Читать книгу Подвійний капкан (збірник) - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 7

Такого жорстокого удару Денис Черненко не отримував ще ніколи.

Повернувшись на урок, він не зміг приховати стану, у якому звичайно перебуває переможений. Цим самим він негайно привернув до себе загальну увагу, не стримався – попросився в учителя історії вийти і до кінця уроку просидів у чоловічому туалеті. Весь цей час він намагався думати, та жодних думок у голову не приходило.

Насилу дочекавшись перерви, Денис негайно розшукав Оксану.

– Де ті твої двоє? – запитав, нічого не пояснюючи.

– Які двоє? – не зразу зрозуміла дівчина.

– Ну, які мені вчора на Костика Жабу скаржилися. Де вони?

Черненко викрикнув останню фразу так голосно, що Оксана відсахнулася, а на них відразу почали озиратися.

– Тихо, – попросила вона, зберігаючи спокій. – Тихіше говори. Що сталося, можеш двома словами сказати?

Виявилося, що якраз двох слів Денис зв’язати і не міг. Оксана змусила його замовкнути, порахувати до десяти і тоді почати все спочатку. Вправа допомогла: з другої спроби Черненкові вдалося коротко і ясно розповісти дівчині, в яку халепу він ускочив.

– Ті двоє тобі не потрібні, – відповіла Оксана, щойно він завершив.

– Чого це?

– Того це! – в тон йому відповіла вона. – Хлопці вони хороші, але, як бачиш, боягузи. Коли дізнаються, в чому справа, ніколи нікому нічого не скажуть. Або підтвердять, що Жаба вимагав з них той нещасний дріб’язок. Тільки вони не бачили, як ти з Костиком розбирався. Там були тільки ви двоє. Є його слово проти твого. Хто знає: може, ти справді так повівся. Вирішив таким чином помститися за всіх скривджених, як той Робін Гуд.[6]

Черненко підозріло подивився на Оксану, навіть зробив крок назад.

– Ти… того… Справді в це віриш?

– Ні! – швидко відповіла Оксана, щоби друг жодним чином не сумнівався в її щирості. – Я в це не вірю! Але Жаба сказав так своїй мамі, а наш директор і ваш… наш особистий ворог готовий у таке повірити з ходу. Йому докази твоєї провини не потрібні. І ти свою чесність тепер не доведеш. Принаймні зараз.

Денис стиснув кулаки.

– Я придушу цього Жабу! Він у мене забере свої слова назад і проковтне!

– Ти нічого йому не зробиш, – упевнено заперечила Оксана. – Бо хай що б ти зараз зробив, гірше буде лише тобі. Поки на тобі висить це звинувачення, ті двоє хлопців, через яких ти скочив у халепу, сам того не бажаючи, будуть ховатися, уникати тебе й мовчати. Максим був би зі мною згоден. І сказав би те саме.

Максим… Справді, Білана тут зараз ох як не вистачає!

Несподівано Черненко відкрив для себе одну насправді неприємну істину: за весь час, відколи вони стали товаришами, а потім – подружилися, він сам жодного разу не знайшов виходу з халепи. Які би з ними не траплялися пригоди, останнє слово все одно лишалося за Біланом. Максим витягнув його з лігва бродячих собак, куди Черненко лізти не побоявся. Він розгадав загадку викрадення доньки банкіра, хоча в тій ситуації чудеса хоробрості показував саме Денис. Зрештою, це Білан придумав, як звільнити його з жахливого полону Плазуна.

Був би зараз тут Максим, він би вже щось придумав.

Дзвінок покликав на уроки. Черненко повернувся в клас, але мало що чув із того, що говорили. Добре, що хоч його не викликали відповідати, інакше точно зловив би погану оцінку. Навіть якби він знав відповідь, усе одно не сказав би нічого, просто не зміг би – втратив мову.

Зате в нього була можливість подумати, зважити все і дійти висновку: Оксана таки права. Ті двоє, за яких він учора заступився, можуть підтвердити, що Костик Жабинський – козел. Але жоден з них не підтвердить, що Денис Черненко не вимагав від нього дві сотні доларів. Плазун теж не помилився: таких грошей хлопець справді ніколи не тримав у руках.

Свідчення однокласників Оксани не змінять ситуацію на його користь.

Правда, була обставина, яка поки що хоч трохи тішила Черненка: Жабинська обіцяла до понеділка нічого не говорити його мамі. Плазун, звісно, вимагав, щоб їй повідомили про ганебну поведінку сина. Та, як не дивно, ситуацію врятувала Ганна Павлівна. Вона переконала директора: Денис розуміє, що травмувати маму, якій і без того важко, не можна. Тим більше, наголосила вона, це не мама билася з Костиком, а він, Денис Черненко. Якщо гроші немає змоги повернути, нехай тоді він сам кається матері в своїх гріхах. З педагогічної точки зору це важливіше, аніж якби мама почула таке про сина від сторонніх.

Словом, Ганна Павлівна наполягла на тому, що свої помилки кожен мусить виправляти сам.

Та навіть тепер Денис був переконаний у своїй правоті. Він не шкодував, що провчив Жабу. Навіть якби знав про такі серйозні наслідки, все одно зробив би те, що зробив. Правда, трохи шкодував, що не він зацідив Костику в око, але завжди може підбити друге.

Ось тільки вирішить свою проблему – і тоді нехай брехло начувається!

Визначивши таким чином своє ставлення до ситуації, Черненко все одно не знав, у який спосіб він збирається з неї викручуватися. Того, щоб віддавати підступному брехунові Жабинському гроші, тим більше долари, яких він не те що не вимагав в нього, а навіть в очі не бачив, Денис і в думці не мав. Але ж він не уявляв собі, що йому робити і як за три доби довести, що не верблюд.

Максима дійсно не вистачає.

Хоча… що заважає йому подзвонити? Тепер уже Черненко не міг дочекатися кінця уроку: батьки подарували Оксані мобільний телефон, і вона носила його з собою до школи. Правда, Денис мав погану пам’ять на цифри і взагалі не дружив з математикою, тому не пам’ятав, як дзвонити Білану. Зате при ньому був аркушик, на якому позавчора Максим буквально змусив його записати телефон Білана-старшого. Ніби щось передчував – номер знадобився.

На перерві, вислухавши друга, Оксана погодилася: без допомоги Максима не обійтися. І, звичайно ж, простягнула Черненкові свій мобільник. Тремтячи від нетерпіння, Денис набрав потрібний номер, притиснув трубку до вуха. Послухавши кілька секунд, здивовано знизав плечима і вимкнув зв’язок.

– Що? – запитала Оксана.

– Нічого не розумію. Абонент не може прийняти дзвінок. Ніби не рано… Та й у Макса такий старий, що трубку постійно ввімкненою носить. Діловий: то йому хтось дзвонить, то він комусь наярює…

– Може, ти номер неправильно набрав? Дай я!

Оксанина спроба так само не вдалася. Вона теж знизала плечима.

– Слухай, а ти номер хоч правильно записав?

– Ти вже зовсім ображаєш! – вибухнув Денис. – Все правильно, Білан ще перевірив.

– Тоді не знаю… Або щось сталося, і він вимкнув трубку, або… Де в тебе номер Максима?

– Вдома десь записаний, – Денис уже не був так упевнений у собі.

– Почекай. Все одно просто зараз нічого не зміниться.

Як не прикро Черненкові, але він змушений був погодитися з дівчиною: для нього найближчим часом справді нічого не зміниться. Тому, стиснувши зуби і заховавши нерви в найглибшу кишеню, Денис дочекався кінця уроків. Після чого вони з Оксаною відразу поспішили до нього додому.

На щастя, номер мобілки Білана справді був записаний на окремому клаптику паперу, і цей клаптик валявся на тумбочці поруч із абияк складеними Денисовими підручниками. Оксана дала телефон, Черненко набрав номер.

– Дивно, – промовив він, послухавши у трубці. – Теж абонент недоступний. Вони там повмирали, чи що?

– Притримай язика! – піднесла голос Оксана. – Не ляпай, бо так біду накликати можна. З ними ще мама є. Якщо і в неї телефон мовчатиме…

– І що буде? – перебив її Черненко. – В міліцію побіжимо? Родина Біланів подалася до Одеси, і тепер жоден їхній мобільник не відповідає? До того ж, я маминого телефону не знаю. І не можу сказати, хто знає.

– Матері ваші спілкуються? Ви ж наче дружите…

– Ми дружимо, – погодився Денис. – А в моєї мамки часу не особливо є на теревені. До того ж, там чисто ділове спілкування. Не скажу, що наші мамки подруги. Але моя мамка завжди по різних справах дзвонить тільки до Максового старого.

Оксана замислено потерла підборіддя.

– Значить, треба в когось знайти номер мобільного телефону Максимової мами… не знаючи, де шукати, на це можна витратити всі три доби, які тобі відпущені… Дзвони ще раз! – промовила рішуче.

Наступних півгодини Денис тільки те й робив, що набирав номер Максимової мобілки і раз у раз вислуховував, що абонент недоступний. Спроба додзвонитися ще раз до Білана-старшого теж ні до чого не привела. Нарешті Черненко і Оксана вирішили припинити ці марні спроби.

– Є варіант, що Максим перевіряє пошту в інтернеті, – припустила дівчина. – Ти не знаєш його електронної адреси?

– Я дуже приблизно уявляю собі, що таке електронна адреса, – відповів Денис. – У мене ж нема комп’ютера. В ігри віртуальні по клубах я теж не граюся – нема коли, та й дурня все це. І тим більше ніколи не спілкувався з Максом у такий спосіб.

Оксана зітхнула.

– Я все це вмію робити… Але ж адреси ми не знаємо… І дізнатися її важче, ніж номер телефону його матері… Аби знайти когось, з ким він по інтернету в шахи грає…

Денис відмахнувся.

– Точно глухий номер. Більша частина гравців живе в інших містах. А київські не живуть у нашому районі, це я від Білана колись чув.

Не маючи жодної надії, вони знову набрали номери Білана-старшого та Білана-молодшого. Нічого не змінилося: телефони мовчали. Допомоги чекати не було звідки.

Звичайно, ми, на відміну від Дениса та Оксани, знаємо, що трапилося з мобільним телефоном голови сімейства Біланів і чому він не відповідає. Але куди, в такому разі, подівся Максимів телефон?

Або краще так: куди ж подівся сам Максим?