Читать книгу Подвійний капкан (збірник) - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 10

Насувався жовтневий вечір, а з Біланом та його татом далі не було зв’язку.

Денис вирішив: це доля. Що б там не сталося з Максимом, хтось невідомий там, нагорі, вирішив: так і мусить бути. Він, Черненко, має бути за щось покараний. За що – питання друге. Просто саме сьогодні вищі сили зробили так, аби не було звідки отримати якщо не допомогу, то бодай пораду.

Мама, повернувшись з роботи, відчула настрій сина. Запитала, чи не трапилося щось у школі. Черненко поспіхом відповів, що ні, та мама, здається, не помітила цієї поспішності й заспокоїлася. Аби не провокувати зайвих запитань, Денис вирішив вийти на вулицю. Він подзвонив Оксані і поставив її перед фактом: треба поговорити. Тож чи не може вона також зараз вийти.

Про що вони зараз говоритимуть, Черненко поняття не мав. Адже про все давно говорено, переговорено, вся вода в ступі витовчена, лишається тільки невідворотно чекати понеділкового ранку. Або сподіватися на диво… Денис відчував себе людиною, що її якісь невідомі мисливці загнали у капкан, поставлений насправді на вовка. І тепер він мусив або відгризти собі ногу, як вовки в таких випадках відгризають устряглі лапи, або приречено чекати, поки з нього здеруть шкіру.

Обидва варіанти Дениса Черненка не влаштовували.

Оксана, як і обіцяла, вийшла на вулицю, взяла хлопця під руку. Це трохи заспокоїло його: хоч одна людина готова повірити йому й підтримати в біді.

– Дзвонила?

– Дзвонила. Глухо.

– Наче крізь землю провалився, – скреготнув зубами Денис, навіть не підозрюючи, наскільки він недалекий від істини.

Вони повільно пішли прямо по вулиці в бік парку.

– Давай спробуємо самі. Невже нічого не придумаємо? – заговорив Черненко.

– Знову? Вже сто разів проговорювали…

– Значить, треба в сто перший раз! – стояв на своєму Денис.

– Добре, – приречено погодилася Оксана. – Ти говорив, що Максим у подібних випадках мислив би так. Перше: чи винен ти і чи вимагав у Жабинського гроші? Признайся собі.

– Ні, – вкотре за день заявив Денис.

– Друге: ти зовсім ні в чому не винен і жодним чином не причетний до цієї історії?

– Ні, – так само відповів Черненко.

– Але ж Жабинського ти все ж таки трохи набив? Губу йому розкровив, наприклад…

– Потовк його трохи за діло. Аби не плювався, то й губи лишилися б цілі. Тільки по писку я його не бив. Фінгал – не моїх рук діло. На жаль. Знав би…

– Тихо, тихо, – Оксана дотримувалася правил обраної ними гри. – Гроші таки зникли. Двісті баксів. І гроші, ясна річ, не Костика, а мамині… Чи татові, словом, родинні. Костик каже: ти залякав його, він сходив додому, витяг зі сховку, де зберігаються гроші, потрібну тобі суму і віддав. Його слова проти твоїх, вірно? – Денис мовчки кивнув. – Ну, які варіанти ми прикидали? Які комбінації тут можуть існувати?

– Білан завжди прикидав навіть фантастичні. Може бути, наприклад, що Жаба сам собі підбив око, поскаржився на мене мамі, і вони вирішили мене розвести. Така собі мстива змова родини Жабинських проти Дениса Черненка. Але якщо це правда, – зітхнув хлопець, – навіть Білан не доведе, що я ні в чому не винен. Доводити просто не буде кому. Адже брешуть, виходить, усі…

– Інші варіанти, – кивнула Оксана. – Найгірший розглянули, який найпростіший?

Договорити їм не дали.

Оксана з Денисом саме дійшли до парку і тепер неквапом простували алеєю. Довкола було вже темно, парк не центральний, тож освітлювався погано. І той, хто гукнув Черненка на ім’я, явно не просто стежив за парочкою, а вичікував зручного моменту, коли хлопець із дівчиною зайдуть у найтемніше місце.

Окрик прозвучав грубо. Нічого доброго від того, хто гукав, Денис не чекав. Тому відразу розвернувся на голос так, аби закрити собою Оксану. Та зовсім прикрити її не вийшло: на них насунули відразу з трьох боків. Три високі темні постаті ніби виросли з вечора. Максим, наділений багатою уявою, охрестив би їх чимось типу паркових демонів.

– Денис Черненко – ти? – перепитав демон, який стояв просто перед ним: високий, коротко стрижений хлопець років шістнадцяти в плащі з піднятим коміром.

– Ні, я Бетмен, – відповів той. – Людина-кажан.

– Зараз, пацан, ми з тебе людину-мумію зробимо, – відповів інший демон, той, який стояв ліворуч.

Наче збираючись виконати свою погрозу, він ступив крок до Оксани.

– Я закричу, – попередила вона.

– Давай, кричи, – дозволив демон у плащі. – Поки тебе почують, поки добіжать… хвилин десять у нас буде мінімум. А знаєш, що грамотні в таких справах люди можуть зробити з такими, як ви, навіть за п’ять хвилин?

– Чого треба? Хто ви такі? – запитав Денис. – Тільки зачепи її, хто б ти не був, і побачиш, що такі, як я, можуть зробити за три хвилини!

– Так, Бобе, він мені набрид! – другий демон замахнувся.

– Не смикайся, Ромео, – промовив Боб, і Ромео опустив руку. – Молодець, тримаєшся. Не бійся, ми закони знаємо. Якщо пацан з дівкою гуляє – не чіпаємо. Був би сам, Ромео б на тобі точно виспався просто тут, на алеї. Значить, слухай сюди, людина-кажан: ти винен Костику Жабі двісті зелених папірців. Правда?

– Нічого я йому не винен! – огризнувся Денис. – Це він вас прислав?

– Не таким великим виріс цей перець, аби нас кудись присилати, – гмикнув Боб. – А ти, пацан, правду кажеш. Нічого ти Костику Жабі не винен.

– Як так? – здивувався від несподіваної заяви Черненко.

– Отак, – в тон йому відповів Боб. – Бо той, хто винен Жабі, автоматично стає винний нам. Адже цей лох нам по життю винен. Його боржники – наші боржники. До завтра бабок не буде – не буде і другого попередження. Все ясно?

У Черненка перехопило подих.

– А… ми ж… До понеділка термін… Домовлялися…

– З нами ти ні про що не домовлявся, – процідив крізь зуби Боб. – О’кей, нехай буде не завтра, а неділя. Рано… тут, у парку. Приносиш двісті баксів. І з вогнем не жартуй, ми від самого будинку твоєї мавпочки вас пасемо. Спочатку до неї в гості прийдемо.

– Хто мавпочка? Ану повтори!

Денис стиснув кулаки, та Оксана в свою чергу стиснула його за лікоть з усієї сили.

– А ти нічого, – визнав Боб. – Розрахуєшся – поговоримо. Може, з нами тусуватимеш… Все, молодняк, до неділі.

Коли паркові демони зникли в темряві так само, як з’явилися, Черненко не стримався і зробив те, чого за весь час знайомства при Оксані жодного разу не робив: почав голосно лаятися. Правда, загнувши кілька пасажів, зупинився, буркнув вибачення. Та Оксану це зовсім не збентежило – вона ж розуміла ситуацію.

– Отак, значить, – видихнув Денис. – Ну, які будуть думки? Що сказав би із цього приводу наш великорозумний Максим Білан?

Відповіддю була трель мобільника в Оксаниній кишені. Вона витягла телефон, глянула на номер і радісно скрикнула.