Читать книгу Фортеця на Борисфені - Валентин Чемерис - Страница 5

Гнат востаннє цюкнув сокирою, і високий граб, тріснувши, почав хилитися, здригаючись і поскрипуючи гіллям.

– Стережись!

Ярема відскочив убік, граб важко гуркнувся на землю, ламаючи кущі… Вдвох з Яремою вони швидко обрубали гілля й заходилися клинами розколювати стовбур на дві рівні половини. По всій балці стояв тріск, чулося цюкання сокир, гомін козаків, гупання зрубаних дерев. Роботи вистачало всім. Треба було чимало нарубати лісу, поколоти і збити міцні та легкі містки, котрі штурмові загони перекидатимуть через рів Кодацької фортеці, і драбини, по яких вони видиратимуться на мури.

– Витягуй люльку та закуримо, щоб за нами ніде не журилися, – запропонував Ярема, як вони впоралися з грабом.

Ледве присіли, як почувся сердитий окрик:

– Чого шаровари протираєте, лайдаки? А рубати ліс за вас хто буде?

Гнат оглянувся, до них підходив осавул Кирпа.

– А хоч би і ваша милість, – спокійно мовив Ярема. – Не велике ви цабе, пане осавуле, як і сокиру в руки візьмете. А ми не лайдаки, а – козаки!

Гнат з подивом глянув на побратима. І не боїться отаке казати. У п'ятнадцять літ треба бути сміливим, щоб різати у вічі правду. Як он Кирпу пересмикнуло від тих слів! Не те що почервонів, аж почорнів. Наче хто в шаровари йому їжака всунув.

– Слухай, лайдаче, що тобі старшина велить! – закричав Кирпа верескливим голосом. – Розійшлися, далі нікуди! Вже й батькувати починаєш. Шеляга за душею немає, а на старшину рота дере.

– Не шелягом цінується людина, – на диво спокійно відказав Ярема. – В декого шелягів, може, забагато, а кебети чортма! Пихи ж тої на десятьох вистачить, от і горлопанить, як дурний із-за вутла!

– Голота! – крізь зуби процідив Кирпа. – Та я таку сірому, як ти… Та я тобі карка зломлю, та я…

А тут де не візьмись – Дмитро Гуня. Так і підскочив до Кирпи потемнілий, аж руки трясуться від обурення.

– То ти пан, виходить? – Гуня був ладен з кулаками кинутись на Кирпу. – Пан, питаю? А ми хто? Бидло? Хлопи? Чули вже! Сюди, на Запоріжжя, ми прийшли, щоб людьми стати, а не бидлом. А ти в пани прешся? На шиї нам хочеш сісти? Не вийде!.. З тебе такий старшина, як з моєї сокири плавець. На ось!.. – і скрутив Кирпі дулю. – Понюхай, чим пахне! Чого кирпу вернеш? І затям: я все життя панам сала за шкіру заливаю. І тобі заллю.

Вони вже ладні були вчепитися один одному в петельки, як раптом пролунав спокійний, трохи насмішкуватий голос:

– А чого це ви, як ті півні, понастовбурчували пір'я? – Біля них стояв Сулима.

– Та ось… – Гуня важко дихав, – в козацькі пани лізе один злостивець. А я до нього в хлопи збираюся йти.

– Пане отамане курінний! – Кирпа підбіг до Сулими. – Що ж це таке виходить? Ніякої тобі поваги до старшини. Такі огурні та строптиві, що хоч кіл на голові теши!

– Повагу, осавуле, треба ділом заслужити, а не криком, – спокійно мовив Сулима і додав з жалем: – Ех ти, осавуле! Не той у тебе дух.

– Але я старшина! – закричав Кирпа, і його торбинки на поясі так і затряслися. – Я старшина, і вони мусять мене слухати! Я їм не простий козак-сірома!

– Не простий козак-сірома, кажеш? – поспитав Сулима, і очі його звузилися й потемніли. – Ну, коли вже ти старшина, то ось… – Сулима мовчки взяв у Гната сокиру, підійшов до ясена і легенько цюкнув, але сокира так і вп'ялася в деревину по самий обух. – Коли ти старшина, то витягни сокиру.

– Нам це не в забарі… Одною рукою?

– Тягни одною, – знизав плечима Сулима.

Кирпа хвацько підбіг до ясена, схопив сокиру, рвонув на себе, але сокира – ні з місця. Кирпа тоді щосили засмикав, піднатужився, аж шия почервоніла.

– Зараз, пане отамане, один мент… – метушився він біля ясена і ще вище закачував рукава. – А може, я двома руками візьмусь?

– Хоч і трьома, коли маєш, – відказав Сулима.

Ярема почав пирхати, Гнат відвернувся й сміявся в кулак. Гнів та обурення в Гуні вже минули, і він, весело блискаючи великими чорними очима, кривив рот у посмішці. До них уже звідусіль збігалися козаки й чмихали, ледве стримуючи регіт.

– Зараз я, зараз… – Кирпа плював на руки з такою заповзятістю, ніби хотів їх відмити від вікового бруду. А потім з люттю накинувся на сокиру, як на свого запеклого ворога, щосили засмикав її обома руками так, що й ясен захитався, але сокира – ні з місця…

– Доведеться тобі, осавуле, позичати ще й третю руку! – кинув хтось шпильку з гурту, і козаки зареготали.

Кирпа вже пік раків, не підводячи голови. Гуня не втерпів.

– Кинь, осавуле, цей вертеп, – мовив тихо. – Не гарячися, як курка, котрій приспічило нестися, а вона не знайде підходящого місця. Тягни з умом і спокійно.

Кирпа зробив останній захід і так схопив сокиру, що трохи було не зламав, спіткнувся і впав. З численних торбиночок, що висіли у нього на поясі, так і сипонув на землю осавулів скарб. Чого там тільки не було: срібні празькі гроші, пів-гроші з Кракова, галицькі срібні монети, литовські динарії, татарські дирхеми, дукати, угорські флоринки, великі срібні таляри, левки, різний дріб'язок, що складався з шостків, ортів, чверток, осьмаків. Все, що було колись в обігу на Україні, знайшло свій притулок в торбинках осавула Кирпи.

– Якби до тих срібняків та ще розум, – похитав головою Сулима і, однією рукою взявшись за сокиру, хитнув нею легенько і вийняв. – Ось так, осавуле. Не дурну силу треба прикладати, а кебету, вміння. Гонору в тебе забагато, а толку катма!

Кирпа, увесь червоний, рачкуючи на землі, збирав свій скарбець.

Сулима махнув рукою, сплюнув і хотів було йти, але Кирпа наздогнав його.

– Пане отамане… Але ж я осавул, а не простий козак. Я ще своє доведу. Ви ще побачите, хто такий Кирпа і на що він здатний!

– Спробуй, – сказав Сулима. – Може, що й вийде з тебе. Візьму я тебе у свій загін, може, й вивітриться з тебе ота пиха та зневага до товариства. А своє ти в і Кодаці доведеш.

– І доведу!

– Доводь, – сказав Сулима на ходу. – А поки що бери сокиру і рубай з усіма. Старшим лишаю Дмитра Гуню.

Кирпа схопив сокиру і люто нею затряс.

– О, ви ще дізнаєтесь, панове-братове, хто такий осавул Кирпа!

Ніхто тоді не відав, яку чорну роль відіграє у житті Сулими осавул Кирпа!

…Від Громової балки Сулима попростував степом до Дніпра, звідти також неслося завзяте цюкання сокир. Там Савран зі своїми людьми майстрував драбини. Сулима йшов степом навпрошки, розсовуючи руками густу тирсу, наче той очерет у плавнях. Під ногами сичали гадюки, котрих було чимало в степах, але Сулима не звертав на них уваги. Старий Нечуйвітер дав йому колись випити зілля, і звідтоді гадюча отрута на нього не діяла… Отаман ішов і думав про осавула Кирпу. Звідки в нього зневага до козаків, ота пиха, бундючність, котрою так і нашпигований, як смажене порося хроном? Звідкіля жадоба до грошей? В пани так і преться… Забагатіти хоче, труситься над кожним таляром, торбиночки ними набиває. Спить і бачить себе багатим та можним старшиною. Чи й паном ясновельможним. О, такий, дай йому тільки владу, швидко й козаків на хлопів оберне! Як реєстрова старшина. Вона ж і продала Тараса Трясила та його лицарів. Коли б вона не знюхалась з ляхами – Конєцпольський не придушив би повстання. От Кирпа з тієї породи. За злото і рідну матір не пошкодує, і батька продасть…

Після вдалих походів у козаків завжди дзвеніло в капшуках. Але ніхто з них не молився на той дзвін, не розпихував його по торбиночках чи вузликах. Раді, що завелася копа грошей, козаки юрбою валили в шинок, пили горілку, співали пісень, танцювали, згадували минулі походи, полеглих товаришів поминали, щоб земля їм пухом була, аби добре козакувалося ще й на тому світі. Так і спорожнялися їхні гаманці до останнього осьмака. Хто все життя зі смертю в обнімку, тому не гріх і повеселитися, гопака вшкварити, горілку в товаристві пити. Бо ж на тім світі горілки не дадуть.

Але не такий був Кирпа. Кожний щербатий орт, таляр, роздобутий в походах, він похапливо запихав до своїх торбиночок, і очі його горіли жадобою. Він і в шинку намагався випити на дурничку. Козаки зневажали його за ту жадобу, та зневага з нього скочувалась, як з гусака вода…

Сулима спіткнувся, так неприємно було це згадувати. Переповідали йому козаки… Якось гуляли вони в шинку. Поткнувся туди й Кирпа. Остап Кикошенко, так, здається, Кикошенко першим його запримітив.

– Хлопці! – загорлав на увесь шинок. – П'ємо й гуляємо! Пан осавул нас вгощатиме!

Козаки реготали, аж шинок тріщав. Кирпа, котрий заникнув до шинку з надією хильнути на дурничку, почувши таке, позадкував було до дверей. Але шлях йому загородили.

– Що це ти, пане осавуло, – підійшов до нього Кикошенко, – понагрібав золота в торбиночки, а сам на чужий коровай?

– Що ви, що ви, – розгубився Кирпа. – Яке злото? Щербатий шеляг у мене ще, може, й знайдеться, а ви – злото. Та я не пам'ятаю, коли востаннє щире злото й тримав у руках.

– Га-га-га!.. – регоче Кикошенко. – А коли ми тебе полапаємо за боки, га? Та ще й витрусимо твої торбиночки, га?

– Не маєте права! – позадкував Кирпа. – Я самому кошовому на вас поскаржуся!

– Скаржся! І не тіпайся, жмикруте. Ми на твоє злото не зазіхаємо, бо в нас і своє сьогодні водиться. А завтра не буде, то й біс із ним. Завтра і без злота проживемо.

З цими словами Кикошенко витягнув з шароварів капшук, помахав ним перед носом Кирпи.

– Чув, як дзвенить?

– Дзвенить, дзвенить, – погодився Кирпа. – Мабуть, добра монета.

– Та вже ж не якесь лайно в капшуку, а щире злото. – І Кикошенко висипав собі в жменю кілька блискучих талярів, сунув під ніс Кирпі. – Бачив, яке добро?

– І проп'єте отаке багатство?

– Проп'ємо! – кричав Кикошенко. – На бісового батька воно здалося!

Кирпі забракло повітря – жменю талярів протринькати? З трудом ковтнув слину, ще раз перепитав:

– І ото прогуляєте всі таляри?

– До останнього! – не вгавав Кикошенко. – Будемо шкварити гопака та співати пісень. А тобі жалко? Чужого добра? – Підморгнув козакам, повернувся до Кирпи: – Хочеш, і ця жменя талярів буде твоєю?

Кирпа аж кинувся до Кикошенка.

– За так?

– Ні, за так тільки комарі гризуть. А ти лізь під стіл і кукурікай там.

– Як? – не второпав Кирпа.

– А так, як півні кукурікають, – уточнив Кикошенко.

– І жменя талярів буде моєю?

– Твоєю…

І Кирпа поліз під стіл. Кукурікати…

Сулима знову спіткнувся і сердито сплюнув. А що з ним чинити? Як з Кирпи ту жадобу вибити, пропаде ж бо. А в загін його треба неодмінно взяти, хоч у Кодаці людиною стане, бо, здається ж, по-справжньому ще й пороху не нюхав.

На січовому майдані біля ганебного стовпа побачив Сулима гурт козаків і собі звернув до них. З обох боків до ганебного стовпа було прив'язано двох молодих козаків. Один високий, з рудими вусами, другий ще тільки-но зачав вирощувати під носом сякий-такий пушок. Біля них лежав ворох київ, стояли ночви горілки. Козаки підходили по черзі, випивали по коряку горілки, утирали вуса, неквапливо вибирали кия позамашнішого та й періщили засуджених по спинах, приказуючи:

– Оце щоб знали, сучі сини, як красти та наш курінь ганьбити! Ми за ваше злодійство всім куренем розквитувались, розквитуйтесь і ви своїми спинами. Щоб більше честі козацької не губили!

– Спасибі за науку! – як велить звичай, дякували засуджені лиходії. – Вдруге не будемо губити козацької честі.

Сулима також випив горілки, вибрав кия, розмахнувся… Але не вдарив. Молодий злодій з сякими-такими вусами благально дивився йому в очі, німо волаючи рятунку.

– Ти хто такий, бісів сину? – сердито запитав Сулима.

– Панько Макуха, батьку, – хрипло озвався молодик.

– Ти, я бачу, й справді макуха! – з презирством сказав Сулима, бо над усе зневажав крадіїв. – Не знайшов нічого ліпшого, як на базарі красти! Та ти хоч порох нюхав коли?

– Ні, – тяжко зітхнув Макуха, – ще не доводилось.

– Тепер київ понюхаєш. Давно прибув на Січ?

– По весні, батьку.

– А ти хто за їден? – запитав Сулима другого.

– Савка Щербина, – озвався той басом. – Спасибі вам, пане отамане, що хоч запитали, як мене звати.

– Сто копанок вам у боки! – процідив Сулима. – Чортові гультяї! Не з того ви почали своє козакування. Загинете марно, ніяка собака за вами й не гавкне. Не київ біля ганебного стовпа могли б заслужити, а слави. І честь козацьку ще вище б підняли. А так заб'ють вас до смерті – і по тому!

Сплюнув отаман, кинув кия, буркнув: «Не хочу об вас і руки бруднити» – і пішов. Він органічно не міг переносити, коли гурт б'є одного, а той навіть змоги не має захищатися. Розумів, що козаки чинять справедливо, караючи злодіїв. На Січі життєво необхідно підтримувати сувору дисципліну, інакше Січ втратить ту силу, котру жоден ворог перемогти не може. Розумів, і все ж йому було шкода тих двох молодих телепнів, що так безглуздо гинули, – в таких випадках злодіїв забивали киями на смерть, – не принісши ні користі, ні добра своєму народу, не лишивши нічого світлого на своїй землі. Скільки ще їх таких, молодих бевзів, котрі розтринькують своє життя по дріб'язку, забуваючи, що живуть вони в цьому світі один лише раз…

Зненацька на майдані почувся крик:

– Павлюк! Павлюк прибув!

Сулима рвучко оглянувся: на січовий майдан вже виходили рівними рядами козаки-реєстровці в голубуватих кунтушах. Попереду, широко ступаючи й осміхаючись, простував чорнявий сотник з світлими і чистими очима, що квітли на його засмаглому лиці, наче ромашки.

– Ба, Павлюк до січового гнізда залетів! – пішов йому навстріч Сулима. – Здоров був, сину!

– Здоров, батьку! Ти ще живий, не задушили тебе лядські фортеці? – весело вигукував Павлюк, розставляючи руки для обіймів.

Вони обнялися, потім Сулима відступив на крок, милуючись Павлюком. Перед ним стояв високий, молодий і гарний козак, аж танцював на місці від збудження, бо не міг встояти і хвилини, все кудись поривався, сипав словами, як горохом, сліпив своєю білозубою посмішкою та сяяв світлими, як ромашки, очима. Павлюка знали й любили на Січі, де він був своїм серед своїх.

– Не в гості, батьку, залетів я, не в гості, – торохтів Павлюк, – а за поміччю. Не маю більше сил служити польському королю. Багну я користь рідному народові принести. Тож і спішу, допоки на цьому світі. Допоможіть нам, запорожці, підняти Україну. Завтра вся Україна заклекоче, як у повінь велика вода. І панству прийде край! Я привів сотню реєстровців, таких, як і сам, запальних. Дайте мені ще козаків. Я поведу їх на Вкраїну, аби запалити великий вогонь. А там до мене, як струмки до ріки, потече люд. Україна нині як порох, досить іскри – і буде пожежа. Велика пожежа. Буде славна пожежа!

Павлюк говорив гаряче, збуджено, уривчасто, і здавалось, що від його гарячих слів земля буде горіти. Він і стояти не міг, аж танцював на місці від зваги, що так і переповнювала його вщерть.

– Святе діло задумав, сину, і запорожці будуть тобі першими поплічниками і братами! – вигукнув Сулима. – Підпалимо пожежу, славну пожежу! У відблисках тої пожежі люд побачить себе, нас побачить, що недарма ми жили. Але по путі на Україну нас чекає осине гніздо.

– Кодацьку фортецю маєш на оці, батьку?

– Так, сину, вона як більмо на нашому оці. Доки її не зруйнуємо, про славну пожежу на Україні годі й думати!

Павлюк трохи гордовито блиснув світлими очима.

– Тоді, батьку, привітай мене з початком! Я днями добряче наполохав драгунів, як зайці втікали та степ трупами встеляли. А їхній комісар, певно, й досі стирчить у рові на кіллі, як жаба, котру настромлює сорокопуд на колючках терну.

І розповів Судимі про свою зустріч з Пшияловським.

– Вдаримо, батьку, спершу на Кодак. Я і мої хлопці в твоєму загоні. З сьогоднішнього дня. А з Кодака на Вкраїну.

– Але ж і швидкий ти, сину! Як порох.

– Мокра тільки риба. І холодна. І байдужа. Я хочу горіти. І згоріти, але хай мій вогонь освітить людям шлях хоч на один крок уперед. Хоч на один крок, і я буду щасливий. А мій попіл хай удобрить землю. Хоч одну пучку рідної землі, і я буду щасливий. Бо в ту пучку потрапить родюча зернина.

– Святі слова, – замислено мовив Сулима, і по хвилі рішуче: – Ходімо до кошового, з ним і утрясемо все що треба.

– Пане кошовий! – весело вигукнув Сулима, переступаючи поріг. – Ось подивіться, якого лицаря веду! Йому казали, щоб він ревно служив королю та Речі Посполитій, а він накивав п'ятами на Січ.

– Чи ж, бува, не Павлюк прилетів на Базавлук? – незважаючи на свою повноту, досить жваво підхопився кошовий. – Проходь, козаче, до нашої хати. Радий тебе бачити. Так, кажеш, утік з України?

– Утік, – розвів Павлюк руками. – Тільки не з України, пане кошовий, а від клятої шляхти, най би і слід її запав! Несила більше служити душогубам свого народу. Швидше вовком згоджуся вити.

– Ех, сотнику, – похитав білою головою кошовий. – Чи ж не я тебе прохав вдавати з себе ревного служаку, а тим часом реєстровців та посполитих докупи гуртувати.

– Не так сталося, як гадалося, пане кошовий, – з жалем мовив Павлюк. – Ми вже з гетьманом реєстрового війська Василем Томиленком почали було до таємного повстання готуватися, та…

– Запроданці продали? – швидко запитав Сулима.

– Продали, – зітхнув Павлюк. – Гетьман Томиленко вже й універсали полковникам розіслав, щоб запасалися харчами та порохом, дехто й готувався. А ось переяславський полковник Сава Кононович з гетьманським універсалом подався у Бар до коронного гетьмана. Щось там нашепотів Конєцпольському, і пішло… Хоча доказів проти Томиленка і не було, але булаву в нього забрали і передали її тій продажній шкурі, Кононовичу. А служити під орудою запроданця в мене не було сил. Захопив я з собою сотню – і гайда до вас. А на Україну я ще повернуся, щоб продовжити справу великих отаманів Косинського, Наливайка, Тараса Трясила.

– Бог тобі в поміч, – кошовий поставив на стіл карафку і три срібні келишки. – Нумо, вип'ємо за твій приїзд. І за ту пожежу, котру ви, сини мої, роздмухаєте на всю Україну. І пиймо до дна, на дні добрі дні і добра година!

– Щоб не було ворогам добра! – гаряче мовив Павлюк.

– Щоб Україна була вільною птицею у вільному небі! – вигукнув Сулима.

Випили, гомоніли…

– То задумка наша така, пане кошовий, – ділився своїми думками Сулима. – Зруйнуємо Кодак, викишкаємо панів з порогів і дамо Павлюку кілька тисяч запорожців для початку. Хай веде їх на Вкраїну.

– Після Кодака підемо до Черкас! – твердо сказав Павлюк. – Замок там багатий, чимало армат, великі запаси пороху, свинцю та куль. Захопивши черкаський замок, розішлемо по містах і селах України повстанські універсали. Люд звідусіль потече до нас. Зараз Україна – що бочка з порохом. Вже збираються по лісах загони, палять панські маєтки. Але потрібна іскра. Одна лише іскра!

– Святе діло задумали, – мовив кошовий. – Починайте з Кодака і летіть на Україну!

Вже коли виходили, Сулима затримався в дверях.

– Пане кошовий, там біля ганебного стовпа двоє козаків…

– Ти хотів сказати, пане отаман, злодіїв? – сердито перебив його кошовий. – Були вони козаками!

– Але вони можуть вдруге ними стати! – запально вигукнув Сулима. – Віддайте їх мені.

– Вони мусять понести ту кару, яку заслужили, – холодно мовив кошовий. – Щоб інші честі не губили і звання святого козацького. Щоб лицарями були, а не злодюгами!

– Це так, – погодився Сулима, – вони заслужили сувору кару. Але ж їх заб'ють на смерть. Ліпше я заберу невдах з собою, хай біля Кодака кров'ю змиють вину. Загинуть, так з честю, живі лишаться – людьми стануть.

– А правду каже батько Сулима, – озвався Павлюк. – Як їх гамселить дубцями, то хай ліпше вони ворогів погамселять.

Кошовий махнув рукою.

– Беріть! Мо', що й вийде з них!