Читать книгу Фортеця на Борисфені - Валентин Чемерис - Страница 15

Коли Караїмович (вкотре!) підняв реєстровців на приступ, і ті з гиком і свистом понеслися на фортецю, Джевага таки зважився. Майже всі запорожці були на вежах, стояли лицем до ворога. І Джевага заворушився у них за спинами. П'ятдесят його головорізів непомітно спустилися в двір, запорожці, зайняті боєм, того не помітили…

Старшим біля брами був Йосип Свистун, маленький вертлявий козак, котрий любив і вмів гарно свистіти. Що б не робив, все ото посвистував собі під ніс. Так його й прозвали Свистуном. Сторожа брами складалась з десяти козаків, в обов'язки яких входило відчиняти браму й опускати міст. Того трагічного дня Йосип сидів з своїм маленьким загоном і люто свистів.

– Тьху ти! – зрештою сплюнув Йосип. – Скільки не свисти, а толку мало. Ех, доля моя нещасливая! Люди ж он на мурах б'ються, а ти сиди та дрімай під брамою!

Йому кортіло піднятися на мури, подивитися, як там іде бій, постріляти з самопала, а натомість нудьгуй під брамою та свисти знічев'я. Хіба ж це діло для справжнього козака! Йосип злився, що його лишили біля брами.

– Та сюди варт було безногого садовити, а не такого молодця, як я, – бурчав Йосип сам до себе. – От і свистиш, як байбак.

Свистів він і тоді, коли побачив, що до воріт прямує гурт тих дядьків-утікачів, котрі нещодавно пристали до фортеці. Вів їх осавул Кирпа, з ним був Щербина. Дядьки ніби поспішали, Щербина раз по раз озирався…

«І куди це їх дідько несе?» – ліниво подумав Йосип і крикнув:

– Ей, чи ви не до реєстровців у гості зібралися?

– Йосипе, – сказав підходячи Кирпа. Був він чомусь блідим, і руки його та губи тремтіли. – Ось ці дядьки, котрі до пуття ще й стріляти не тямлять, будуть свистіти замість тебе біля брами, а ти забирай своїх і бігцем на мури!

– Це ти, осавуле, так придумав? – здивовано свиснув Йосип. – Хоча мене й тягне на мури, та без Сулими я брами не покину.

– Так велів Сулима! – невідь-чому перейшов на крик Кирпа, і голос його зірвався. – І не патякай, коли тобі велить старшина! Ану хутчіше ворушися, нічого висиджуватися в затишку!

Йосип звівся і глянув на дядьків. Вони видались йому настороженими, підозрілими. А їхній ватаг, той здоровань з волосатими руками, дивився на нього так, що в Йосипа тенькнуло серце.

– Ні, ні, – забурмотів Йосип, відчувши неладне. – Я так брами не покину, хай прийде сам отаман.

Йосип ще встиг побачити, що той здоровило з волосатими руками, недобре посміхаючись, заходить йому за спину. Йосип схопився за пістоль, та блискавичний удар в спину звалив його з ніг. Падаючи, Йосип помітив, як п'ятдесят дядьків, блиснувши ножами, накинулись на сторожу, котра все ще дрімала під брамою… Йосип хотів було свиснути з подиву, та нараз йому майнула думка: «Ех, просвистів я своє життя», – і він провалився у чорну яму.

Судиму мовби хто жигалом у спину штрикнув.

Рвучко оглянувся, й у першу мить забракло слів…

Фортечна брама була навстіж відчинена, а підйомний міст повільно опускався на рів. Реєстровська кіннота двома хвилями неслася на фортецю і вже, безперечно, завважила, що брама відчинена…

– Товариство! – закричав Сулима щосили. – Зрадники відчинили браму! За мною!

І, ризикуючи скрутити собі в'язи, перестрибуючи через чотири-п'ять східців, понісся вниз. Билася думка: лише б встигнути зачинити браму, доки ворог не вскочив у фортецю, бо тоді все… Їх тисячі. Страшне слово «зрада!» вже знялося над фортецею і затріпотіло чорними крилами… За Сулимою неслися козаки, стрибали з східців прямо в двір і кожен думав: лише б встигнути!

Сулима побачив, що біля брами заметушилася купка Джеваги, залягла… Гримнули постріли, біля нього впало двоє запорожців, а самого його з силою вдарило у плече. Садонуло так, що аж розвернуло на бігу, та він витримав той удар, не впав. Стиснувши зуби, рвонувся вперед… А реєстровська кіннота вже ось-ось, витяглась довгою вервечкою, аби не стовпитися в брамі, аби легше було увірватися у фортецю.

– Запорожці! Швидше! – закричав Сулима. – Рубайте зрадників, зачиняйте браму!

Ті, що залягли біля брами, вдруге стрельнули. Сулима летів до брами, а здавалось йому, що летить у вічність. Що фортечна брама десь далеко-далеко… А його бігу ні кінця немає, ні краю… І відчув, що вже не встигне… Підйомним мостом гупотять копита… А він з козаками ще й до брами не добіг… Мигнула думка: «Невже все?..»

Тої ж миті гарячий кінь збив його своїми грудьми з ніг… У фортеці раптом стало тісно-тісно від гарячих, змилених коней…

Але Сулима не загубився під копитами ворожої кінноти, бо за ним пильно стежили. Ледве він упав, збитий конем, як на нього відразу ж навалилося ціле юрмисько й заходилося квапно викручувати руки. Сулима ще знайшов у собі сили струсити з себе нападників і навіть кількох прикінчити, але вдруге на ньому повисло ще більше юрмище…

Ярема з Гнатом Кодаком кинулись на поміч отаманові, врубалися трохи не в саму бучу і впали… Спершу Ярема, за ним – Гнат. Реєстровська шабля розсікла йому плече аж до грудей. Падаючи, Гнат лише встиг подумати:

«Назвали мене Кодаком, в Кодаку навічно й лишуся. Батько Сулима колись мене тут порятував, а я його не спромігся… Христинко, зустрічай, до тебе лечу…»

І болюча пітьма огорнула його навіки.

– Зра-а-ада-а-а!!!

Це слово чорним коршуном шугало над фортецею, і запорожці, зціпивши зуби, не здригнувшись, не позадкувавши, вступили у нерівний бій.

У фортеці вже тісно від ворожої кінноти, а копита все гупотять і гупотять по мосту… Мовчки і люто рубалися запорожці. Ніхто не сподівався на рятунок, лише одна думка об'єднувала всіх: якомога дорожче віддати власне життя.

У фортецю ухлюпувались все нові й нові хвилі реєстровців, знавіснілі коні тіснили поріділі ряди захисників під мури, де вони й знаходили свій кінець. Запорожці не відступили, та, власне, і відступати не було куди. Гинули один за одним, дорого продаючи своє життя.

Довше бій клекотів на мурах.

Там відбивався Савран з козаками.

Реєстровці, мов мурашва, посунули на мури, і савранівці ледве встигали спихати їх вниз, кидали їм на голови каміння, рубали їх шаблями, били по них із самопалів і самі ж падали з гарячими кулями в грудях… Тяжко поранені запорожці, аби не датися ворогам в руки, знаходили в собі сили підповзти до краю мурів… Падали вниз на гостре каміння… Подвір'я фортеці вже було в руках реєстровців, все менше й менше лишалося запорожців на мурах…

Савран зрубав останню ворожу голову в своєму житті, як гаряча куля впилась йому в груди… Захитався, почорніло йому у вічу, вислизнула шабля з рук… І стало враз тихо-тихо…

– Відкозакувався… – сказав собі Охрім Савран. – Все… Коли кого зобідив у житті, вибачайте, люди добрі.

Зібравши останні сили, підняв свою шаблю.

– Не хочу, щоб моя рідна сестра, шабелька кривобока, в руки воріженьків потрапляла…

Так, притискуючи шаблю до грудей, і полетів Охрім Савран із високих мурів…

…Закувала Судимі зозуля та й сива…

Він стояв у молодому вербовому гаї в білій як сніг сорочці, поголений, свіжий, гарний і дужий. Стояв і слухав, як у вербняку кує-співає сива зозуля.

– Зозуле, зозуле, сиза кукувальнице! Це я, Сулима Іван, скажи, сиза, скільки літ мені ще літувати, скільки ряст ще веснами топтати?

Вмовкла зозуля…

Сторожко прислухається Сулима, і задумлива, сумна посмішка блукає по його обвітреному, смаглявому лицю.

– Ку-ку… Ку-ку… – несміло озвалась зозуля.

– Раз… два… – прошепотів Іван.

– Раз… два… – прошепотів за ним Ярема.

Зозуля мовчала.

– Негусто, – зітхнув Сулима.

– Оце й усе? – вкрай був спантеличений Ярема. – Ах ти ж погана пташко! Хіба тобі ліньки літа дарувати? Ось я ж тобі кулю подарую!

– Не дурій, хлопче, – сміявся Сулима. – Коли вб'єш зозулю, хто ж тоді птаству ирій відчинятиме й зачинятиме?

І повідав Яремі, що зозуля – то не просто собі пташина, а ключниця ирію-вирію, далекого-предалекого теплого краю за морями-океанами, куди на зиму злітаються всі пташки. Вона першою прилітає із срібним ключиком у дзьобі й відчиняє вирій… Запрошує птаство в той теплий та щасливий край. А весною вона найпізніше вилітає, треба ж бо за пташками ирій-вирій до осені зачинити…

То було минулої весни.

А нині зозуля знову закувала, голосно, щедро: ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку…

– Пізно вже, сиза кукувальнице, ой, запізно…

І крізь віття зеленого гаю все чіткіше й чіткіше проступають обриси фортеці, а в зозулине «ку-ку» все гучніше й гучніше вривається радісний крик ворогів…

Щезає видиво, гай, сонце, весна, зозуля…

Сулима бачить себе посеред фортеці в оточенні ворогів, що регочуть, кричать, свистять і вистрибують перед ним… Руки йому вивернуті й стягнені назад вірьовками, на ногах – кайдани. Зводить голову, і погляд його надибує Караїмовича. Сидить той на коні, руки в боки, й дивиться згори вниз на Судиму, і крива усмішка різника судомить його гостре кістляве лице з косими очима.

Сулима пробігає очима по реєстровцях… Свої ж… Українці… А вороги. Гірше. Раби, прислужники панів. Коли б не вони, не свої, ніколи б пани не повернули назад фортеці. Свої ж і задушили волю… Свої?

– О ні… – каже Сулима. – Не свої. Вороги!..

Караїмович зістрибує з коня, заходить з того боку, куди дивиться Сулима, аби перед його очима похизуватися собою, натішитися перемогою на очах у закайданеного отамана.

Їхні погляди схрещуються…

Сулима випльовує чорний згусток крові в лице ворогові.

Караїмович відскочив, втерся рукавом.

– Хочеш смерті? – хрипло закричав він. – Не вийде! Не буде тобі легкої смерті. Ти дорогий. Ти на вагу золота. Ми тебе в кайданах у Варшаву. На майдан! Там уже біля тебе кат попрацює!

– Я знаю, що я на вагу злота, – спокійно каже Сулима. – Але на яку вагу тягнеш ти, Караїмовичу? На вагу собачого лайна?

Караїмович із чорного робиться жовтим.

Чути регіт, і Сулима враз стрепенувся, вчувши той регіт. Повертає голову. Під мурами регочуть запорожці. Їх небагато, два чи три десятки. Всі вони поранені і стоять тільки тому, що обпираються на стіну, підтримують один одного.

І регочуть…

– Стинайте їм голови! – кричить Караїмович осатаніло. – Рубайте реготунів. На очах у Сулими рубайте!

Не здригнулися козаки. Один по одному самі виходять до своїх катів. Кожний неквапливо хреститься, проказує статечно Судимі: «Прощай, Іване-отамане. Коли що не так, вибачай!» – і підставляє голову під удар шаблі…

– Прощай, брате-товаришу мій, – відповідає Сулима. – Спасибі тобі за службу лицарську!

Та ось у коло випихають якесь перелякане опудало, і воно пручається, верещить і навіть кусається. Сулима бачить перед собою Кирпу.

– Це помилка! – несамовито верещить позеленілий Кирпа. – Ой, ой! Що ж ви чините, це помилка… Пане старшино, – кидається він до Караїмовича й падає на коліна. – За що ж мене, пане дорогенький? Я ж ваш поплічник… Пособляв вам… Я допоміг сторожу біля брами різати…

Старшина дивиться на Джевагу, той зневажливо кривить рота.

– І цього! – махає рукою Караїмович.

– А-а-а… – в корчах б'ється Кирпа. – Ви ж обіцяли… Тисячу злотих мені… І маєток… Маєток і тисячу злотих!..

– На тім світі маєтки проситимеш, – спльовує Джевага. – А на цім стерва й без тебе вистачить!

Блиснула шабля…

– Собаці собача й смерть! – каже Сулима й відвертається, бо вже тягнуть Савку Щербину, він пручається й волає… Галасує про маєтки та злото…

– Злото і нам згодиться. – Караїмович дає знак, і Савчина голова летить на землю…

Раптом чути сполошений крик:

– Оно!.. Іще один… Ожив… Дибуляє сюди… Ха-ха!

Вороги розступаються, і Сулима бачить Ярему.

Його джура, залитий кров'ю, гордо випроставши голову, сам іде на місце страти. Реєстровці вмовкають, витріщують очі… Хіба ж то козак? Підліток. Підпарубчак, ще й босогубий… Пушок он під носом. А бач, як сміло простує на загибель!

Ярема підходить і зупиняється на місці страти.

Сулима спрагло ловить його погляд. Ось їхні погляди зустрілися, якусь мить вони радісно дивляться один на одного.

– Здрастуй, сину, – тихо каже Сулима.

– Здрастуй, батьку, – заусміхався Ярема. – Не будемо прощатися.

– Не будемо, сину.

– Хай живуть людські крила! – вигукує Ярема. – І крилаті люди!

– Мовчи, рабе! – чути хриплий крик, і Джевага кидається до Яреми. – Смерд! Бидло! Хлоп ти! І не тобі про крила патякати!

І тут сталося несподіване. Маленький і тоненький Ярема кішкою метнувся до Джеваги (той оторопів на мить), висмикнув у нього з-за пояса пістоль, відстрибнув на крок і, перш ніж хто-небудь устиг опам'ятатися, вистрілив прямо в перекошений рот Джеваги…