Читать книгу Подвійний капкан (збірник) - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 6

Ранок п’ятниці почався для Черненка як завжди.

Зустрівши Оксану і, як повелося, взявши в неї сумку, він усю дорогу до школи слухав її плани стосовно осіннього концерту. «Гурт Тіни» збирався виступити в Будинку школярів, підготувавши кілька нових пісень. Таким чином, казала Оксана, вони збиралися відзвітувати за свої літні фестивальні мандри.

Тепер вона хотіла, щоб Денис порадив, як зробити: погодитися виступити в середині жовтня чи домовитися так, щоб підігнати концерт під Геловін.[5] Цей день припадає на канікули, і Оксана недарма боялася, що під час осінніх канікул слухачі знайдуть краще заняття, ніж бавитися в Будинку школярів, навіть на таке цікаве і ще не зовсім звичне свято.

Черненко, хоча й багато чув про Геловін, але чесно признався Оксані, що не зовсім розуміє, що це за свято і для чого воно. Звичайно, аби зараз з ними був Білан, він міг би пояснити це краще – саме тому Денис не запитав би про це в Максима. Оксані ж він не соромився признатися в тому, що чогось не знає. Дівчина заходилася пояснювати, і так вони зайшли до школи.

Щойно вони попрощалися і розійшлися по класах, як до восьмого «А» зайшла класна керівничка Ганна Павлівна. Вибачившись перед істориком, який тільки-но почав урок, вона швидко оглянула присутніх, зупинила погляд на Денисові і сказала:

– Черненко, ходімо зі мною.

– Що я зробив? – вирвалося в хлопця.

– Чому відразу «зробив»? – голос Ганни Павлівни звучав аж надто спокійно. – Не треба одразу виправдовуватися, Черненку, – це вже багато про що говорить. Ходімо зі мною, директор викликає.

Дивно, але ця інформація раптом заспокоїла Дениса. Після другої сутички з Анатолієм Федоровичем, яка відбулася лише три тижні тому і завершилася їхнім з Біланом тріумфом, Черненко добре знав: такий горішок, як він, Плазуну не по зубах. Директор після певних подій навіть не наважиться заподіяти комусь із друзів якусь підлянку. Тому за класною керівничкою пішов сміливо й гордо.

Директор чекав у кабінеті. І він був не сам. У кутку підпирав стіну Костик Жабинський, губи якого були чомусь намащені зеленкою по краях. Ба більше: під оком сяяв здоровенний червоно-фіолетовий фінгал. Ці «прикраси» доповнювали його загальний пожмаканий вигляд. На стільці біля директорського столу сиділа сувора жінка у діловому брючному костюмі.

Вона зміряла Черненка поглядом, сповненим неприхованої люті. Сам Плазун, навпаки, не приховував тріумфу. В такому гарному настрої Денис директора давно не бачив.

– Зачиніть двері, Ганно Павлівно, – попросив Анатолій Федорович, і коли класна керівничка виконала його прохання, урочисто мовив: – Так, усі в зборі. І ось, шановні, маємо потерпілого, маємо його маму, маємо винуватця і маємо класного керівника цього негідника. Що ти хочеш нам усім сказати, Черненку?

– Я? – Денис перевів погляд з Плазуна на Жабу, потім – на його сувору маму. – Нічого. Що треба говорити?

– Чому ти вчора напав на свого товариша? – Плазун кивнув на принишклого Костика.

– Він мені не товариш, – спокійно відповів Черненко. – Більше того: я навіть не думав, що мужчина побіжить скаржитися мамі.

– А він наха-ба до того ж… – протягнула Жабинська, дивлячись через Денисову голову на Ганну Павлівну.

– Хлопчик з неповної родини, я вам уже пояснювала, – класна керівничка намагалася триматися спокійно. – Всі діти в їхньому віці важкі, а тут ще родинні обставини…

При Черненкові вперше так відверто обговорювали його особисте родинне життя. Це йому дуже не сподобалося. Окрім того, він так і не зрозумів, до чого це все йде.

– Хлопчик? – скривила кутик рота в іронічній посмішці Жабинська. – Після того, що він зробив, – досі хлопчик? Він у вас малолітній бандит! І якщо ця справа не буде залагоджена до понеділка, я підключу всі свої зв’язки, щоб цей бандит опинився там, де йому саме місце. В колонії! Серед таких, як сам, малолітніх бандитів!

– Хто бандит? – Денисові набридло стримуватися. – А ваш Жаба – не бандит? Ви в нього питали?

– Хто Жаба?! – Костикова мама повільно підвелася зі стільця.

– Спокійно! – Плазун із задоволенням узяв на себе роль справедливого миротворця, ставши між дорослою жінкою й обуреним підлітком. – Зараз ми в усьому розберемося і на все отримаємо пояснення. Присядьте, будь ласка.

Жабинська пирхнула, але знову сіла. Директор повернувся до Дениса, схрестив руки на грудях і почав допит.

– Вчора після школи у вас була бійка з товаришем?

– Не товариш він мені! – вперто вів своє Черненко.

– Нехай так, – погодився директор. – Отже, бійка у вас була?

– Провчив його трохи, – визнав Денис. – Тільки відразу кажу: око Жа… гм, цьому типові десь у іншому місці підбили. Мабуть, когось він ще дістав.

– Виходить, ти визнаєш, що побив Костянтина? – перепитав директор.

– Він плюнув мені в обличчя. Я дав йому по губах. Ось і вся бійка.

– Ти мало не зламав йому руку! – втрутилася Жабинська-мама.

– Прийомчик для новачків. Нічого страшного. Заживе. Ви знаєте, що ваш Костик сам після школи виробляє? Ти не хвастався? – Денис глянув на Жабу.

Директор зітхнув.

– Ти, Черненко, спортсмен. Сильніший за Костянтина. І ти напав на нього вчора після уроків, викрутив руку, розбив губу, вдарив у обличчя…

– Кажу ж вам: фінгал не від мене! – викрикнув Денис.

– Ти визнав частину провини. Май сміливість визнати її повністю, – гарний настрій Плазуна раптом кудись подівся. – Потім ти пограбував свого товариша. Ти звелів йому принести двісті доларів, інакше обіцяв далі бити його кожен день. І Костянтин виніс ці гроші з дому. Чому саме двісті доларів, Черненку? Ти хоч раз у житті тримав у руках таку суму? І чи збирався ти на цьому зупинитись? Чого мовчиш? Думав, тобі все так минеться? Зі мною, Черненку, такі штучки не пройдуть! У моїй школі такого не буде, зрозумів мене?

Плазун ще щось кричав, але Денис його вже не чув. У вухах задзвеніло, і цей дзвін глушив усі директорські слова. Він був справді приголомшений і не міг повірити в те, що все це відбувається насправді і відбувається саме з ним.

– Я… – він спробував ковтнути грудку, яка звідкілясь взялася в його горлі. – Я… не…

– Не брав? – глузливо перепитав директор. – Не бив? Чи що ти ще хочеш сказати зараз у своє виправдання? Тут троє дорослих людей. З них двоє – твої вчителі. І побитий та пограбований тобою товариш, який готовий зараз повторити мої слова. Готовий, шановний? – Плазун повернувся до Жаби.

Той закивав головою, причому з такою силою, що в Дениса склалося враження: голова заважає Костику, і він швидше хоче скинути її з плечей.

– Він побив мене… – пробелькотів Жабинський. – Вимагав гроші. Лякав… Типу, скажу комусь – йому нічого не буде, бо ніхто не повірить… А він мене потім зовсім пригнобить…

– Я йому вірю! – розвів руками Анатолій Федорович. – І батьки йому вірять. Тому мама учня і прийшла спочатку сюди, а не відразу побігла в міліцію. Вона хоче домовитися з тобою, Черненко. Слухаєш мене, уважно слухаєш?

Денис кивнув головою: йому забракло слів.

– Значить, так. Сьогодні п’ятниця. Починаючи від цього часу, тобі дається три доби на роздуми. Ти повертаєш гроші негайно, якщо ще не встиг їх витратити. Або знаходиш за вихідні, якщо вже витратив. У неділю ввечері не буде грошей – у понеділок зранку Жабинські звертаються в міліцію, а я їм пораджу, куди й до кого. Три доби, Черненко. Затямив? Рахувати вмієш?