Читать книгу Подвійний капкан (збірник) - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 3

Всі проблеми вдалося вирішити на диво швидко.

Білан-старший погодив свою кількаденну відсутність у себе на роботі. Мама, як виявилося, домовилася про все вже за півгодини після того, як дізналася від сестри про ногу дядька Джона. Максим заніс класному керівникові батьківську записку – вона не викликала заперечень. Тато взяв квитки на поїзд «Київ – Одеса».

Зібралися – поїхали.

Перед від’їздом Білан, звісно, розказав Черненкові, чому його не буде кілька днів і куди він їде. Денис знизав плечима, вкотре образивши Максима. Той, ясна річ, вигляду не показав. Проте всередині шкреблася кішка: він від’їжджає на чотири дні, а другові байдуже до цього. Звичайно, в нього тепер подруга завелася, з нею цікавіше. Ну й нехай собі!

– Коли що… дзвони мені, – не сподіваючись ні на що, нагадав Білан. – Я беру телефон із собою, номер ти знаєш.

– Той, який тобі батько купив? – уточнив Денис.

– Ага, той самий. Про всяк випадок запиши ще татів номер.

– Для чого? – здивувався Черненко.

– Мало що… Раптом щось виникне серйозне, а до мене не додзвонишся…

– А, – махнув рукою Денис. – Нічого серйозного не станеться. Без тебе, старий, світ не завалиться, можеш на це навіть не сподіватись. Подзвонимо, звісно, з Оксанкою. Спитаємо, як ти там без нас.

– Нормально, – вирвалося в Максима.

Він тут же прикусив язика, але Черненко, здається, не помітив ані його роздратування, ані його загалом пригніченого настрою. Самому йому велося дуже добре. Злодюгу зловив, дівчина ним пишається, вони ходять під ручку, мов справжні кавалер і дама…

Вкотре вирішивши, що світ до нього несправедливий, Білан через силу посміхнувся, потиснув другові руку й повернувся додому. Батьки не помічали його понурого стану – надто вже були заклопотані збиранням у дорогу. Коли сіли в поїзд і розмістилися в своєму купе, Максим сидів тихо, мовчки попив чаю з бутербродом, умовив тата пустити його спати на верхню полицю, пообіцяв мамі не впасти звідти, вмостився і задрімав під стукіт коліс.

Одеса зустріла їх сонячним південним ранком. Тьотя Люда Говард не змогла приїхати на вокзал із зрозумілих причин, та Білани прекрасно знали дорогу до їхнього дому. Вони дружно рушили через вокзал до міста. Тато збирався брати таксі, але для цього слід було пройти через привокзальну площу. У жодному випадку Білан-старший не радив брати машину відразу від вокзалу – так завжди виходить дорожче. Краще пройтися кількасот метрів.

Назустріч їм сунув невеличкий натовп – когось урочисто зустрічали. Люди так поспішали, що вирішили не обходити зустрічних, а просто врізалися в них. На якусь мить родина Біланів опинилася в гамірному строкатому натовпі. Максима людська течія навіть трошки віднесла вбік. Коли натовп згромадився на платформі, мама підхопила його за руку.

– Не губися! Ходімо швидше!

Максим автоматично висмикнув свою руку з її правиці. Цього ще бракувало: поведуть його, наче маленького хлопчика! Тато давно вже зрозумів, що син уже дорослий і самостійний. А ось яке диво мусить статися, аби ця істина дійшла до мами – бог його знає.

Білан-старший рухався на кілька кроків попереду. А коли пройшли вокзал і вийшли на площу – взагалі вирвався вперед, перетнув майдан і за кілька хвилин домовився з одеським таксистом про цілком прийнятну суму. Поки водій вантажив у багажник сумки, Білан-старший поліз по мобільник, щоб сповістити родичів про їхній приїзд.

Максим перший помітив, як тато змінився на обличчі. Витягнувши руку з кишені куртки, він ляснув себе обома руками по боках, потім запхав руки до кишень штанів, ще раз обмацав себе: так роблять огрядні люди в кіно, коли хочуть показати, що їм давно треба худнути, ось тільки часу нема.

– Що? – коротко запитав він у тата.

Мабуть, його запитання прозвучало надто голосно та різко – на Білана-старшого схвильовано подивилися мама і таксист.

– Телефон, – розгублено промовив тато. – На платформі ще був…

– Я, звичайно, дуже вибачаюсь, мадам, але ваш чоловік привіз вас до Одеси, – сказав таксист чомусь мамі. – Вам таки треба було пильнувати не його, а його кишені.

– Ота публіка, – впевнено сказала мама. – Той натовп на платформі. Це хтось із них.

– Коли йде багато порядних людей, серед них завжди ховається той, кому потрібен мобільний телефон гостя Одеси, – філософськи зазначив таксист. – Гаманець на місці?

Білан-старший мовчки ляснув себе по внутрішній кишені.

– Так слухайте сюди: вам ще пощастило! – вигукнув таксист. – Ви можете заплатити за свій проїзд та ще й купити новий мобільний телефон. Я навіть покажу, де є дешевше. Є одна фірма, там працює мій брат. Ця фірма себе не рекламує, бо навіщо хорошій фірмі себе рекламувати? Я подзвоню йому, і він таки зробить вам хорошу знижку!

– Може, міліцію гукнути? – обережно запропонувала мама.

– Мадам, я вас благаю! – картинно розкинув руки водій. – Міліція не збирає крадені телефони! Злодій навіть не придумає понести ваш телефон у міліцію!

Максим витягнув із кишені свій телефон, простягнув татові. Білан-старший набрав по пам’яті номер вкраденої мобілки, трошки послухав, відключився.

– Абонент не може прийняти дзвінок, – промовив він.

– А ви хотіли, щоби ширмач[1] таки відповів і подякував вам? – іронічно запитав таксист. – Поїхали, все одно ви нічого тут не вистоїте.

Визнавши правоту таксиста, Білани нарешті вмостилися в салоні таксі й поїхали куди треба. Про приїзд повідомила мама – вона так само, як і Максим, вберегла свій телефон. Але настрій родини був остаточно зіпсований.