Читать книгу Фортеця на Борисфені - Валентин Чемерис - Страница 13

Сава Кононович, зупинивши коня, приклав долоню дашком до очей, розглядав фортецю. На мурах – всіма барвами майорять козацькі жупани, одноокі гарматні жерла пильно дивляться на реєстрового гетьмана. Кононович неспокійно засовався в сідлі, на душі зробилося кисло. На всяк випадок поспішно від'їхав подалі.

Примчав Караїмович, ще здалеку закричав:

– Пане гетьмане, чому зупинилися?!. З ходу треба нападати! Нас п'ять тисяч, а їх кілька сот. На цугундер їх брати, ляк на них навіяти, щоб віру втратили. А тим часом Джевага почне діяти у фортеці.

– Починай! – наказав гетьман. – Мені щось нездоровиться.

– Гей, сурмачі! – вигукнув Караїмович. – Сурміть напад!

Блиснули на сонці мідні труби… Караїмович шаблею замахав.

– Гей, козаки! Вперед з Богом! Нас більше! Ура-а-а!

– Ура-а-а!.. – не зовсім дружно та гучно підхопили козаки, кидаючись на приступ. Зліва, від Дніпра, нападали загони старшини Бражника, зі степу рухався Басараб з двома тисячами. Караїмович вів середину. Загони Бражника першими неслися на фортецю. Брама була зачинена. Проте Караїмович квапив Бражника. У фортеці під виглядом дядьків-утікачів було п'ятдесят надійних козаків. Як тільки реєстровці оточать фортецю й кинуться на приступ, Джевага мусив напасти на варту біля брами, знищити її й відчинити браму… Тому Караїмович не рахувався із втратами.

– Вперед! Вперед!.. Ура-а-а-а!

На бастіонах блиснули вогні, й небавом у небі розквітли білі дими. Ядра, прохурчавши над головами, впали на загони Бражника… Заіржали коні без вершників… Знову спалахнули вогні. Шугнули до неба кущі чорної землі, й вище них злітали вершники. Караїмович, нехтуючи безпекою, подався в передні ряди.

– До брами!.. Мчіть до брами! – кричав він, махаючи шаблею.

Бах! Бах!.. Гармати забухкали, мов горохом сипали у невидиму стіну. Затріщали самопали на мурах, озвалися мушкети. Загони Бражника спинилися, безладно закрутилися в пороховому диму… Зрештою юрмиськом сипонули подалі від фортеці.

– Стійте-е-е! – вереснув Караїмович. – Назад!

Завиваючи, просвистіло ядро, Караїмовича вирвало з сідла й пошпурило на землю. Але він миттю ж схопився, спіймав чужого коня без вершника, вихопився в сідло.

– Назад! – загаласував він, намагаючись стримати реєстровців, але його вже ніхто не слухав. Загони Бражника безладно відкочувалися в степ… Загонам Басараба також не щастило. Коні невідь-чому почали спотикатися, падати, хоч по них ніхто не стріляв.

– А-а-а-а! – закричали з переляку реєстровці й, охоплені панікою, ошаліло закрутилися на місці… Примчав Караїмович, скочив з коня, побіг, придивляючись до землі. Нахилившись, щось збирав… Зрештою вихопився в сідло.

– Дурні! Боягузи! Чого завили? У траві розкидано металеві шипи, от коні й напорюються на них. Будемо обминати.

– Чого стали? – примчав до них гетьман (ядра сюди не долітали). – Чого тупцяєте на місці, як отара овець?

– Шипи, пане гетьмане! – крикнув Басараб. – Ми погубимо коней.

– Шипів злякалися? – заверещав гетьман. – А по сто злотих за що вам будуть платити? За прогуляночку?

– Щоб ви подавилися тими злотими! – закричав худий реєстровець. – Забирайте їх собі, наживайтеся на нашій крові!

– Зрадник! – гетьман вистрілив з пістоля, і реєстровець, хлипнувши, лантухом зсунувся з сідла. – Так буде з кожним боягузом і зрадником! – галасував гетьман, розмахуючи пістолем. – Вперед!

– Але треба зібрати шипи, – зауважив Басараб. – Ми погубимо коней.

– Що-о? – визвірився гетьман. – Може, скажеш, що я тобі визбируватиму залізяччя? – І повернувся до реєстровців: – Козаки! Орли! За мною, лицарі!

І перший кинувся вперед, але кінь його спіткнувся, впав на передні ноги, і гетьман, не втримавшись, перелетів через голову коня й гуркнувся в траву, аж загуло…

– Ой-ой-о-ой! – закричав гетьман, соваючись у траві. Схопився, знову впав, поповз рачки, ойойкав на увесь степ. – Поможіть, бісові душі!.. Помира-аю!..

– Чого зуби скалите? – накинувся Караїмович на козаків. – Поможіть панові гетьману, бо він своїм вереском ще коней наполохає.

До гетьмана кинулись козаки, підхопили й, крекчучи, понесли його у вибалок, де стояв намет. Гетьман стогнав. Примчав Караїмович. Гетьман лежав біля намету ниць і намагався рукою дістатися сідниці.

– Еге, пане гетьмане, у вашій сідниці стирчить шип, – стримуючи сміх, мовив Караїмович.

– Ой-ой! – стогнав гетьман. – Ні сісти, ні встати. Ой!.. Та тягніть його скоріше! Ой-ой!..

– Але я не мастак по витягуванню шипів з гетьманських сідниць! – буркнув Караїмович і відвернувся.

– Отак? – закричав гетьман. – Ой-ой!.. Коли вашого гетьмана поранило на полі бою… ой-ой… то й помочі не діждешся? Ой-ой… Помираю.

– Гей, джуро! – крикнув Караїмович. – Витягни з гетьмана шип! – І повернувся до старшин, глузливо сказав: – Нас спіткало нещастя. Гетьман тяжко поранений, тому приступ відкладається. Козаки хай відведуть коней у балку. Видайте кожному реєстровцю по шкалику оковитої. Для підняття духу й бадьорості. Вночі продовжимо приступ!

Караїмович скочив на коня й, прихопивши з собою десяток вершників, помчав до фортеці. Ще здалеку махав руками, щоб не стріляли.

– Ere-ге-ей, Сулимо-о-о!.. – на все могутнє горло закричав Караїмович. – Ти чуєш мене, Сулимо? Це я, Караїмович! Я захопив Павлюка. Сидить у клітці. І ти будеш сидіти в клітці, Сулимо-о! Я повезу вас до Варшави, а твоїх козаків посаджу на палі-і-і!

Вдарили у відповідь гармати, Караїмович, пригнувшись до гриви, помчав назад… Двоє реєстровців вилетіли з сідел… Та Караїмович на те не звернув уваги. Скочив з коня біля гетьманського намету, хотів було зайти, але, почувши, як гетьман ойкає, сплюнув і повернув до свого намету.

– Джуро, оковитої!

Сидів посеред намету, по-турецькому підібгавши ноги, жадібно жлуктив оковиту. Вузькі косі очі його були тверезі й злі. Думав про Джевагу. Чому той не подає знаку? Адже домовились: тільки реєстровці нападуть, Джевага винищує варту біля брами… Невже Джевагу викрили? Чи не мав досі слушної нагоди? Треба спробувати ще вночі, може, тоді Джевага впорається з брамниками. Іншим робом фортеці не візьмеш… Коли б реєстровці не охололи, не позадкували… Один уже не витримав. Гетьман його прикінчив. А що коли всі носами закрутять? Тільки й надії на оковиту… Караїмович прислухався. З гетьманського намету чулося ойкання.

– Тьху! – спересердя сплюнув Караїмович. – Опудало горохове, а не гетьман! Постривай, телепню, візьмемо Кодак, не бачити тобі булави, як своїх вух! Думаєш, я для тебе стараюся? Дзуськи!..

Вночі реєстровці поповзли до фортеці. Ніч видалась темною, зривався вітер і тоскно завивав. Караїмович пошепки підбадьорював ближніх… Десь у прибережному вербняку моторошно завивав сич.

– А щоб ти скис! – крізь зуби вилаявся старшина. – Не знайшов іншої ночі!

Повзав між рядами, підганяв реєстровців, підбадьорював:

– Діло сича кричати, діло лицарів гори вернути. Вперед, хлопці! Вранці будемо пити й гуляти у фортеці!

Реєстровці тягнуть за собою штурмові драбини та перекидні містки. На фортечних мурах тихо. Гуде вітер, та ніяк не вгамується клятий сич… Ось чути, як на Дніпрі сплеснула риба. Караїмович враз насторожився. Довго прислухався. Сом вдарив хвостом по воді, сам себе заспокоював.

– Швидше, хлопці, швидше!

Зненацька з фортечної стіни почулося глузливе й спокійне:

– Та хоч не дуже сопіть!

– Та шаровари побережіть, дірки на колінах попротираєте.

І тої ж миті фортечні стіни спалахнули вогнем… Вдарили гармати, луна сколошкала принишклу ніч. З переляку замовк сич. В очах Караїмовича довго пурхали жовті метелики. Схопився…

– Козаки – вперед! Ми біля мети!

– Ура-а-а!

Ще яскравіше спалахнули стіни вогнем. Задрижала земля… Хтось розпачливо закричав у пітьмі:

– Ки-ишки-и-и… вирва-а-ало-о!..

Щось впало біля Караїмовича, старшина ткнувся носом у землю, аж шкіру на лиці обдер… Звівся навкарачки. Спалахнули стіни, зробилося видно. Побачив біля себе голову… Її він і сприйняв було за ядро. Похолов… Вже й голови, як груші, летять… А-а, біс з ними! Де той Джевага? Треба вперед… Ще трохи зусилля…

Перші загони реєстровців вже встигли добігти до рову, перекинули містки.

– Драбини!.. Драбини хутчіше!..

Убравши голову в плечі, Караїмович здолав місток через рів і вихопився на вал. Чи багато за ним перебігло реєстровців, не знав. Козаки безпорадно товпились на валах, хтось оступився, полетів у рів… Ось уже й драбини з'явились на валах, але не так легко було їх розвернути. Кілька драбин, збиваючи козаків, полетіли вниз… Притулившись спиною до фортечної стіни, Караїмович безтямно слухав, як з криками й прокльонами падали в рів його козаки. Треба було діяти, а він чи не вперше в своєму житті розгубився. Скреготів зубами від безсилля… Зненацька на стінах спалахнули смолоскипи й полетіли вниз… Вони летіли повільно, аж надто повільно, й освітлювали вал, переляканих реєстровців…

– Ага, о-он де вони! – пролунало вгорі. – Ач, як мокрі миші, трусяться на валу… Грицьку, ану давай сюди каміння.

І тої ж миті на голови реєстровців сипонула кам'яна злива. Збиваючи один одного з ніг, вцілілі реєстровці сипонули на містки. А трикляті смолоскипи повисли між небом і землею та заливали все навколо яскравим світлом… Гуло каміння… Розпачливо кричали козаки… Караїмович і собі ринувся на місток, збив когось з ніг, перестрибнув через клубок сплетених тіл. Хтось схопив його за ногу… Він падав у рів, ревів, як бугай, і тягнув у провалля Караїмовича… Караїмович в сум'ятті ніяк не міг віднайти в себе за поясом пістоля, а той невидимий волав і тягнув його вниз… Караїмович відчував уже під ногами порожнечу… Хтось гойдався над ровом, цупко тримаючись за його ноги, й кричав… Караїмович сунувся в рів… Врешті йому пощастило віднайти пістоль. Сів, гальмуючи однією рукою сповзання в рів, другою вистрілив. І відразу ж відчув, що ногам стало легше… Вирачкував на місток, через нього перестрибували, падали… Тріщав місток від зливи каміння… Караїмович схопився й, затуляючи голову руками, побіг.

– Рятуйте-е-е! – кричали з рову ще живі.

Караїмович біг, заткнувши пальцями вуха…

До ранку все затихло. Караїмович лежав у наметі, обхопивши голову руками. Перед ним пливла жахна картина, як реєстровці падають у рів… Скреготів зубами… Чому Джевага не діє? Так, чого доброго, з п'яти тисяч реєстровців нічого не зостанеться… А, дідько з ними, аби лишень фортецю взяти… Схопив штоф оковитої, довго нахильці пив, булькав, розливав горілку… Запекло в горлі, трохи ніби полегшало. В намет заглянув джура.

– Пане старшина, вас пан гетьман кличуть.

Встав, похитуючись, гуло в голові джмелине гніздо.

Стукнув кулаком по голові, трохи ніби полегшало.

Гетьман лежав у своєму наметі долілиць і стогнав.

– Мабуть, і досі шипа не витягли?

– Витягли триклятого, витягли, – жалібним голосом озвався гетьман. – Але те місце опухло… Ох-ох… Повернутися ніяк… Бісова залізяка… Які там наші втрати?

– Дріб'язок… Думаю, що вже сот три-чотири набереться.

– Ох-ох, – застогнав гетьман, мацаючи сідницю, і незрозуміло було, чого він стогне. Чи тому, що втрати великі, чи тому, що сісти не міг. – Коли б реєстровці духом не впали… Ох-ох… Навіть на кульбаку не сяду. Прямо лихо… Як же я буду на білому коні у фортецю в'їжджати? О-о-о…

– Аби взяти, а в'їхати на білому коні знайдеться кому! – сердито відрубав Караїмович, бо гетьман йому вже добряче набрид. – Людям голови відриває, а ви, пане гетьмане, із своєю сідницею.

– О-о-о! Мені моя сідниця дорожча, ніж комусь голова, – застогнав Кононович і злякано глянув на старшину. – А що коли того… нам доведеться втікати? Як же я на коня видряпаюсь, га?

– Тоді, пане гетьмане, будете з Сулимою домовлятися, як вам краще з пораненим гузном на палю сідати! – зловтішно сказав Караїмович. – І взагалі, не скигліть, гетьмане. Без мене вам не вибратися звідси.

Кононович важко зітхнув: це була правда. По хвилі запитав:

– А що ж далі буде?

– Заллємо очі реєстровцям оковитою. Хай жлуктять, хай задурманюють собі голови, менше думатимуть.

– О-о-о… – почав було гетьман.

Караїмович сплюнув і вийшов з намету. Довкола плив рідкий туман. І фортеця теж ніби пливла.

«А біс би забрав Джевагу! – подумки вилаявся Караїмович. – Чому він так довго чухається? Чи, мо', жижки затремтіли?»

Оглянувся на свій табір. Сотники роздавали козакам оковиту. Вони юрмами гуділи біля бочок, розмахували руками, галасували… Караїмович скривився. Він велів понасипати в бочки з оковитою сушеного дурману. Доки до фортеці добиралися, оковита добре настоялась. Голову хіба ж так замакітрить. Хай жлуктять.

Глянув на фортецю і з подиву свиснув. Фортечна брама відчинилася, підйомний міст повільно опускався на рів. Чи не Джевага, бува?.. Стрепенувся… Та ось з фортеці вилетів вершник. Один-єдиний. Міст знову піднявся, брама зачинилася. Вершник мчав сюди, до табору реєстровців. Ось він зупинився, замахав шапкою.

– Еге-ге-ей! – закричав. – Слухайте мене, реєстровці! Коли ви ще не стратили голів і маєте чим слухати й думати… Я – Дмитро Гуня… Отямтеся… Схаменіться!.. Ви ж не ляхи і не турки… Проти кого підняли зброю? Ми одної матері діти… Опам'ятайтеся, козаки! Не танцюйте під панську дудку. Бийте свою старшину і переходьте на наш бік… Хай живе вільна Україна!

Караїмович випалив з пістоля навмання.

– Чого роти пороззявляли?! – гаркнув на реєстровців. – На коней! Хапайте того крикуна! Не вірте йому!.. Запорожці вже давно зрадили Україну! Туркам її продали… Хапайте його. Бочку оковитої тій сотні, котра зловить Гуню!

Кількадесят реєстровців скочили в сідла і кинулися навперейми, намагаючись відрізати Гуню від фортеці. Але, на їхній подив, Гуня повернув зовсім у протилежний бік, з розгону влетів у Дніпро і поплив поруч з конем, тримаючись за сідло.

– Стріляйте! – закричав Караїмович. – В голову йому цільтеся, в голову! Бочку оковитої даю!

Реєстровці спішились біля води, аби краще було стріляти, але тут вдарили фортечні гармати, і трьох козаків наче вітром здуло. Решта спішно повернулися в табір. Гуня вже плив посеред Дніпра.

– Ах, чорт!.. – лаявся Караїмович і ладен був сам себе розірвати з досади й люті. – Гінець! На Січ подався. Не вистачало, щоб нам ще січовики в спину вдарили! Бражнику?! Де Бражник?

– Я тут, – підбіг сотник.

– Бери козаків і мчіть до фортеці! Кричіть: якщо запорожці видадуть нам Судиму, то ми помилуємо їх. Інакше – голови геть! Чого витріщився? Ану, гайда до фортеці!

– Пане старшино! – погукав його один з реєстровців, високий, довготелесий козак з рудими, аж вогнистими вусами. – Я думаю…

– Швидше думай! – нетерпляче перебив його Караїмович. – Хоча ваше діло не думати, а чинити, що старшина велить!

– От і лихо в тім, що ми не думаємо, – сказав довготелесий.

– Що-о?! – очі в старшини вилізли з орбіт. – Бунт? Непокора?

– Я гадаю… – тягнув реєстровець, – що Гуня правду казав… Ми українці, і вони українці… То чого ж нам кров проливати? Аби пани раділи та міцніше на наших шиях сиділи?

– Он воно що! – аж позеленів Караїмович. – Ця потолоч вже думати почала? Вона вже з тими лотрами збирається заприязнити? Так? Та я велю тобі негайно вирвати язика!

– Всім язики не повириваєш, – повагом відповів довготелесий. – І очі оковитою всім не заллєш.

– Ах ти ж!.. – задихнувся старшина. – Смієш ще пасталакати, бидло?! Та я ж тобі!..

Не тямлячи себе, вхопив пістоля і вистрілив прямо в обличчя довготелесому… Реєстровці насуплено мовчали.

– Так буде вчинено з кожним, хто посміє відкрити свого смердючого рота! – вигукнув Караїмович. – Ви лицарі його мосці короля, а не лотри з чорного лісу! – Накинувся на Бражника: – А ти чого баньки вилупив, остолопе? Ану марш до фортеці!.. Кричіть, щоб Судиму нам видали. Басараб! Де Басараб? Дайте ще оковитої реєстровцям. Хай п'ють та менше думають!