Читать книгу Фортеця на Борисфені - Валентин Чемерис - Страница 4

Отаман трубецький махнув білою хусткою: загуділи труби, як у похід. Сурми заграли, наче журавлі у високості закричали… І стихли… А журавлиний звук сурем та похідний клич труб ще велично пливе над майданом. Всі відчули: мандрівочка пахне…

І тоді довбиші підняли колотушки, обтягнені повстю, і вдарили у литаври. В одну мить їхній кличний звук злетів над січовим майданом і полинув над куренями, над гамірливим базаром, по той бік коша, над слобідкою, над усім Базавлуком і сягнув аж ген до Дніпра. І ледве загомоніли литаври, як козаки почали вибігати звідусіль, на ходу надіваючи шапки, весело казали один одному: «Військова рада!»

І на майдані ніби спалахнула величезна різнобарвна квітка. Замиготіли жовті, червоні, зелені, сині жупани, кунтуші, пояси, маком цвіли денця шапок з ясного сукна, з золотими китицями, загупав майдан чобітьми, сап'янцями, босими ногами, заклекотів лудженими горлянками… Задиміли люльки – глиняні, мідні, дерев'яні, череп'яні і ще бозна-які, і над майданом вже зависли сизуваті тютюнові хмарки.

Кому не вистачало місця на майдані, хто не міг уже й пальця втиснути в юрбу, той вилазив на покрівлі куренів, і невдовзі й там зробилося тісно. А козаки все бігли і бігли, видиралися на вали, палісади, набивалися у сторожеві вежі, наче галки, всідалися на деревах, виглядали з вікон дзвіниці…

Гнат Кодак та Ярема Летючий найперші встигли на майдан і захопили місця біля литавр. Хоча натовп і тис на них чимраз дужче, вони трималися й не поступалися своїм місцем. Гнат був схвильований, оглушений литаврами, гомоном козаків, і йому здавалося, що він залетів бозна-куди, у далекий і загадковий вирій… А довбиші все били й били колотушками у литаври, великі мідні казани, з одного боку обтягнені шкурами й поставлені на триніжках…

Гомін над майданом поволі вщухав. І тоді ще швидше замиготіли колотушки в руках довбишів-литавристів, ще грімкіше й ритмічніше загуділи литаври – майдан стихав… Ще мить – і на майдані стало так тихо, ніби там не було жодної душі… І тоді четверо довбишів підійшли до великих литавр, що були схожі на величезний казан, й одночасно вдарили в туго натягнену шкуру «головного тулумбаса». І Гнатові здалось, що бабахнула гармата, такої потужної сили звук злетів від литавр.

– Набат! – захоплено вигукнув Ярема. І по хвилі: – Ідуть!.. Ідуть!..

З січової церкви вийшов високий рудий осавул, несучи військові клейноди – прапор і ще щось – пучок волосся, що висів на довгому держалні, наче кінський хвіст.

– Бунчук! Бунчук несуть!.. – загомоніли козаки.

– Зараз вийде кошовий отаман із старшиною, – шепнув Ярема. – Дивись, тобі пощастило. Такі ради рідко бувають, коли в походи збираємось, та ще на Різдво, коли кошового й старшину вибираємо.

Осавул поставив у колі прапор і бунчук.

Майдан сколихнувся і завмер.

Зненацька із сторожової вежі лунко вдарила гармата. І ще луна не вщухла, котячись Базавлуком до Дніпра, як Гнат побачив кошового отамана Запорозької Січі. Він крокував неквапливо і поважно, увесь сивий як лунь, кремезний і ладний, міцно і широко ступаючи, гордо ніс в міцних руках булаву. Його сиві прокурені вуса, пухнасті й довгі, розвівалися від ходьби, дорогий жупан сяяв блакиттю, коштовна шабля спалахувала проти сонця сріблом і злотом. За кошовим, також поважно і значуще, ступала військова старшина: першим простував суддя, тримаючи в руках військову печатку, за ним – тонкий писар з великим срібним каламарем, далі сунули обозний, хорунжий, перначник, всі в чині військових старшин, за ними – курінні отамани, полковники, старі та сиві козаки – «значні», котрі були колись отаманами. Ступивши у коло, старшина ставала під бунчук, знімала шапки і кланялась на всі боки січовому товариству.

Серед старшин Гнат угледів і отамана Івана Судиму. Дивлячись збоку, Гнат роздивився, що його отаман середнього зросту, навіть видається аж низькуватим, але плечі має широкі, і від усієї його гордої постави віє неабиякою силою. У нього рівний ніс, трохи загострений на кінці, велике й горде обличчя з білими вигорілими бровами, високе чоло, очі карі, примружені… На отаманові гарний жупан з єдвабу, застебнутий аж до підборіддя, поверх нього – кунтуш з відкидними рукавами, прикрашений золотими й срібними галунами, підперезаний він був шовковим поясом, на якому висіла стара шабля, бувала в бувальцях, на голові – гостроверха шапка з жовтою китицею.

Та ось кошовий підняв над головою булаву і дужим голосом, що пролунав на увесь майдан, озвався:

– Панове молодці! І ви, пани отамани! Січове лицарство! Як нам далі бути з Кодацькою фортецею на Дніпрі? Ми порадились з старшиною і ухвалили скликати військову раду. Чи правильно ми зробили, панове молодці?

– Правильно, батьку! – в одну дужу горлянку відповів майдан.

– Панове молодці! – знову звернувся кошовий. – Військову раду війська Низового Запорозького із вашої згоди відкриваю. А про діло, панове молодці, буде казати вам курінний отаман, наш славний ватаг і лицар Іван Сулима.

Сулима став поруч з кошовим. Випростався, гордо окинув блискучими очима запруджений майдан.

– Козаки! Отамани! Лицарство січове! Шляхта не може спокійно спати доти, доки за порогами твердинею і оплотом України стоїть Січ! – гримів Сулима, і голос його гучнішав з кожною хвилею. – На Дніпрі, на святій українській річці, якраз на Кодацькому порозі, вона спорудила фортецю і поселила там німецьку залогу. Кодацька фортеця відгородила нас від України. Залога перехоплює втікачів, чинить над нашим людом звірства і наругу. Укріпившись на Кодаці, ляхи з часом забагнуть ще ближче підсусідитись до Січі, аби оточити її фортецями і задушити!

– Не бувати ляхам на запорозькій землі! – крикнув високий худий козак з чорними вусами, котрий стояв неподалік Гната. – Не потерпимо душителів у себе під боком. Інакше гріш нам ціна, козаки!

– Правильно! – залунали голоси.

– То – Дмитро Гуня, – шепнув Ярема, показуючи на високого та худого козака. – Хоробрий лицар і добрий товариш. А ото біля нього стоїть Яцько Остряниця, також батьків побратим.

– Не бувати ляшкам у нашому краї! – гудів майдан. – Викуримо ос!

Сулима підняв руку, закликаючи до тиші.

– А злота у фортеці достобіса? – пролунав раптом хриплий голос. – Але правду кажи, отамане!

Сулима метнув гнівний погляд на той голос:

– Не знаю, скільки злота у Кодацькій фортеці, осавуле Кирпо, бо не лічив його.

– Кирпо, готуй капшуки та на пояс їх чіпляй! – глузливо крикнув Дмитро Гуня. – Гляди, ще й пояс не витримає, шаровари спадуть!

– Він його в пазуху нагребе, – почулося з іншого боку.

Майданом пронісся сміх.

– Не в злоті річ, осавуле Кирпо, – заговорив Сулима. – Я з десяток фортець на своєму віку брав, але так і не нажив злота-срібла. Бо не за злото б'ємося ми, запорозькі козаки, не за червінці, а за волю свого народу! І єдина нам плата за кров нашу, за голови наші, зложені в боях, – вічна шана і дяка народу нашого вкраїнського. А це – найвища плата, яку тільки можна одержали. Так я кажу, товариство?

– Так, батьку, так! – відповів майдан.

А Сулима вже далі гримів:

– Коли ви, українські козаки, не хочете ходити у ярмі, коли ви збагнете, щоб Січ наша твердинею стояла на страх ворогам, як надія поневоленого люду, збирайтеся у похід. Я був на розвідці біля фортеці. Вона міцна, а мури її високі, а рови її глибокі, та немає таких фортець, яких би не взяло товариство. Чи так я кажу?

– Так, батьку, так!

– Зруйнуємо Кодак, і вся тут мова! – крикнув Дмитро Гуня. – Щоб і духу лядського не було на Дніпрі!

Стрепенувся Сулима, ніби виріс на очах у козаків, а дужий голос задзвенів молодо і завзято:

– Хто не боїться смерті, хто хоче погуляти зі славою, ворогам голови постинати, християнський люд з неволі визволяти, хто хоче, щоб слава нашої матері Січі ще вище злетіла, – збирайтеся в похід!

Загудів, заклекотів майдан, наче велетенський вулик:

– Смерть ворогам!

– Скуштують пани козацьких шабель!

– У похід, братове!

Кошовий підняв булаву, майдан поволі затихав.

– Панове молодці! – сказав кошовий. – Я радий, що ви всі як один відгукнулися. І вірю, що лядська фортеця буде в наших руках. За давнім звичаєм, як водиться, треба перед походом вибрати похідного отамана. Вибирайте самі, кого волієте.

Гнатові здалося, що першим крикнув: «Судиму!» – Дмитро Гуня, потім клич той підхопив Остряниця, тоді Савран, а далі увесь майдан:

– Су-улиму-у!

Сулима зняв шапку, вклонився на всі боки.

– Дякую, шановне товариство, за ласку та довір'я. Але є ще достойніші мене отамани. Їх і вибирайте.

– Сулиму-у! – заревів майдан. – Волимо Сулиму-у!

Як і велить звичай козацький, Сулима тричі відмовлявся, але на січовому майдані і втретє загуло:

– Сулиму-у-у!