Читать книгу Фортеця на Борисфені - Валентин Чемерис - Страница 2

Полковник Жан Маріон встиг побути комендантом Кодака близько місяця. В липні він прийняв щойно зведену фортецю і залогу в ній, що складалася з найманців-драгунів (в основному німців, котрі, як і сам комендант, перебували на службі в польської Корони), а вже на початку серпня Іван Сулима відібрав у нього не лише фортецю, а й саме життя. (Будівничому ж фортеці Боплану, на відміну від його співвітчизника Маріона, далебі, здорово поталанило: затримайся він бодай на місяць в Кодаці, то ще невідомо, чи мали б ми сьогодні його книгу про Україну!). Але навіть за той єдиний місяць свого комендантства Жан Маріон, вірно слугуючи Речі Посполитій, встиг так дозолити січовикам, що розраховувати на їхню милість вже не міг. Як не міг і живим датися в їхні руки. Месники б пригадали йому і нелюдські тортури, що їх драгуни чинили над селянами Східної України, котрі, втікаючи на запорозьку вольницю, опинялися в підземеллях фортеці, і ті утиски й розорення, яких зазнали й самі козаки, – Жан Маріон із загонами драгунів, повсюди нишпорячи, руйнував зимівники, забороняючи січовикам не лише селитися в тих краях, а й навіть полювати чи ловити рибу. Непокірних, розоривши їхні житла та господарства, приганяв до Кодака і кидав у льохи. Жан Маріон діяв безкарно і гадав, що так і буде завжди. І раптом – як сніг на голову літнього дня! – напад на драгунів. Перший звідтоді, як збудували фортецю. П'ятеро драгунів повели вранці топити в Дніпрі бранця. Парубок був з тих хлопів, котрі, втікаючи від своїх панів на Запороги, потрапляли до Кодацької в'язниці. Хлоп, зрештою, і згадки не вартий – на одного менше, на одного більше буде у фортеці, що від того зміниться? – коли б не те, що сталося на березі. Комісар фортеці шляхтич Пшияловський (у його справи комендант не втручався, пам'ятаючи, що гоноровитий шляхтич – особистий представник коронного гетьмана Речі Посполитої) часто розважався тим, що «напував» бранців у Дніпрі. Робилося це так. Коли хто з них, знемагаючи від спраги, вперто вимагав води, комісар казав драгунам:

– Сто дяблув! Хлопську забаганку треба виконувати, щоб не пасталакали, що ми надто жорстоко з ними поводимося. Відведіть цього лотра до річки, почепіть на шию каменюку і турніть його у Дніпро – хай, бидло, п'є донесхочу, якщо вже йому так забаглося води!

Так було й того ранку. Але несподівано, коли жовніри вже чіпляли бранцеві каменюку на шию, з прибережного очерету гримнули постріли. П'ятеро драгунів крижнями попадали на березі, хлоп зник. Ті, хто стріляв, теж…

Досі фортеця спокійно собі стояла, варта не дуже остерігалася нападу, певна, що козаки й на гарматний постріл не підступлять до мурів, і раптом… На очах у всієї залоги вбити п'ятьох драгунів і щезнути? А що коли вранішній напад – то лише початок чогось серйознішого? Наприклад, розвідка? Запорожці викрили себе лише тому, що вирішили врятувати бранця… Після розвідки чекай нападу… Але ж чи під силу їм здолати рів, вал і стіни? Далебі, ні. І все ж Маріон задумався. Був він людиною суто військовою і добре затямив: немає таких фортець, котрі так чи інакше не можна було б здобути. А Кодацька одна-єдина у цих краях. Навколо сотні і сотні верст пустельних степів. А під боком Січ. Хто виручить Маріона на випадок лиха? Польських військ на Україні зараз майже немає, їх повів гетьман, казали, аж у Прибалтику. Буцімто до війни з Швецією готується. От і чекай допомоги, коли скрута припече!

– Невтішні, виходить, справи! – вголос промовив комендант і відчув, як його знову охоплює роздратування.

Нарікав на самого себе, що такий невдаха, бо не зумів зробити блискучої кар'єри, заради якої їхав сюди аж із Франції, на поляків, котрі покинули його в цій пустці з сотнею-другою ненадійних найманців, а самі вештаються бозна-де, на запорожців, котрі таки ж напевне вже готують напад, на офіцерів залоги, яким усе байдуже, кому служити, кого вішати… І хто він, зрештою, такий? Збіднілий дворянин, який служить Польщі, а гнобить Україну. На випадок чого, поляки перші ж його кинуть напризволяще, а козаків не вблагаєш. Для них він каратель, чужинець, що приплентався душити їхній народ і їх самих та їхню легендарну вольницю….

Зганяв злість на офіцерах:

– На очах у залоги козаки вбивають наших вояків і наче крізь землю провалюються, а ви замість них ловите облизня? Що це таке, питаю вас, лицарів караючого меча в цьому проклятому закутні світу? Та які ви лицарі? Ви бездари, панове! Я неспроможний ліпити драгунів з глини, їх у мене всього лише дві сотні, а навколо ворожа нам країна, де небезпека чигає на кожному кроці. Подумайте, що вас чекає, панове офіцери, коли сюди прийдуть запорожці всією ордою!

Гнів швидко вщух, і комендант відчув утому і байдужість. Ат, чи не все одно, п'ятьох драгунів уб'ють січовики чи й усіх перенищать. Однак його життя пішло наперекіс. І махнув рукою – геть! Офіцери вийшли, мовчазні й сердиті. Комендант хотів було налити собі кухоль доброго угорського вина, як двері, несподівано завищавши, зі скреготом відчинилися. До комендантської, поправляючи фамільну шаблю на поясі, увійшов насуплений комісар фортеці шляхтич Пшияловський. То був низькорослий череватий панок в люстриновому кунтуші, з випещеним, завжди надутим обличчям, повним пихи і гонору.

В Маріона відразу ж почав псуватися і без того зіпсований настрій. Пихатого й хвалькуватого комісара він просто терпіти не міг. Схопився й похмуро витріщився на комісара, думаючи: «Безперечно, про напад на драгунів хутко буде передано коронному гетьману. Недарма ж він посадив у фортеці свого прибічника, цю гоноровиту жабу Пшияловського, котрий тільки й уміє доносити…»

– Я вимагаю коменданта пояснити, що сталося сьогодні вранці під мурами фортеці? – комісар старанно уникав слова «пане», і Маріон відповів йому тим же:

– А що комісара цікавить?

– Я велів утопити в Дніпрі одного з хлопських утікачів. Чому не виконано моє повеління?

– А про це комісар хай запитує у запорожців.

– Я вимагаю пояснень від коменданта, а не від тих лотрів, котрі невдовзі загойдаються на шибеницях! Мені не подобаються їхні витівки!

– Овва! – ошкірився комендант. – Комісар теж їм не до вподоби.

– Комендант буде відповідати перед коронним гетьманом Речі Посполитої!

Це вже була явна погроза доносу, але Маріон не звернув на те уваги. Звик.

– Я – комісар! – між тим вигукував шляхтич. – Я уродзоний шляхтич, поставлений сюди для порядку, і я… я…

– Для смерті всі однакові – і уродзоні, і плебеї, – буркнув Маріон. – І я вимагаю не втручатися у мої справи. Я не терплю, коли неуки і бездари починають зі мною нахабно поводитись!

Пшияловський осікся, закліпав рудими віями.

– Але я поскаржуся коронному…

– Біжи! – зневажливо махнув рукою комендант, радий, що таки допік уродзоному. – Твій гетьман вештається десь у Прибалтиці, а коли прицурганиться сюди, то нас уже й слід охолоне. Дурні будуть запорожці, коли не використають такого зручного менту. Ось тоді й закукурікаєш, комісаре!

– Сто дяблув! Це моя ойчизна, а ти із своїми німцями – бідний найманець. Обдертус! Зайда! Я тут господар!

– Ойчизна? – криво посміхнувся Маріон. – Ха! Заграбастали чужу країну, а тепер ховаєтесь за мури та за спини найманців і галасуєте про якусь там ойчизну? Ой, глядіть, щоб вас не посадили на палі в цій ойчизні.

– Пся крев! – задихався від гніву комісар. – Щоб ті лотри, ті схизмати зважилися напасти на фортецю короля? Та вони як миші розбіжаться при першому ж залпі наших гармат!

«Таки допік уродзоного телепня, – зловтішно подумав комендант. – Не тільки гонору, а й страху в тебе достобіса!»

Маріон і зовсім заспокоївся. Хай біснується шляхтич. Зрештою, це його справа – з'ясовувати стосунки з українцями, а він, Маріон, француз. Йому однакові і поляки, і українці. Поляки платять – він служить полякам, платили б українці – служив би українцям… Йому байдуже… Не слухаючи Пшияловського, підійшов до шафи, збитої з грубезних дощок, витяг пузату карафку з угорським вином і налив кухоль… Останнім часом він все частіше прикладається до вина. Коли не увіллє у себе хмільного трунку, день тоді – не день…

Пшияловський все ще галасував. Маріон дістав другий кухоль, налив і комісару.

– Нас тут двоє відповідальних, – примирливо мовив, не дивлячись на комісара, – тож немає чого сваритися у цім закутні світу.

– Польща і Франція – великі маєстати! – вигукнув комісар. – Ми зітремо в порошок хлопську Украйну! Нєх жиє Річ Посполита, наша кохана ойчизна!

– Нєх жиє, – байдуже буркнув Маріон. – Але я п'ю за себе, за Жана Маріона, бо більше ніхто за мене не вип'є!

– А я п'ю за нашу фортецю – форпост боротьби із схизматами! Ми на передньому краї! На нас ойчизна дивиться!

– А мені байдуже, хто на нас дивиться. Я люблю вино і п'ю його залюбки.

– Коменданту не дорога й ойчизна, бо він усього лише найманець!

Пшияловський, не приховуючи люті, зиркнув на коменданта, вкладаючи у свій спопеляючий, як йому здавалося, погляд усю зневагу до зайди, і вийшов, хряпнувши дверима.

Маріон, радий, що таки допік уродзоному шляхтичу, засміявся. І подумав, що було б непогано, якби ті лотри та спіймали коли-небудь Пшияловського, – ось тоді б він позбувся гетьманського донощика.

«Ідея, – подумав Маріон, – треба лише підшукати зручний випадок».

Вже звечоріло, коли комендант, обійшовши фортецю, повернувся до хати і буркнув джурі:

– Піди і приведи її, бо мене їсть смуток.

– Слухаю, – ліниво озвався джура.

– Ти мене розумієш, бовдуре? Коли зачепиш її хоч пальцем – нарікай на самого себе!

– Слухаю, пане комендант!

Джура зник, Маріон зацибав з кутка в куток.

«Цікаво, – думав він, – чи віддасться вона добровільно? О, жіночі пестощі для мене зараз що той бальзам! Інакше зовсім зачахну і захирію. Але надто горда холопка. Як шляхтянка, не хотілося б її силоміць мордувати. Живосилом – не те. Силоміць діє тільки та худобина Пшияловський…»

Та ось джура вводить полонянку, а сам зникає. Маріон окидає поглядом бранку – єдину свою радість у цих диких краях. Хай буде проклятою та мить, коли він погодився сюди приїхати!

– Здрастуй, красуне!

Полонянка не відповіла, дивилася кудись повз коменданта. Висока, струнка, з русою косою. Коса довга і товста, до пояса. Маленькі груди під благенькою сорочкою, наче два горбочки. Рукавця сорочки – вуставки – вишиті червоними квіточками з чорними пагінцями та листочками… Зваблива… Ні, вона таки має стати його єдиною радістю в цьому закутні – як добре, що її спіймали драгуни на якомусь хуторі. Вояків застеріг: хто її хоч пальцем зачепить – того зарубає на місці. Вона мусить дістатися тільки йому. Коли б вона зохотилась сама… Боже, що б то було для нього за щастя!

Маріон налив два кухлі вина, один спрагло сам спорожнив, другий підніс полонянці.

– Випий, і цей трунок вижене смуток з твоїх гарних очей. Я велів, аби тебе годували по-людськи і ставилися по-шляхетському.

– У неволі не буває доброти, – відповіла вона, – бо неволя ніколи не буває доброю і справедливою.

– Ти не бійся мене.

Вона глузливо гмикнула.

– А чого б це я боялася того, хто сам труситься над своєю долею?

– Але я добрий, – збрехав він, бо в ту мить і сам вірив у свою доброту. – Я поділюся своїм добром з тобою. І своєю любов'ю.

– І для цього ти мене зачинив у льох?

– Пташечку варто зачиняти, інакше її згамає кіт.

– Гм… Чи не краще тоді зачиняти кота?

– Ха-ха! – зареготав він. – Ти дотепна, моя пташечко!

Ще хлюпнув у кухоль вина, бо допікала спрага.

– Як тебе звати? – обхопив її за гнучкий стан.

– Чи панові не все одно? – вона вислизнула з його обіймів. – Я не терплю старих лапунів.

– Але я хочу вимовити твоє ім'я, – перехилив він кухоль.

– Полонянка…

– Рід у тебе є?

Вона випросталась і гордо глянула на нього.

– У мене є рід, і великий. Я – українка!

– Але я питаю, як тебе звати?

– Українка, – вперто повторила вона.

– Ти будеш моєю! – зухвало вигукнув він. – Але я не хочу брати силою те, що любіше по добрій волі.

Вона рвучко повернулась до нього, очі її спалахнули.

– Доброї волі забаг? Приперся в чужу країну, хапаєш людей, мордуєш їх у підземеллі, а тоді доброї волі хочеш? Пестощів?

– Ти маєш рацію, – згодився він. – Але я не поляк.

– Не має значення. Ти все одно ворог!

Він знову хлюпнув у кухоль, жадібно випив.

– Вино приносить забуття, я хочу втопити у ньому свою нудьгу.

– Коли запорожці захоплять фортецю, то пана коменданта і без вина чекає забуття.

– Ти певна?

– Авжеж! Козаки не потерплять осиного гнізда біля Січі. Це мусить нарешті втямити і сам пан комендант.

– Оракул у спідниці! – спалахнув він. – Сільська пророчиця! Ха-ха!.. Не забувай, що всі пророки закінчують життя раніше, аніж збувається їхнє просторікування! Забуваєш, що ти всього лише холопка, а не уродзона шляхтянка. По-доброму не віддасися – силоміць візьму. Або віддам тебе драгунам на поталу. Вибирай. Ти молода, вродлива, гостроязика. І, напевне ж, хочеш жити. Чи не так?

– Хочу, – зізналась вона і по хвилі додала: – Але хочу жити вільною, а не панською затичкою…

– Коли багнеш волі – не протився мені. Я подарую тобі волю і випущу тебе з фортеці. Я тут господар.

– Ні, – сказала вона просто. – Ти – в'язень, такий же, як і я. Сидиш і лихоманишся за мурами, козаків боїшся.

– Послухай, пророчице… Проси у мене що хочеш, і я виконаю твоє прохання. Але спершу стань моєю. І пам'ятай: або я, або драгуни. Поспішай, я нетерпеливий. І драгуни теж…

Вона задумливо перебирала косу, наче радилася з нею.

– Гаразд, – вперше погодилась бранка. – Але поведи мене на фортечну стіну – хочу подивитися на Дніпро й подихати свіжим повітрям.

Вони вийшли й попрямували дворищем. Вона попереду, він трохи відставши. Дивився на її довгі стрункі ноги з пружними литками, на горду поставу, на легку ходу й облизував сухі губи, що вкривалися смагою. Потім вони довго піднімалися крутими східцями і зрештою опинилися на стіні. Варта відзадкувала геть до бастіону.

– Дихай свіжим повітрям, пташко, – комендант розтягнув губи в подобі посмішки. – Сьогодні я щедрий, виконаю будь-яку твою забаганку!

Широко відкритими очима дивилася дівчина на світ. З високого муру видно було далеке Задніпров'я, де зеленіли гаї…

– Земле моя рідна, – прошепотіла дівчина. – Так хочеться жити…

Глянула вниз, на гостре каміння, відсахнулась.

– Страшно? – засміявся комендант. – Ходімо краще звідси.

– Зачекай, людолове!

I полонянка вискочила за зубчастий виступень стіни.

– Назад! – крикнув комендант.

– Ти хотів, воріженьку, знати моє ім'я? – вигукнула полонянка і замахала руками, аби втримати рівновагу. – Настею мене люди кличуть. А для тебе я просто українка. Настя-українка. А ще у мене є брат Ярема, він на Січі козакує. Братик і відомстить тобі, злий воріженьку. А я полечу до Дніпра… – Зойкнула: – Дніпре, любий Дніпре, прийми мене, і тіло моє, і душу. І зроби мене чайкою-зигзицею.

Хитнулася вперед, відірвалася од стіни і зникла. Маріон кинувся до краю стіни. Дівчина летіла далеко внизу, розкинувши руки, наче крила…

– Дурень! – раптом вголос вигукнув комендант. – І я прителющився допомагати полякам корити Україну?! Невіглас!