Читать книгу Фортеця на Борисфені - Валентин Чемерис - Страница 7

– Вставай, вставай, годі вилежуватися! – весело заторохтів Ярема, тільки-но Гнат розплющив очі. – Ну й обамбурили тебе по голові, замалим черепка не розтрощили. Я вже відро води на тебе вилив, доки ти очумався.

Гнат посміхнувся, до чого ж йому радісно було після запеклого нічного бою знову чути веселий голос Яреми.

– Голова ціла, заживе, як на собаці! – торохтів Ярема. – Зате фортеця наша! Всю залогу до ноги винищили. Не бувати більше ворогам на Дніпрі-Славуті!

– Слава Богу!

– Бог-то Богом, але й наші шаблі не гуляли!

– Вже ранок? – запитав Гнат зводячись, земля під ним хиталася й кудись пливла. І Ярема плив у жовтому колі. Гнат помацав потилицю, вона була липка і мокра. Заплющив очі, постояв так з хвилю, потім глянув на Ярему, чи не пливе той у жовтому колі? Але Ярема вже міцно стояв перед ним.

У фортечному дворі ще панував сірий ранковий морок. Пахтіло сирістю і ще чимось нудотливим, неприємним. Гнат зрозумів, що то запах крові. Вони йшли, переступаючи через трупи, котрі лежали всюди, де купками, де рідше, і Гнат намагався не дихати глибоко… Через кілька кроків наткнулися на Остапа Кикошенка. Отаман лежав на спині, лицем до неба, широко розкинувши могутні руки. Мертвий Кикошенко затискував у зубах свою нерозлучну люльку, що вже згасла назавжди… І Гнату здалося, що отаман ось-ось устане і почне призапрошувати, щоб попробували його смачного тютюнцю. Але отаман не встав, і вони пішли далі, придивляючись до вбитих. Між драгунами то там, то тут виднілися козацькі жупани.

А тим часом козаки виводили з льоху бранців. То було страшне видовисько. Виносили і живих, і мертвих. Хто сам рачкував, хто хитався, наче п'яний, безпомічно ловлячи поперед себе повітря кістлявими руками. Серед бранців чимало сліпих, котрим підземелля назавжди повиїдало очі. Виповзала каліч в струп'ї та виразках, торготіла кістками… Гнат з Яремою кинулися допомагати нещасним вибратися з могили на світ білий, ті їх обіймали, плакали та все кричали:

– Воля!.. Воля!.. Воля!..

– Виходьте, люди добрі, ви й справді віднині вільні! – озвався Сулима. – Ставайте під стіну, де сонечко, відігрівайтеся. Зараз вас напоять, нагодують і перев'яжуть.

Та ось з льоху вивели запорожця Хвеська Солодкого, і Сулима від нього відсахнувся. Замість очей у Солодкого були дві глибокі й криваві ямки… Поводячи головою з боку в бік, Солодкий ніби до чогось прислухався.

– Іване… – зрештою глухо сказав він. – Це ти, отамане?

Сулима мовчав, вражено дивлячись на Хвеська Солодкого. Кілька тижнів тому то був високий широкоплечий здоров'як зі щоками, що так і бризкали червоним соком… І раптом перед Сулимою постав дід, у якого плечі згорбились і опустилися, щоки пожовтіли й запали, а вилиці різко випнулись, замість чорних живих очей – дві ями.

– Сулимо, – знову глухо мовив Солодкий. – Чому мовчиш? Адже, крім тебе, ніхто не міг узяти Кодака. Це ти… Чи, може, не впізнаєш мене, Хвеська Солодкого?

– Ти? – зрештою озвався Сулима, але з місця не зрушив. – Ось уже кого не гадав у цім льосі здибати, так це тебе. Та ще без очей. Як ти опинився серед бранців? Чи не ти збирався торгувати з панством, ще й мене запевняв, що в ляхів ліпше ласки запобігати? То що ж трапилося з тобою?

– Води… – ледве повернув Хвесько розпухлим язиком і марно намагався облизати порепані, спечені губи. – Хоч краплиночку…

Йому влили в рот води, бо він уже не міг сам напитися, і сліпий лише тоді сяк-так оговтався.

– Не ласкаво ж тебе зустріли вороги, – похитав головою Сулима.

– Дайте закурити, – захрипів Хвесько, – тиждень тримали в льосі серед мертвяків. І живих, і мертвих в одній ямі. Води – і то не вимолиш. Катюги найсправжнісінькі! Виродки людські!

– Коли припекло, то й дійшло, – з жалем мовив Сулима. – Але якою ціною? Чи не занадто дорогою?

Хтось з козаків сунув Хвеську під посивілі (а були ж нещодавно чорні!) вуса глиняну люльку, Хвесько вхопив її обома руками, жадібно затягнувся.

– Слухай, отамане, повідь мою, – сказав він, коли викурив люльку й перевів подих. – Я тобі все розкажу, як на сповіді. Може, іншим упомку буде, в науку.

І розповів…

Невдовзі по тому, як у нього побував Сулима і вони тоді гостро побалакали, Хвесько надумав таки довести своє. Бо твердо був переконаний, що йому, господарнику, нічого гризтися з панством, а ліпше ладиком вигідну з ними торгівлю повести. Тож для початку взяв бочку меду й повіз у Кодацьку фортецю. Гадав таке сказати коменданту: ви мене не чіпайте, а я – вас. Ви сидіть собі на Дніпрі, а я – у верхів'ях Нижньої Терси господарюватиму. Ось вам бочка запашного липневого меду для почину. А зійдемося – коней вам прижену, гурти худоби, хліба навезу… А ви мені злото…

І привіз Хвесько Солодкий бочку меду в Кодак.

Першим його стрів роз'їзний загін.

І марно Хвесько доводив, запевняв, божився і клявся, заприсягався сирою землею, що він з добрими намірами приїхав, що він не бажає загризатися з панами, а багне з ними торгувати і зиск мати, дарма… Його ніхто не слухав. Драгуни стягли з воза Солодкого і перш за все добряче побили, а потім погнали у фортецю. Там його допитував злий вояка, високий і худий. То був, як дізнався Хвесько, сам комендант фортеці. Він не повірив жодному слову невдахи-гендляра та його клятьбі. І дарма Хвесько знову і знову співав-виспівував на всі лади свою пісеньку, що він хоч і запорожець, але не бажає з панами ворогувати, бо не гультіпака-сірома, а господар. Тож хоче з панами вояками тихо-мирно жити і зиск з торгівлі мати. Бо він хоч і козак, але не якась там сірома, не ланець-обдертус, а можний господарник, статечна й урівноважена людина, має свою обладу і бажає з панами добре гендлювати…

І дарма Хвесько запевняв, що його мед найсолодший у світі, що він цю усладу дарує панам воякам для почину, а згодом прижене овець і пшенички підкине, коли треба… Комендант мовчав і сопів. Його маленьке личко починало жовтіти. Хвесько втямив, що це не віщує нічого доброго, і знову заходився вихваляти свій мед. Тоді комендант забажав, щоб він сам випив кухоль меду. Хвесько випив і довго цмакав: ах, який солодкий мед!

– Запорожець? – похмуро доскіпувався комендант.

– Запорожець, запорожець, – кивав головою Хвесько, – але не сірома-голота… Можна б сказати, завтрашній пан.

– Чого запорожець приїхав у фортецю? – запитав комендант.

– Та мед же привіз, – здивувався Хвесько, – я ж панові комендантові вже розтовкмачував… Бочку меду доставив для початку…

– Я питаю, чого ти приїхав у фортецю? – визвірився комендант і, перебивши Хвеськову пісню про торгівлю, закричав: – Ти приїхав, аби замазати нам очі своїм медом! Ти приїхав, аби розвідати фортецю.

Хвесько похолов…

– Ти нічого не побачиш у фортеці! – вигукнув комендант.

Останнє, що побачив Хвесько в своєму житті, це своїх оббілованих волів… Потрощивши його воза, драгуни розвели багаття й смажили на ньому м'ясо… А потім його, осліпленого, кинули у льох.

Сулима гнівно мовчав.

– Іване… – благально протягнув Хвесько. – Прости, Іване…

– Бог простить, – відповів Сулима.

– І ти прости, – благав Хвесько. – Куди ж мені тепер?

– Не знаю! – сказав Сулима. – Куди хочеш.

– Але ж я сліпий…

– Ти сам себе осліпив! – відрізав Сулима. – Ти осліп відтоді, як зрікся Січі й забагнув стати паном, а нас, козаків, волів бачити своїми наймитами…

– Бог мене покарав, – упалим голосом мовив Хвесько.

– Не роби з Бога злочинця! І не звалюй на нього свою вину! Ти сам у себе викрав сонце.

– Не йди… Не кидай мене, Іване, – Хвесько благально протяг руки. – Скажи мені, Йване, сонце є?

– Сонце світить мужнім! І чесним. Воно світить тому, хто хоче, щоб воно йому світило.

– Я хочу на Січ, Іване.

– Ти маєш своє господарство.

– Цур йому! Я хочу на Січ.

– Але ти забув туди дорогу.

– Я був колись козаком! – у відчаї вигукнув Хвесько. – Ми ж козакували колись разом, Йване. А потім я забув дорогу на Січ. І осліп. Збогарадься, Іване… До товариства хочу. Більше мені нікуди подітися, ніде сліпу голову прихилити.

– На Січ їхатимуть гінці і візьмуть тебе з собою, – сказав Сулима.

– Спасибі й на тім…

– Немає за що… Бувай!

На фортечних мурах сурмили перемогу. Козаки підкидали вгору шапки.

Сулима стояв і слухав, як сурми клекотіли про славу козацької зброї, як спалахували вони золотим вогнем на сонці.

– Іване…

Сулима оглянувся. Старий Нечуйвітер намагався звестися з землі. Вуса в нього були червоні. Тільки брови лишалися білими та оселедець, як і раніше, сріблився… Кинувся до нього Сулима, підняв старого, але Нечуйвітер не міг уже стояти, і Сулима посадив його, притуливши спиною до каменя.

– Не розминувсь я з кулею, – сказав Нечуйвітер хрипло і важко, а в горлі в нього забулькало. – Стрілись ми на одній дорозі, тісно нам вдвох було…

– Яремо, води! – крикнув Сулима.

– Може, у фортеці обмаль води, то я вже й так обійдуся, – кволо мовив Нечуйвітер. – На тім світі вже нап'юся мертвої…

– Батьку, за фортецею ж Дніпро…

Ярема приніс воду в тріснутому горщику, Нечуйвітер довго і жадібно пив, розливаючи воду собі на вуса, і вода стікала йому на груди вже рожевою…

– Відкозакував я своє, – якось вибачливо мовив старий. – Відмолодикував і відстрибав… Але на тому світі ще покозакую. – Передихнувши, запитав: – Чи є на тім світі козацька Січ?

– Мабуть, є, батьку.

– Тоді й помирати легше. – Нечуйвітер ворухнувся, і тихий стогін зірвався з його спечених уст. – А бий тебе лиха, вже й стогну. А раніше ж – ого-го! Здоровий був як бик. Мішок у зубах носив. Візьму зубами мішок за зав'язку і пру його. А тепер ось, бачиш, стогну і встати не можу від якоїсь поганської кулі.

– Ой, батьку… – тільки й мовив Сулима, – доживали б свій вік при Січі.

– Тіпун тобі на язик! – аж сіпнувся старий козак. – Та я вдячний долі, що послала мені смерть не на лаві від старості, а в полі та з шаблею в руках, як і подобає лицарю. – Вмовк, збираючись з силами, а тоді кволо запитав: – Ніби десь сокири цюкають?

– То для Кикошенка та його побратимів домовини тешуть.

– Тоді за одним рипом хай і для мене готують. Щоб двічі людям голови не морочити та від діла не відволікати, – сказав старий.

– Спасибі вам, батьку, за все, – прошепотів Сулима.

– Одним «спасибі» не відбудешся, – спробував було посміхнутися Нечуйвітер. – Є в мене до тебе прохання, Йване. До сходу сонця дотягнув я… А далі… Змоги нема. Подивився, як сонце сходить, і досить. То прошу тебе, сину, виконай мою останню волю: дай пістоля.

Сулима відсахнувся…

– Бач, який лякливий, а ще отаман, – Нечуйвітер простягнув стару, висохлу руку, всю в зморшках. – В правицю мою вклади пістоля, Йване. Бачиш, який я немічний зробився, прямо смішно. Тепер ось пістоля не здужаю взяти. Вклади його мені в правицю…

– Вкладу, батьку, – озвався Сулима, але з місця не зрушив.

– Чого ж ти баришся? – з докором мовив старий козак. – Хочеш почути, як стогнатиме Нечуйвітер? Запаморочиться в голові – і застогну. Зовсім буде не по-козацькому. А жити мені все одно не довго зосталося… – Передихнув, збираючись з силами. – Пістоль у тебе за поясом. Подивись, чи він з кулею, і дай мені його в руку.

Сулима витяг пістоль, поцілував його і поклав у правицю козака.

– Спасибі вам, батьку, за службу вашу лицарську. – Сулима поцілував старого в губи. – Прощайте, батьку! Не поминайте лихом!

– Заспівай мені пісню… – попрохав Нечуйвітер. – Нашу пісню, вкраїнську. З рідною піснею і смерть легша.

Сулима, схилившись над старим козаком, тихо заспівав: