Читать книгу Фортеця на Борисфені - Валентин Чемерис - Страница 6

Щовечора перед заходом сонця сурмили «зорю», міст через рів піднімали, робили перекличку, чи всі драгуни на місці, і замикали ворота – до ранку нікого не впускали до фортеці і нікого з неї не випускали, хоч би яка не виникала потреба. Така обережність після двох нападів на залогу була не зайвою. Комендант у супроводі кількох драгунів сам особисто перевіряв, чи міцно зачинена брама, потім обходив фортецю, піднімався в бастіони, до сигнального дзвона, перевіряв варту на стінах, аби впевнитись, що всі на своїх місцях і пильно стережуть фортецю. Варті повсюди наказував:

– До ранку не стуляти очей! Хто засне – зарубаю на місці! Як собаку! Пильнувати все навколо. При перших же підозрілих звуках вночі – здіймати тривогу і будити мене.

Вигляд у коменданта – злий і прискіпливий, варта витягується під його важким поглядом і клянеться до білого ранку не стуляти очей. Але тільки комендант ішов далі, як сторожа посміюючись вкладалася спати. Ніхто не бажав маятись на стінах усю ніч. Все одно, скільки не пильнуй, до ранку нічого не трапляється. Щоправда, одного вартівника вони все ж зоставили на ніч – біля сигнального дзвона. Коли що помітить підозріле – бемкне у дзвін, цього й досить. Так міркувала варта і вкладалася спати, сама того не підозрюючи – назавжди.

Обійшовши бастіони, комендант довго стояв на стіні, в задумі дивлячись на Дніпро. Ніч темна, глуха й задушлива. Жодної зірки чи світлої цятки, як обложили небо важкі хмари вдень, так і тримають його в облозі. Зі степу тягне духотою, духмяними запахами трав. На душі в коменданта важко. Не довіряв він ані ночі, ані своїй варті. Внизу широкою стрічкою білів Дніпро, за ним – густа темрява, у якій глухо шумів Кодацький поріг. Хто там ховається в пітьмі Задніпров'я?

Комендант почував себе неспокійно, якась неясна тривога то наростала в його грудях, то затихала, то знову бентежила. І невідомо, звідки вона бралася і що віщувала. Бентега полонила коменданта ще звідтоді, як реєстровці розбили загін драгунів, а самого комісара фортеці шляхтича Пшияловського загнали у рів, де він благополучно й околів, наштрикнувшись на дубове кілля. Ну, скажімо, Пшияловському туди й дорога, біс із ним! Він, Маріон, легко позбувся донощика – це навіть добре. Але де взявся той загін козаків і той гарячий сотник Павлюк? І куди він зник – повернувся на Україну чи гайнув на Запоріжжя підбурювати січовиків?

А сталося так. Пшияловський із загоном драгунів поїхав на чергові лови втікачів – такі поїздки відбувалися щодня. День загін водив комендант, день – комісар. Так і чергувалися. Досі все закінчувалося благополучно, більше того, частенько вдавалося ловити втікачів, а того разу їх ледь самих не спіймали. Неприємності почалися на самому початку – застряв підйомний міст. Як брамники не крутили важке колесо, міст застряв і повис – ні сюди ні туди. Пшияловський огрів канчуком брамника, старшого варти, але й те не допомогло. Зрештою міст таки вдалося опустити на рів, але настрій в комісара був геть зіпсований – поганий знак, коли підйомний міст перед виїздом у степ застряє. Загін витягнувся в одну лінію, доки проїхали обшир, де були розкидані гостроконечники, а далі розпорошився й, охоплюючи якомога більше простору, повільно рухався вгору понад Дніпром. Зазирали в кожну балку, шастали в прибережних очеретах та кущах – чи там, бува, не причаїлися втікачі?

Комісар похитувався в сідлі й відчував, як з кожною хвилиною псується його настрій. Похмуро зиркав навсібіч, і в кожній балці йому ввижалася засада. Тим лотрам із Запорогів вірити не можна. Але чи зважаться вони на штурм такої фортеці, як Кодацька? О ні, вкотре переконував себе комісар, в того бидла й путніх полководців немає, і лицарством там не пахне. Набіжать, погаласують, шаблями помахають і розбіжаться… Хоча… Щось надто багато стало втікати селян на Січ. Така масова втеча хлопів на Запороги спостерігалася останнього разу п'ять років тому, перед повстанням Тараса Трясила. Невже знову хлопи щось затівають? Тільки знайдеться поводир, так і спалахне Україна. Єзус Марія, що це за непокірна й свавільна країна – одне повстання йде за одним. П'ять-сім літ як трапляться спокійні – моли Бога. І коли вже вдасться навіки вгамувати хлопство? А ще комісара дратував комендант фортеці. Сто дяблув! Він більше не може терпіти того знахабнілого француза. Подумати тільки, бідний найманець, а сміє йому, уродзоному шляхтичу, вказувати! Ні, коменданту треба наступити на хвоста, щоб не задирав його високо. Адже він, комісар, старший у фортеці. Коли його лишав тут коронний гетьман, то наказував:

– Покладаюсь на вас, як на відважного лицаря Корони! Щоб ні одна миша не прошмигнула на Січ. Знищуйте всіх непокірних! Перегородіть раз і назавжди холопству дорогу на Запороги, і тоді ми викорінимо трикляту Русь! Заодно, – коронний гетьман понизив голос, – стежте і за комендантом та драгунами-найманцями. Коли що – повідомляйте мене. Не забувайте: ви шляхтич, вірний син Корони й ойчизни, а вони – зайди. – І врочисто закінчив: – Я лишаю вас на передньому краї боротьби із схизматством! Надійде час, і пан комісар Кодака поведе війська на Січ. Панові комісару випаде честь знищити бунтівне гніздо за порогами, і мир та спокій тоді нарешті запанують в маєстаті!

О, ті слова коронного гетьмана найсолодші в світі! Пшияловський посміхався до своїх мрій, уявляючи, як він, знищивши Запорозьку Січ, на білому коні повернеться у Варшаву…

Пронизливо закричав над Дніпром сполоханий птах, потім заіржав кінь – один, другий… Опам'ятавшись, Пшияловський оглянувся – фортеця лишилася далеко позаду. І комісар відчув той неспокій, що завжди на нього находив, як тільки-но він залишав глухі мури. Розтягнувшись, драгуни поволі рухались уперед. І тут комісар побачив, як з балки вирнуло кілька чужих вершників.

«Здається, реєстровці», – полегшено перевів подих Пшияловський і крикнув уже вільніше:

– Ей, ви?! Сто дяблув! Стійте! Хто ви такі?

– Та ми й так стоїмо, хай пан не дуже лякається, – насмішкувато відповів передній вершник. Його жовта, оторочена чорним смушком шапка була хвацько заломлена набакир. Голубий кунтуш розстебнутий, на губах блукає глузлива посмішка.

– Я востаннє питаю, хто ви за їдні?

– А ти хто такий, що галасуєш? – спокійно озвався вершник в голубому кунтуші.

– Я єстем комісар Кодацької фортеці!

– Он воно яка птиця! – удавано вражено протягнув вершник і блиснув білими зубами. – А ми вже думали, що ти якесь лайно.

Козаки біля нього зареготали.

– Пся крев! – ошалів Пшияловський. – Я велю вас до дябла зрубати за образу моєї шляхетської гідності! Хто ви такі?

– Я сотник реєстрового війська Павлюк! – крикнув вершник.

Пшияловський опустив шаблю: реєстровці – це вже ліпше. Все ж таки вони перебувають на службі в круля Речі Посполитої. Але тут він згадав примовку панства про те, що вірити реєстровцям – все одно що вовками орати, і знову занепокоївся. Хто, як не реєстровці, вкупі із запорожцями, стають призвідцями всіх бунтів і повстань на Східній Україні?

– Слухай ти, сотнику… – почав було Пшияловський, та сотник раптом заклав пальці в рот і пронизливо свиснув. З балки вилетіли вершники і з свистом та гиком кинулись на драгунів.

– Бий панську наволоч! – блискаючи білими зубами, горлав сотник.

– Сла-ва!.. – закричали реєстровці, замиготіли шаблі, і передні драгуни вже попадали з сідел.

Загибель! Реєстровці повстали.

– Ага-га!.. – кричав сотник Павлюк. – Зараз скуштуєш, комісарчику, козацької криці!

І тільки тоді з Пшияловського спала заморока. Відчув: ще мить, і він справді скуштує козацької криці. Повернув коня і погнав його до фортеці, драгуни теж панічно втікали, але частина з них, оточена реєстровцями, падала під ударами козацьких шабель. Ті ж, які вихопилися з кільця, швидко обганяли Пшияловського, несучись до Кодака.

– Стійте! – закричав до них Пшияловський. – Як ви смієте кидати свого комісара?!.

– А на бісового батька їм здалося таке собаче лайно, як ти? – реготав позаду сотник. – їм своя шкура дорожча.

І тоді, не тямлячи себе, Пшияловський штрикнув коня кінцем шаблі в круп, кінь як скажений понісся вперед і почав відриватися від переслідувачів.

– Комісара переймайте! – загаласував сотник. – Дуже-бо спритний, чеше як заєць!

Пшияловський краєм ока побачив, що навперейми йому мчать троє реєстровців. Не цілячись, вистрілив.

– Єзус Марія… Єзус Марія… Виручай, Свята Діво…

Пшияловський вже здоганяв передніх драгунів… Тільки б встигнути… А позаду хрипіли коні, свистіли й гикали переслідувачі, й мороз обсипав Пшияловському спину… Мури вже ось-ось… А гармати мовчать… Певно, щоб не влучити у своїх… Надії ніякої… Хоч як Пшияловський не штрикав свого коня, але його один за одним обганяли драгуни. Прогупотівши мостом, вони зникали у фортеці. І коли Пшияловський уже домчав до рову, підйомний міст раптом здригнувся, заскрипів і поповз угору…

– Почекайте-е! – несамовито закричав комісар і, захрипівши, зірвав голос. У фортеці, певно, побоюючись, щоб разом з Пшияловським не увірвалися й переслідувачі, поспішно піднімали міст. Єзус Марія, вони жертвували своїм комісаром! Не інакше як комендант дав таку вказівку… Проклятий найманець! Негайно донести про це коронному гетьманові…

Пшияловський не міг уже стримати коня перед чорним проваллям, що зяяло там, де хвилю тому був міст… «Мабуть, я вже не донесу коронному гетьманові», – тільки й устиг подумати комісар. З усього розгону кінь полетів у рів, з якого несло цвіллю і гниллю, а може, то був запах смерті? Комісар вивалився з сідла, і, падаючи, останнє, що він побачив у своєму житті, це гостре дубове кілля. Воно стирчало на дні рову і з величезною швидкістю неслося на нього. Те кілля, котре він сам велів позабивати у рові…

Біс із ним, гоноровитим шляхтичем, міркував комендант. Він таки спекався донощика – це добре. Але куди все ж таки подівся той сотник і його загін?.. А невидимий у пітьмі поріг шумить і шумить. Чужа ріка в чужій країні. Як далеко звідси Франція. Чи ж варто було їхати сюди? Не долетиш, не добіжиш до Франції, не докличешся допомоги. А козаки поруч, десь там, за невидимим у пітьмі порогом причаїлися… І всі такі, як та фанатичка. Ось з цього місця вниз на гостре каміння вона кинулась… Настя-українка. Дівчина відкрила йому очі, зняла з них полуду. Драгуни знайшли її вранці на гострому камінні. Він велів поховати дівчину в степу з усіма військовими почестями. Полковник Жан Маріон був військовою людиною і в інших, бодай то були й вороги, вмів цінувати і хоробрість, і самопожертву.

– Слухайте мене, вояки! – звернувся до своєї залоги над могилою Насті-українки. – Дивіться на цю просту селянку, холопку з чужої вам України. Беріть з неї приклад, як треба бути мужнім і відважним, як треба палко любити свою землю і ненавидіти своїх ворогів! Коли й ви будете такими відважними й хоробрими, як ця українка, жоден ворог не візьме нашого замку. Честь і слава мужнім і хоробрим лицарям!

– Киги-киги, – почулося з Дніпра.

Маріон здригнувся й поспішно пішов геть. Чи не душа тієї Насті кигиче серед ночі?

І ледве комендант спустився вниз, у двір фортеці, як вартівник біля сигнального дзвона поникав сюди й туди, але, не маючи сили боротися з дрімотою, що солодко склеплювала повіки, намотав собі на руку мотузку від сигнального дзвона і сів, притулившись спиною до стіни… Позіхнув – востаннє у своєму житті – і заснув…

Дмитро Гуня приклав долоні до рота і тричі заквилив як чайка.

– Киги-киги, – почулося у відповідь.

– Гайда, хлопці, – пошепки мовив Гуня козакам.

Обережно спустилися в балку. Ніч була темна, хоч в око стрель. Аби не наткнутися на колючі кущі терну, Гуня тримав поперед себе випростану для самозахисту руку. Кілька козаків-розвідників нечутно спускалися за ним. Ніч ніби згускла на дні балки й застигла – хоч руками її розгрібай.

– Ну й ніч, – сказав Гуня. – Не інакше як чорти її дьогтем вимазали! Та ще й комарі. – Чути, ляснув себе по шиї. – Ну й кусючі, бісові душі!

– Комарі – то не бісові душі, а панські, – озвався хтось у темряві. – Ото як пан уріже дуба, то душа його на комара й перетворюється. Щоб і далі людську кров пити.

– І коли вже вони її нап'ються?

Спустилися на дно балки в суцільну пітьму.

– Чи тобі повилазило, Дмитре? – раптом засичав хтось під ногами в Гуні. – Чого ти на вуха наступаєш?

– Розкидав свої вуха, що й не ступиш, – незлобиво буркнув Гуня і, присівши, низом побачив козаків, котрі покотом лежали на дні балки. – Вилежуйтесь, хлопці, бо скоро доведеться на мури дертися.

З темряви вирнув Гнат Кодак.

– Ідіть за мною, проведу.

Гуня пішов слідом за Гнатом, обережно переступаючи через козаків, і невдовзі вони опинилися під кущем, де ледь виднілося – на тлі неба – кілька постатей.

– Повернулися, розвідники? – почувся нетерпеливий голос Сулими. – Сідай, Дмитре, та викладай, що бачив і чув.

– Все гаразд, батьку, – Гуня обережно присів поруч. – Я з хлопцями всі околиці обнишпорив. Тихо, як у вусі.

– А варта на мурах?

– Спершу було хтось походив, – розказував Гуня, – погримав… Певно, на варту, а потім – заціпило. Мабуть, те, що гримало, пішло, а варта помаячила на стінах і зникла. Полягали спати, то ані шелесне, ані скрипне: фортеця наче вимерла.

– Яремо! – покликав Сулима джуру. – Погукай Саврана і Кикошенка. Павлюк! Де Павлюк?

– Я тут, батьку, – вирнув з темряви сотник реєстровців. – Давайте вже ворушитися, чи що. Бо мої хлопці ще й поснуть у цій балці.

– Я тут, – підійшов Савран.

– Але ж і курити хочеться, аж вуха попухли, – підійшов за ним і Кикошенко. – А в мене ж смачний тютюнець задарма в кисеті лежить.

– Доки не візьмемо фортецю – про люльки забудьте! А тепер – присядемо на удачу та й почнемо. Доки до фортеці підійдемо, буде вже за північ. Дай Боже, щоб усе скінчилося, як і задумано. Тож починаємо. Тричі кигикне чайка – вперед. Першим до рову підходить Савран з своїми хлопцями і перекидає містки через рів… Стривайте, спершу треба прибрати вартівника, котрий куняє в будці перед брамою замку.

– Цього беру на себе, – озвався Савран.

– За Савраном рухається Кикошенко з козаками, котрі несуть драбини, – уточнював Сулима. – Тоді Павлюк із своєю сотнею. Шаблі в зуби – і на мури. Кому що невтямки? Зичу вам успіху. Ярема і Гнат Кодак залишаються при мені. Все. З Богом.

Отамани один за одним зникали в темряві. Гуня, приклавши долоні до рота, тричі кигикнув. У балці, як і перше, було тихо, та ось враз звелися темні постаті і почали нечутно підніматися схилами балки. Першими з перекидними містками вийшли з балки савранівці. Сулима постояв трохи, доки повз нього проносили довгі містки та драбини, і, впевнившись, що все гаразд, подався до фортеці. Ярема Летючий та Гнат Кодак ледве за ним встигали.

Обігнавши штурмові загони, Сулима одним з перших наблизився до фортечного рову. Прислухався. Тихо. Німо. Тільки Дніпро внизу наче зітхає, та глухо й невгамовно шумить Кодацький поріг. Вперед пішов Савран з козаками – знімати вартового – і зник за рогом. Невдовзі звідти повернувся козак, шепнув Судимі:

– Вартовий у будці й не тріпнувся, на тім світі вже додивляється сни. Савран велів передати, що треба починати.

– Починайте, – велів Сулима.

Козаки пронесли містки, й вони нечутно лягли на рів. Щоправда, один місток вислизнув було з рук і сповз краєм у рів, але козаки гуртом його витягли. Ледве містки були покладені на рів, як павлюківці, допомагаючи кикошенцям нести драбини, опинилися по той бік рову на валу, з-за якого ледве бовваніли дахи замкових будівель. Як і перше, в фортеці було тихо, під мурами темно. Тільки за товстелезними мурами чулося якесь неясне шурхотіння та шамрання, наче хтось зітхав чи задихався. А може, то тільки так вчувалося. На мурах не видно жодної постаті. Спить ворог чи притаївся?

Трохи поморочилися з драбинами. Вони були довгі, хисткі й не вміщувалися на валу між ровом і мурами. Розвернутися було ніде, тож доки кінець драбини переносили через рів, верх вже піднімали на мури. З валу осипалася земля й тихо шурхотіла у рів. Сулима жував кінець вуса: не вистачало, щоб якась каменюка зірвалася у рів. Але все обійшлося без шуму і швидко. Ось уже павлюківці зібралися на валу.

– Готово! – шепнув Кикошенко. – Драбини стоять. А курити ж хочеться – страх як! Півжиття б віддав за одну затяжку.

Сулима витяг шаблю й ступив до драбини.

– Е, ні, Йване, – хтось загородив йому дорогу, й по голосу отаман упізнав старого Нечуйвітра. – Ти лишайся для порядку внизу, а першим на мури дозволь піднятися найстаршому серед вас.

Сулима не встиг і відповісти, як Нечуйвітер вже опинився на драбині.

– За мною, хлопці! – подав голос Павлюк, і реєстровці, взявши шаблі в зуби, наче ті мурахи, один за одним подерлися драбинами. Драбини тихо порипували, чулося стримане дихання й сопіння багатьох людей… Сулима, жуючи кінчик вуса, прислухався. Павлюк уже мусить бути на мурах, а там тихо.

Зрештою Сулима не втерпів, узяв шаблю в зуби й поліз на мури, а за ним подалися Ярема і Гнат. Мури високі, драбини хисткі, під вагою ходять ходором, і долати височінь було нелегко. Та звичні до всього козаки лише перебирали щабель за щаблем. Ніхто не зупинявся, бо досить на мить затриматися, як той, хто ліз нижче, стукає головою в ноги попередньому.

Гнат уже був на самому вершечку, як зненацька на мурах, сполохавши тишу, бевкнув дзвін. Бевкнув лише раз і вмовк, наче хто його урвав, але сполох зчинено.

А на мурах в ту мить відбувалося ось що. Першим на стінах опинилися павлюківці на чолі з старим Нечуйвітром. Наткнувшись на сонну варту, козаки беззвучно її покололи й подалися по бастіонах. У фортеці, як і перше, було німо. Павлюківці нечутно неслися по стінах і кололи варту, котра спала де попало. Спершу таланило неймовірно. Павлюку аж не вірилось, що так легко й нечутно козаки опинилися на мурах. Вже Савран та Кикошенко збиралися на східцях, щоб спускатися у фортечний двір, як біля сигнального дзвона прокинувся вартівник, котрого в сум'ятті було й не вгледіти. Стрибнувши, Кикошенко пришпилив його шаблею до стіни, але рука вартівника судорожно смикнулась, і дзвін сполошено бемкнув… І вмить розкололася ніч над фортецею. Та пізно. Стіни вже в руках козаків.

– Козаки! – на всю фортецю закричав Павлюк. – Спускайтеся у двір. Коліть! Рубайте німчуру! Наша взяла-а-а!..

Стрибнувши, Кикошенко пришпилив його шаблею до стіни, але рука вартівника судорожно смикнулась, і дзвін сполошено бемкнув…

– За мною, запорожці! – загримів бас Кикошенка.

– Вперед, козаченьки! – десь у темряві кричав Савран.

– Сла-ва!..

У фортеці зчинилася паніка. Драгуни вибігали з хат, але годі було розібрати що-небудь в суцільній темряві, ґвалті, що вирував з усіх боків… По східцях у фортечний двір вже неслися козаки, стрибали драгунам на голови, кололи їх. Тільки спалахи від пістолів та рушниць на короткі, невловимі проміжки освітлювали колотнечу.

Сулима пробіг стіною, перестрибуючи через трупи вартівників, і швидко спустився у двір. Там, у темряві, клекотіла-бушувала кривава січа. Сулима з ходу врізався в ту круговерть. Жарке змагання було біля хат і землянок, де скупчилися драгуни, попід фортечними стінами.

Як навіжений, носився Остап Кикошенко, шабля так і миготіла в його дужих руках. Він уже встиг запалити люльку і тепер, стинаючи драгунам голови, жадібно смоктав свій смачний, як він любить казати, тютюнець. Мідна люлька так і пашіла в нього під носом, навсібіч сипались іскри, а Кикошенко рубав… По тому вогню з люльки його й знайшла ворожа куля. Падаючи, Кикошенко вигукнув:

– Фортецю взяли, люльку встиг посмоктати, можна й на той світ, коли не зумів на цьому розминутися з кулею…

Драгуни відступали в глухі закутки фортеці, вже й не сподіваючись на рятунок. Там їх і прикінчували козаки. Коли Сулима вскочив у комендантську, то побачив у кутку свічку, що блимала на долівці, а біля неї застиг високий худий вояка з шаблею в руках.

– Молитися зібрався? – кинувся до нього отаман. – Пізно. Не витрачай дарма часу на молитву, на тім світі сам побалакаєш з Богом.

– Я – комендант Кодацької фортеці французький дворянин Жан Маріон! – вигукнув вояка, схоплюючись на ноги. – Ви, запорожці, воюєте не за правилами. Я протестую! Ви вночі, як злодії, перелізли через мури й накинулись на сонних людей! Не по-лицарському нападати на сонних!

– Не по-лицарському, кажеш? – Сулима невідворотно насувався на коменданта, виставивши шаблю. – Ти прийшов наших людей вбивати, нашу волю топтати, виходить, по-лицарському?

Комендант з криком кинувся на Судиму з шаблею в руці, але Сулима, зробивши випад, легко вибив її з руки нападника.

– Відвоювався, німчура!

– Я не німець, я француз, – кричав Маріон, задкуючи до стіни.

– Ти – ворог мого народу!

Маріон кинувся до столу, схопив ніж і по саму колодочку загнав його собі в живіт.

– Хоч вмерти по-людському зумів, чужинський найманцю! – сказав Сулима і відвернувся.

– Він помер ще тоді, як прийшов сюди, – обізвався позаду Павлюк.

– Живий, сину? – кинувся до нього Сулима.

– Живий, батьку. Го-го, яка славна сьогодні була ніч!

Сулима й Павлюк вибігли з комендантської. Козаки вже палили смолоскипи, розмахували ними, вітаючи один одного з перемогою.