Читать книгу Фортеця на Борисфені - Валентин Чемерис - Страница 3

Острів Базавлук, на якому запорозькі козаки ще в 1593 році заснували столицю свого краю – Січ, лежав якраз там, де в Дніпро впадали три його праві притоки: Чортомлик, Підпільна та Скарбна. Довкола безліч дрібних річечок, озер та озерець, єриків, гаїв, лісів, в непрохідних, заплутаних плавнях день у день галасувало птаство, а в річках була повна-повнява риби, в гаях, лісах та байраках – всякого звіра.

Вільно жили у тих краях, ні своєї паноти, ні чужої не знали.

Запорозькі степи у ті часи були малолюдними, слобід майже не зустрічалося, а сиділи козаки, або, як їх звали, – гречкосії, пічкури, на одміну від січовиків, маленькими хутірцями-зимівниками, котрі мостилися здебільшого по схилах балок і байраків, часом у глухих, віддалених урочищах, верхів'ях рік. Основне ж ядро козаків, або товариство, завжди стояло залогою в своїй столиці, матері Січі.

Базавлуцька Січ була оточена високим земляним валом з дерев'яним частоколом. Вал і частокіл були окопані глибоким ровом. На валах здіймалися високі вежі, з бійниць яких визирали жерла гармат і дула самопалів. Але гармат тих стояло не так вже й багато, як для столиці такого великого краю, яким був Запорозький. «На біса нам армати, – казали запорожці, – як у нас кулаки великі».

А навколо Січі, або Внутрішнього коша, тулився форштадт – передмістя. У передмісті запорозької столиці в нечисленній (в ті часи) слобідці мешкали різні майстри, ремісники і взагалі робітний люд: кравці, шевці, зброярі, ковалі, шабельних справ майстри, зрештою, гендлярі. Тут же стояли шинки, пивниці, крамниці та ятки з товарами мало не з усього світу. На велелюдному базарі з ранку й до вечора було гамірно і тісно, в ятках повнява різного краму, котрий привозили гендлярі з України, Молдавії, Польщі, Криму і навіть Туреччини. Біля шинків та крамниць товпилися гурти веселих козаків, посполитих, ремісників та іншого люду, серед якого було чимало сіроми, заробітчан.

В кінці базару через глибокий рів перекинуто міст (на ніч його підіймали), пройшовши тим мостом, прибулий спинявся біля воріт з дикого каменю, вітався з вартою, а вже за воротами і починалася, власне, столиця козацтва, Внутрішній кіш – серце всього людославного Запоріжжя, Січ-мати, де жило січове товариство з кошовим отаманом і військовою старшиною.

Поминувши ворота, прибулий ступав на широкий і рівний січовий майдан. Його півколом обступали низенькі курені, де мешкало січове товариство з курінною старшиною. В кінці майдану височіла дерев'яна церква в ім'я Покрови і висока дзвіниця. З боків до дзвіниці тулилися різні будівлі – комори, військова канцелярія, хати старшин, пушкарня, окреме помешкання – станок – кошового отамана. Над станком маяв білий прапор – знак того, що глава козацтва знаходиться в січовій столиці.

Гнат Кодак вийшов з військової канцелярії й зітхнув на повні груди – вільний. Віднині і назавжди він вільний козак запорозький. Січовик. Над майданом гудів вітер, вільний вітер Запорозького краю, маяв білим прапором над станком кошового, гудів у верхогір'ї дзвіниці, й чутливі дзвони легенько бриніли від його дотику.

Гнат стояв і посміхався сам до себе, до свого щастя. Віднині він вільний, і панський канчук вже відсвистів над ним. І чув він, як на оболоні Скарбної іржали козацькі коні, як у передмісті Січі гупали молотами ковалі, як бриніли-гули од вітру січові дзвони, а з неба линули лебедині згуки… Віднині він вільний козак-січовик. Аж не вірилось, що те, про що мріяв днями й ночами, нарешті збулося. Шкода тільки Христини, не поталанило дівчині, а ось він вирвався… Гнат прислухався і вловив ще якісь звуки, що випливали десь ніби збоку – ніжні, тремтливі… Хлопець повернувся і наче заворожений пішов на ті звуки. Біля пушкарні побачив Ярему Летючого, джуру отамана і одного з своїх рятівників-визволителів. Ярема сидів на жерлі гармати, звісивши босі ноги, й грав на якомусь дивному для Гната інструменті. Він тримав біля рота металеву підківку, щипав рукою пластинку, і з тієї підківки вилітали крихкі, тендітні звуки, що текли майданом, наче дзюркітливий струмок.

– Що то в тебе? – запитав Гнат.

– Дримба, – відповів Ярема і знову поклав на зуби звужений кінець підківки, щипав пластинку, видобуваючи ніжну мелодію.

Гнат і собі вмостився на жерлі гармати, але Ярема урвав гру, повернув до побратима зажурене лице. В блакитних його очах стояв сум.

– Сестричка сьогодні наснилася, Настя, – озвався по хвилі. – Тільки дивно снилася, чайкою білою примарилась… Буцімто пливу я Дніпром, а наді мною в'ється біла чайка. І жалібно-жалібно квилить. «Чого ти, чайко?» – питаю її. А вона мені й одказує людською мовою: «Я не чайка-зигзиця, я сестриця твоя Настя…» Я руки до неї простягнув і прокинувся… Хоч би з Настею яке лихо не лучилося, бо чого це вона чайкою у мій сон прилітала?.. – Посміхнувся і запитав Гната: – Знаєш, як я Настю дражнив, коли ми ще дітьми були? Жайворонятком… В день сорока мучеників Настя завжди пекла з тіста жайвора. Бабуся казала, що того дня сорока кладе у гніздо сорок прутиків, а жайвір вилітає з вирію і спішить у наші краї з весною. Мама завжди пекла бублики, сорок бубликів, а Настя ліпила з тіста жайвора. Як зараз бачу… Виходили ми з жайвором у двір, а в дворі снігу повно. Ще й завірюха, буває, гуде-виє, крутить-свище. Настя простягала до завірюхи жайвора, спеченого з тіста, і прохала його: «Лети-лети, жайворе, до братів своїх жайворів, та повертайтеся всі з вирію, принесіть нам красну весноньку з теплого краю, застеліть барвінком наш двір. Хай дорога ваша буде легкою, а крилоньки міцними, несіть нам весну хутчіше…» Так прохала-заклинала Настя, і віхола тоді затихала, і невдовзі й справді надходила весна…

Ярема підніс до рота дримбу, поклав на зуби вужчий край підківки, защипав пластинку… І знову полинули ніжно-сумовиті звуки… Та Ярема відразу ж урвав гру, сховав дримбу.

– Ти вже запорожець? – запитав Гната.

– Уже. Записали мене до Канівського куреня під прізвищем Кодак. На згадку про фортецю, з якої мене визволив батько Сулима.

Ярема обняв Гната:

– Будь здоров, козаче! Ходімо покажу, де твій курінь.

І завів Гната до однієї з приземкуватих будівель. Посередині стояло сирно – довгий стіл, збитий з грубезних дощок, попід стінами дощані нари, на стінах порозвішувана зброя, в кутку – ікони. А над столом висіло велике панікадило… Це й було помешкання Канівського куреня. Все Гнатові в диво, озирався, роздивляючись то зброю на стінах, то панікадило, то лампадку, що блимала перед іконою Георгія Побідоносця. Молодий і гарний святий з білим покривалом на спині, сидячи на коні, проштрикував довгим списом змія. І цей святий був схожий на запорожця, бо мав оселедця і довгі козацькі вуса.

– Сідай, – припрохував Ярема. – Ось тут і почнеться твоє козакування. Батько Сулима навчить тебе шаблею орудувати. Та й я, Ярема Летючий – запам'ятай моє прізвище, – дечого тебе навчу. Бо козакую вже з півроку.

– Стривай, а чому в тебе таке дивне прізвище – Летючий?

– Та з хати літав, – посміхнувся хлопець. – Ряднину розіп'яв над головою і стрибнув. Але полетів не вгору, а додолу. Так гуркнувся, що аж надвечір очуняв. Мати нагримала: «Ще хоч би убився, – кричала, – а то ж покалічишся, а мені – тягайся з тобою… Іч, що надумав – літати!» А дід і каже матері: «Соломіє, не чіпай хлопця. Коли йому заманулося літати, то хай літає, бо душа в нього така – летюча». От мене звідтоді й прозивають Летючим.

– І не кинув своєї мрії?

– Ще дужче кортячка розбирає літати. – Ярема зашепотів, хоч у курені більше нікого й не було: – Слухай, Гнате, повідаю тобі свою задумку. Хочу крила змайструвати. Чого ти на мене так дивишся? Птахи ж он літають, чому я не зможу? Полечу, їй же Богу полечу, тягне мене у небо і вабить… Тільки б крила змайструвати. А ось які, я ще гаразд не знаю… Стривай, – сам себе спинив джура. – Щось я дуже розбалакався, а ти мовчиш. І мовби невеселий. І очі в тебе сумні. Чому?

– Тобі сестричка Настя наснилась, а мені… – не доказав, зітхнув, голову звісив.

– У тебе горе? Розкажи про нього – легше стане. Як ти в лядській фортеці опинився?

– Від пана свого дременув, – розповідав Гнат. – Від самого Каніва ноги бив, ось-ось, думаю, вже й Січ. А біля Кодака мене схопили. Побили, а тоді у фортецю повели і в нору якусь кинули. А нашого люду там конає – ой-ой! Ворушаться в норі, як черва. Білого світла й скалки немає, пітьма, як у могилі, задуха…

– Треба швидше кінчати з осиним гніздом, як називає батько Сулима Кодак, – вигукнув Ярема.

– Просидів я в тій норі з тиждень, – розказував Гнат. – Били нас кожний день, знущалися. Особливо лютував шляхтич Пшияловський. Щодня в льох спускається, драгуни головешки тримають, а Пшияловський бранців канчуком періщить – аж шкіра на спині репається. Води по кілька днів не давали. Хто пить попрохає, тому каменюку на шию – і в Дніпро. Пшияловський і кричить: «Пий, хлопе, скільки хочеш!» Ось так і мене хотіли напоїти, та спасибі вам – визволили від смерті. – Помовчав. – У панському ярмі я зріс. Про шмат хліба мріяв і снив. Був я пастухом у фільварку пана Даниловича під Чигирином. Скільки себе пам'ятаю, панську худобу пас. Тож пан мене інакше, як худобою, і не називав. Тільки й чуєш: ти, каже мені пан, бидло таке, як і та худоба, що в стайні стоїть. Вона хоч молоко дає, а що з тебе візьмеш? Так мене звали: Гнат Худобенко. Я вже й сам почав думати, що я бидло, худоба. І коли мене пан-коструб, бувало, питає: «Хто ти є?» – то я кричу: «Ясновельможний пане, я є худоба, бидло, хлоп, ланець і смерд вонючий!» Ось так я й жив. А по весні взяв і закохався…

– І добре зробив, – усміхнувся Ярема. – І хто ж тобі у подобі став?

– Кріпачка пана Даниловича. Корів панських доїла. Христиною звали. Маленька була, чорнявенька, жвавенька. Коли потаємно зустрічалися, Христинка жалілась мені: «Хіба ми бидло, що пан і за людей нас не має? Ми не гірші люди за пана, тілько й того, що в нас фільварків катма…» От ми зібралися з духом і пішли до пана, в ноги бухнулись: хочемо побратися, кохаємось ми… Пан аж витріщився на нас. А тоді своїх гостей погукав, а в нього шляхта з усього Чигиринського староства гуляла, і каже: «Подивіться, панове, на цю худобу, на оце бидло! – і на нас з Христиною показує. – Вони кохаються… побратися хочуть…» А шляхта в регіт. Пан Данилович і кричить: «Прошу ясновельможне панство обговорити питання, чи може двонога худоба кохатися?..» Шляхта була п'яна, давай галасувати… Зрештою зійшлися на тому, що кохатися може тільки уродзоне панство, а худобі тільки худоба й до пари… То хай, мовляв, цей хлоп з худобою і шлюб бере. Цьому бидлові тільки корова й до шмиги…

Гнат вмовкає, кусає губи.

Ярема важко дихає від гніву, що так і тіпає його.

– Розказуй, брате, розказуй. Не тримай у собі горя.

І Гнат далі веде сумну і тяжку свою оповідь:

– От пан і каже: «А що, панове, обвінчаємо це бидло з коровою? Ото буде нам розвага!..» Панство з палацу висипало, потягло мене на стайню, потім корову вивели… «Оце йому пара! – аж падає з реготу шляхта. – Чим не краля? З рогами, з хвостом, ще й мукає». Привели коваля і веліли йому мене з коровою ланцюгом скувати. В коваля хоч і руки тремтіли, і плакав він, а пан таки змусив його. Наділи мені обруч на шию, прикували до нього ланцюг, потім корові наділи обруч і другий кінець ланцюга до нього приклепали. Шляхта похапала паліччя і жене мене з коровою селом. Регоче панство, потішається, кривляється, як блаженне… За нами ридван котиться, в ньому – вина й закуска. Панство на ходу вина п'є, курей смажених жере. Музика попереду нас ішла, пани їх грати примушували, аби «справжнє весілля було». Пригнали мене з коровою до церкви. Отець Микита як побачив таке, то й зомлів. Пани його водою відлили й кричать: «Вінчай, попе, цю худобу з коровою!» Отець відмовився, то шляхта почала його бити, з ніг збили, ногами топтали… Тузили його, поки він і не охолов. Церква була православна, пани всі католики, то вони й убили нашого отця Микиту. А тоді давай мене з коровою вінчати. Реготали, розважалися пани, доки й церкву не спалили… Тоді погнали мене з коровою на стайню, прив'язали, сіна у ясла поклали. «Хрумай, – кажуть, – сіно з своєю нареченою. Бачиш, як твоя молода сіно мотугає, а ти ще й носа вернеш…» Ось так я простояв на стайні кілька днів. Корова мотає головою, смикає ланцюг, до кісток мені обруч в'ївся. Спасибі, коваль одної ночі звільнив… Обруч на мені розпиляв і каже: «Тікай на Січ, за зброю берися та панам мсти!»

– А Христина ж як? – запитав Ярема, і його чисті блакитні очі наповнилися слізьми. – Що з нею сталося?

– Повісилась Христинка… – ледь чутно прошепотів Гнат. – На своїх косах… Пани хотіли з неї…

Гнат не домовив, бо до куреня зайшов низькорослий, але досить-таки гордовитий на вигляд козак. Тримався звисока: груди випнуті, шапка, оторочена видрою, хвацько заломлена аж на вухо й сиділа там бозна-як. І намугикував він щось молодецьке, тримаючи одну руку на боці, там, де стан перехоплював червоний пояс. На поясі висіла шабля, з другого боку за пояс були заткнуті аж три пістолі, а біля них висіли три лядунки з порохом, далі стирчав ріг з мідним ланцюжком, якісь торбиночки, вузлики…

«Іч, кирпу як дере, – подумав Гнат, спостерігаючи, як незнайомець гордо простує до них. – Видно, вдатний та славний козак».

Незнайомець стрельнув блискучим оком на Гната і запитав у Яреми:

– Що за молодик?

– А це, пане осавуло, Гнат Кодак. Його німчура хотіла втопити, а ми порятували.

– Сулима завжди кого-небудь рятує, – сказав хвальковитий осавул, і не зрозуміло було, хвалить він Судиму чи гудить.

– Тим і живе, – відповів на те Ярема.

– Ну, козакуй, козакуй, – бадьоро мовив осавул, не дивлячись на Гната. – Колись з тебе отаман буде. Той не козак, хто не бачить себе отаманом. – І до Яреми: – А де ж це пан отаман?

– В пана кошового.

– Мізкують, як ліпше на фортецю напасти? – поспитав осавул. – Треба, треба викурювати ляхів.

– Військова рада вирішить, як з Кодаком бути, – відповів Ярема.

– Рада радою, а без нас, старшин, ви й кроку не ступите, – осавул це сказав таким тоном, що Гнатові аж ніяково зробилося. Відчув, що і Ярема має таке відчуття, тому не хоче підтримувати розмову. – Як там, хлопці, Кодацька фортеця? – бадьоро запитав осавул і, підсівши до Яреми, спробував було зазирнути йому в очі, але той, відвернувшись, неохоче буркнув:

– Стоїть…

– Невдовзі впаде! – поплескав осавул Ярему по плечу. – Ми її хутко звалимо. Ха!.. У нас вона довго не стоятиме. Ми її, голубку, раз – і набік. Ми такі! – Осавул підсунувся ближче до Яреми, і очі його, хвилину тому хвальковиті і самовпевнені, забігали й зробилися благальними. – Слухай, молодику, а злота у фортеці достобіса? Тільки хвостом не виляй, а по-чесному ріж. Багацько, га?

– Не знаю, – Ярема стенув плечима.

– Не бреши, – ошкірився осавул. – Як це джура отамана не знає? Ха! Коли всі козаки відають, що в Кодацькій фортеці аж три діжки злота стоїть. Ось тому отаман і замислив похід до Кодака.

– Ви, пане осавуле, не наговорюйте! – Ярема обурено схопився. – Батько за злото не воює!

– Дай Боже, дай Боже, – іронічно протяг осавул. – А три бочки у фортеці стоять. Чули ми, чули…

– Від дурних чули! – зухвало крикнув Ярема.

– А ти не кородися! – осавул схопився і враз надувся. – Ще губа в тебе боса, вусів не маєш, а вже хвоста перед старшиною задираєш? І чому тебе тільки отаман вчить?

– Вчить воювати не за злото, а за народ свій.

– Ого! – вигукнув осавул. – Слова гарні, та ще ніяка трясця в світі не відмовлялася від злота.

– Трясця не відмовиться, – вихопилось в Гната. – Інша річ людина.

– А ти не лізь, коли не твоє мелеться! – осадив його осавул. – Перший день на Січі, а вже старшині в рота стрибаєш? Карати вас треба за непослух, і добряче. Багато вас таких ланців-обдертусів розвелося, що ні в тин ні в ворота. Тільки й тямите перебаранчувать старшину, Богом вам поставлену.

– Та вже якось поділимо три бочки злота! – визивно кинув Ярема.

Осавул пирхнув, стовбурчачи вуса, і швидко вийшов з куреня.

– Іч, як йому замуляло! – засміявся Ярема.

– Хто він за їден?

– А-а, – махнув Ярема рукою, – осавул Кирпа. До бою маклуватий, а до злота хапкуватий. Бачив у нього торбиночки та вузлики за поясом? Носить із собою своє добро. Нікому не вірить, мабуть, і самому собі. Каламутить тільки воду на Січі. Сам жаднюга і всіх на свій аршин міряє. А золото – так і сонний бачить. Ласогубий, хоч і лемехуватий.

– В кожного своя мрія, – додав Гнат.

Зненацька на майдані залунали позивні звуки.

– Литаври! – звівся рвучко Ярема. – Біжімо!

– Куди? – схопився й собі Гнат.

– На січовий майдан. Зараз відбудеться військова рада.

– А що таке рада? – на ходу поспитав Гнат.

– Рада – це… – Ярема аж руками потряс над головою. – Найвища у нас. І найстарша. Навіть за кошового отамана старша. Як ухвалять козаки на раді, так і буде… Тільки б встигнути ближче до литавр місце захопити, бо зараз стільки тих козаків на майдан наб'ється, що й грудці ніде буде впасти…