Читать книгу Подвійний капкан (збірник) - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 5

У той самий час, коли в Києві Денис Черненко поновлював справедливість і виховував Костика Жабинського, в Одесі Максим Білан познайомився з однією дуже цікавою людиною.

Хоч день почався з неприємного випадку на вокзалі, більше нічого незвичайного того дня не трапилося. Навпаки, відбувалися виключно позитивні речі. Білани навідали своїх родичів – Джона та Людмилу Говардів. Сестри обнялися, Білан-старший та Джон міцно потиснули один одному руки. Нога дядька Джона вище коліна була закута в білосніжний гіпс, тому він сидів на ліжку, підклавши під спину кілька подушок. Джоновій бабусі-одеситці, на жаль, краще не стало, але й вона намагалася вийти до гостей. Жінки почали спільними зусиллями вмовляти її залишатися в ліжку, переконуючи, що вони й без неї зроблять справжній форшмак[2] – бабуся зберігала фамільний рецепт. Словом, у квартирі стояв звичайний одеський гармидер.

Максим, якому родичі ставили традиційні запитання типу: «як справи?», «як школа?» і «коли вже одружуватися будеш?», вже почав нудитись. Насправді про нього дуже швидко всі забули. Мама з сестрою окупували кухню і про щось пліткували. Дядько Джон з Біланом-старшим обговорили проблеми сучасної «золотої» молоді, яка не лише в Україні, а й в Америці так само їздить без правил, після чого сіли грати в шахи. Бабусі зробили укол, і вона задрімала, погодившись, що дві жінки на одній кухні гірше, ніж одна, але краще, ніж три. Телевізор Максима якось не приваблював.

Потім сталося те, чого хлопець найбільше боявся: на нього почали звертати особливу увагу. Тьотя Люда, помітивши, що племінник відверто нудьгує, сказала з якимись урочистими нотками в голосі:

– Ось я як відчувала, Максику! На обід запросила свою тутешню приятельку, вони в сусідньому будинку живуть.

– Вони? – перепитав Білан.

– З донькою, – кивнула тьотя Люда. – Знаєш Аллу Котовську? – запитала вона в сестри.

– Не близько, – відповіла Максимова мама. – Але ти вже не раз казала про неї. Якийсь унікальний випадок чи що там таке…

– Для нашого часу справді унікальний, – погодилася тьотя Люда. – Навіть в Америці таке не часто зустрінеш. Вони жили в Києві, і раптом Аллі запропонували тут, в Одесі, непогану роботу – кафедру в Одеському університеті. Вона в нас історик за освітою і фахом. А Одеса – тут же непочатий край для дослідника! Чоловік її вперся рогом: ні, та й усе! Мовляв, з твоїми знаннями кар’єру можна і в Києві зробити. Алла – одеситка, це розуміти треба. Слово за слово – забрала доньку і два роки тому перебралася сюди, живе тепер у батьківській квартирі, з ними разом. Але, – тьотя Люда зробила паузу, – із чоловіком не розлучилася. Живуть на два міста. На канікули Катя їздить до тата. Власне, – тьотя Люда зробила ще одну паузу, – вони прийдуть до нас проситися. Алла хоче, щоб ми Катю до Києва з собою завезли.

– Зараз же не канікули, – зауважила мама.

– У тому-то й справа. Батьки вирішили, що Каті краще вчитися в Києві. Набридло на два міста жити, складно це. Та й родина ж не сварилася. Дівчина-підліток, Максимового віку. Краще знову об’єднуватися. Тим більше, що там, в університеті, почалися якісь проблеми… А… для чого я вас цим усім вантажу? – відмахнулася сама від себе тьотя Люда. – Катю треба завезти в Київ, у понеділок вона починає вчитися в тамтешній школі. Алла влаштовує тут всі свої справи і вже за тиждень так само повернеться до Києва. Допоможете?

– В машину ми всі вліземо? – поцікавилася Максимова мама.

– Ми ж завжди беремо міні-вен,[3] – сказала тьотя Люда. – Місця всім вистачить.

– Тоді не бачу проблем. Заодно Максимові буде з ким спілкуватися.

Білан не був у захваті від того, що дорослі ось так, запросто, вирішили за нього, з ким йому треба спілкуватися, а з ким – ні. Проте, подумавши, списав подібні думки на свій загалом поганий настрій, який спричинила не зовсім комфортна ситуація довкола друзів. І, набравшись терпіння, вирішив поводитися, як мінімум, чемно.

Коли тітчина приятелька Алла Котовська таки прийшла, привівши з собою доньку, і всі сіли за стіл, вмостивши за ним навіть Джона з його гіпсом, Максим зробив висновок: спільної мови він із Катею Котовською не знайде так само, як не зміг знайти її свого часу з Оксаною Дорошенко. З чого зробив висновок: він, очевидно, взагалі не вміє спілкуватися з дівчатами.

– Мені мама сказала, що ти відмінник і якийсь там шаховий чемпіон, – заговорила до нього Катерина, коли дорослі зовсім забули про них, поринувши у свої дорослі розмови.

– То й що? – дещо агресивно відповів Максим.

– Нічого особливого. Просто мама казала, що я повинна від тебе чогось навчитися.

– Нічого ти не повинна, – мовив Білан.

– Це ти мамі моїй поясниш! Вона все вважає, що мені тут, в Одесі, нема достойної компанії. А мені з її достойниками нудно! – тепер у голосі Катерини чувся виклик. – Ніхто з них, скажімо, ніколи не хотів переплисти море.

– Це неможливо навіть для чемпіона світу з плавання, – сказав Максим.

– Бачиш! – переможно вигукнула Катя. – Тому такі правильні зануди-розумники, як ти, ні на що цікаве й не здатні! Я цього літа пробувала переплисти море! Зловили зануди-рятувальники, але я ж хоч спробувала! Знаєш, як це цікаво – спробувати зробити щось неможливе.

– По-моєму, – обережно почав Білан, – це просто дурня. Якщо наперед знаєш, що справа твоя закінчиться поразкою, для чого її починати й витрачати свій час?

– Нещасні ви люди! – зробила висновок Катерина. – Ти і такі, як ти. Знаєш приказку: «Щасливі не дивляться на годинник?» Отож-бо: у вас все за годинником, за розкладом, нудно і невесело! А я, коли чимось захоплюся, за годинником не стежу. Та в мене його і нема! А в тебе – ось! – Катя переможно ляснула Максима по лівій руці, зап’ясток якої обвивав шкіряний ремінець механічного годинника. – Ти його ще й акуратно заводиш в один і той самий час!

Максим хотів уже розказати їй про деякі випадки зі свого життя, проте вчасно прикусив язика. Виглядатиме, що він виправдовується. До того ж, вона не повірить ані в історію про полювання на привида, ані в історію про викрадення доньки Короля, і тим більше – у викриття Плазуна з його колекцією гадів. Більше того, ще почне вважати його не просто київським «ботаніком», а і зарозумілим хвальком.

Йому з лаврської дзвіниці плювати на те, ким його вважатиме одеське мрійливе дівчисько, яке хоче буди щонайменше Індіаною Джонсом.[4] Йому просто не хотілося доводити подібним дівчиськам, що пригоди та випробування – справа чоловіків. І при цьому не кожен, кому вдається в певні моменти життя бути героєм, мусить виглядати, як типовий герой з картинки.

– Мовчиш? – Катя смикнула його за лікоть.

– Думаю, – Максим зараз сказав чисту правду.

– І про що ж ти думаєш?

– Обдумую твої слова, – якомога байдужіше відповів він. – Насправді ти хочеш здаватися такою собі неправильною, незалежною та самостійною. Всі довкола тебе зануди. Знаєш, чому? Бо не мають особливого бажання тебе розважати, отак! – він переможно глипнув на Катерину.

– Вмієте ви, мудрагелі, слівце завернути, – гмикнула вона. – Коли до діла доходить…

– І яке ж у тебе діло?

– А таке! Скажімо, слабо тобі в катакомби залізти? Не в ті, про які всім відомо, а туди, куди ще людська нога не ступала? Я знаю такі місця! Залізеш у звичайний підвал, а вилізеш у катакомбах. Ну, слабо? Чи в матусі дозволу запитаєш? Або будеш на своєму комп’ютері прораховувати ймовірність успіху такої експедиції?

Її слова звучали зухвало й задирливо. Максим після таких заяв просто не мав права відмовитись.

– Хоч зараз! – промовив він.

– Зараз не вийде. Краще завтра зранку. Ти не в школі, я теж, все одно з понеділка в якусь вашу київську ходитиму. Зустрічаємося рано на розі, – і не стрималася, додала знущальним тоном: – Поснідати не забудь…