Читать книгу Подвійний капкан (збірник) - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 11

У підземній галереї Максим Білан і Катя Котовська кружляли досить довго.

Можна, звісно, сказати, що час для них зупинився. Проте це буде неправдою: години та хвилини висвітлювалися на моніторі Максимового телефону. Так він дізнався, що по колу вони ходили дві години і десять хвилин.

Спочатку Білан спробував пошукати ліхтарик. Промінчиком від «телефонного» ліхтаря навіть під носом важко було щось добре освітити. Та все одно Максим облазив весь коридор і навіть трошки пройшов у сусідній.

– Ну його, не йди від мене далеко, – попросила Катя, – ми ж зовсім не рухаємося.

– Куди ти могла його пожбурити? – роздратовано запитав хлопець.

– Там хід роздвоювався. Кажан налетів, я рукою махнула – і все, нема…

– Так, – Максим присів на землю і вимкнув «телефонний» ліхтарик. Тепер морок підземелля остаточно поглинув їх.

– Ввімкни, – попросила Катя.

– Помовч, – сказав у відповідь Білан. – Є таке правило: коли не знаєш, що робити, треба загасити світло, замовкнути і подумати в темряві п’ять хвилин. Час пішов.

Катя слухняно закрила рота. Максим спочатку почав рахувати до ста, потім кинув це заняття, тоді заплющив очі, сильно примружив, а коли перед очима застрибали різнобарвні цяточки, спробував порахувати їх. Думки потроху прийшли в робочий стан, і коли потрібний час минув, Білан запитав:

– Ти комусь казала, куди саме ми збираємось?

– Не пустили б. Тому і не говорила.

– Я так само. Бо вирішив прийняти твої правила гри і пожити чужим розумом. Але якщо нас не буде по обіді – шукатимуть?

– Турбуватися будуть. Дзвонитимуть, – мовила Катя. – Шукати – навряд. Це ближче до вечора. Ми тут будемо сидіти і чекати?

– З Чорного моря погоди? – глузливо запитав Максим. – Дуже далеко ми не могли зайти, я вже це казав. Ти зустріла кажана на перетині двох коридорів. Коли я біг за тобою, то знаходився… В смислі, спина моя була там, де зараз сидиш ти. Трошки плутано, скажу простіше: нам, здається, треба рухатися ліворуч. Щойно вийдемо до роздоріжжя – підемо в правий бік. Бо коли ми йшли звідти, то, здається, повертали, навпаки, в ліву сторону. Плутано, та спробуємо вийти.

Спроба виявилася марною. Як і кілька наступних спроб.

Тунель, поворот… знову тунель, знову поворот. Здавалося, що цьому не буде кінця. Спочатку Максим голосно рахував повороти, потім зрозумів повну безглуздість цієї лічби. Катя взагалі вирішила мовчати, і Білан не без підстав вирішив: у такий спосіб вона дає йому зрозуміти, що визнає свою помилку, визнає так само провину і шкодує про свій нерозважливий вчинок. Від цього в даний момент їм обом було не легше, та все ж таки Білану було приємно тримати ситуацію в своїх руках, більше не вислуховуючи ядучих зауважень цієї зухвалої одеситки.

Час від часу вони зупинялися, сідали, відпочивали, віддихувалися. Таких перепочинків ставало дедалі більше. Максим уже фізично відчував увесь тягар втоми.

Максим не міг пояснити ані товаришці по нещастю, ані, тим більше, собі, як і в який момент прийшло осяяння: вони кружляють по колу. Зрозумівши це, Білан негайно зробив ще одне відкриття: коло, яке вони тут намотують, вже стало знайомим настільки, що він може відрізнити один поворот від другого. Значить, порахував він варіанти, мусить бути в цьому лабіринті таке місце, де є можливість піти в інший бік. Вийти з зачарованого кола ходів – і знайти інший напрямок. Є всі шанси вважати його правильним.

Каті хлопець нічого не пояснював. Просто сказав у певному місці:

– Тепер ми підемо сюди, – і вона слухняно рушила за ним.

Далі був ще один поворот, знову розходилися дві галереї. Та Білан уже був більш ніж переконаний: коли вони йшли сюди, лівих поворотів робили більше, ніж правих. Зараз, виходить, слід триматися лівої сторони.

Коли проминули і цей поворот, ходи перестали роздвоюватися. Далі заблукані рухалися лише прямо. Та головне – вони вийшли в прохід, у якому можна було стояти не згинаючись. Ця прикмета означала – вихід близько.

Не підвела чуйка – завернувши в черговий прохід, втомлені Максим і Катя враз радісно скрикнули, побачивши попереду тоненьку смужку світла. Білан пам’ятав: двері в підвал вони лишали прочиненими, світла було більше. Отже, хтось уже причинив їх. А якщо раптом не просто причинив, а взагалі зачинив з якогось доброго дива?

Та побоювання не справдилися. Двері не зачинили, а дійсно лише причинили. Налетівши на них витягнутими вперед руками з усього розмаху, Максим вилетів на волю і не стримав крику. Катя, навпаки, висунулася з дверної пройми обережно, ніби боялася, що під дверима стоятиме той, хто тільки і чекає, щоб її покарати.

Годинник показував: у підземеллі під Одесою Максим і Катя блукали майже п’ять годин. Тепер світло різало очі, які встигли за цей час відвикнути від нього. Та це швидко минуло, і вони пішли додому.

По дорозі Максимів телефон почав голосно пищати. Це приходили повідомлення про неприйняті дзвінки. Кілька останніх було від мами, далі висвічувався незнайомий номер, хтось теж активно намагався добитися. Потім, вирішив Білан, усе потім. І про всяк випадок вимкнув телефон.

Навряд чи треба докладно зупинятися на тому, як зустріли Максима й Катю вдома у Біланових родичів. Мама дівчини чекала на неї тут же. Зовнішній вигляд обох не потребував спеціальних пояснень, та Максим все ж таки дещо уточнив: він сам попросив Катю показати йому знамениті одеські катакомби, де вони благополучно заблукали і так само благополучно виблукали назад. Хлопець навіть намагався вдавати з себе такого собі живчика, який пережив цікаву пригоду.

Дорослі спочатку говорили всі хором, навіть дядько Джон підключився. Потім висловився кожен окремо, і дядько Джон не був винятком. Говорили одне: слід було бодай комусь сказати. Але ж не пустили б… Проте є інший вихід: лишити записку і здійснити свій задум, нікого не питаючи. Зате в разі чого знали б, де шукати зниклих, і вчасно підняли б тривогу.

Словом, на з’ясування цих стосунків, виховні моменти, профілактичні розмови і паралельне відмивання та годування горе-дослідників пішла вся друга половина дня. Лише під вечір, коли нарешті всі заспокоїлися, Максим раптом згадав, що не відповів на настирливі дзвінки невідомого. Ввімкнув телефон, прийняв ще кілька повідомлень про пропущені дзвінки, зроблені з того самого номера, і передзвонив.

На тому боці відповіла Оксана Дорошенко. Вона благала врятувати Дениса.

У Максима впритул вистачило грошей на рахунку, аби вислухати розповідь про халепу, в яку на рівному місці втрапив Черненко. Порівняно з його історією свій власний капкан Білан уже вважав мало не дитячою забавкою. Пообіцявши передзвонити, попросив дозволу зробити дзвінок зі стаціонарного телефону і відразу видав:

– Не можна вас на секунду залишити без нагляду! Варто поїхати кудись у справах – вони вже по вуха в цьому самому… Ану ще раз про тих демонів. Як їх – Боб, Ромео, Джульєтта?

– Яка Джульєтта, старий! – розорявся на тому боці Денис. – Тут обклали не дрібно!

– Давай, кажу, про тих бобів-шмобів ще раз! – повторив Максим, а коли Денис повторив, клацнув пальцями: – Слухайте, це ж навіть не вища математика, а задачка зі шкільного підручника! Живіть спокійно до неділі. Тоді зробите ось так…