Читать книгу Подвійний капкан (збірник) - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 8

Цей ранок почався для Максима Білана значно цікавіше, ніж для його друга.

Домовившись з Катею Котовською перевірити, чи справді можна зі звичайного міського підвалу пройти в легендарні одеські підземні лабіринти, хлопець погодився: краще нічого не говорити про їхні наміри старшим. По-перше, не пустять. По-друге, почнуть казати, як це небезпечно, і взагалі – подібні плани можна розладнати вже одним цим «по-перше». Хоча Білан вважав за потрібне про всяк випадок повідомити кого-небудь і обмовився про це Катерині, дівчина тут же почала кепкувати з нього, називаючи боягузом. Такого ставлення Максим допустити не міг.

Їхні родичі й родина Котовських жили в центральній частині Одеси. Максим до цього часу бував у Одесі лише раз, і то дуже давно, ще коли ходив до молодших класів. Тому, звичайно, мало що пам’ятав. Але тепер знав, що район, де вони опинилися, називається Ближні Млини і колись вважався околицею. Тепер же, коли Одеса дедалі розросталася вздовж берега Чорного моря, Ближні Млини були якщо не самим центром, то вже й не на околиці. Неподалік, як розказала Катя, був міський іподром. А за ним починалася так звана Мала Одеса.

Сказати чесно, ранком Білану вже не дуже хотілося лізти кудись під землю. Навпаки: скориставшись нагодою, він краще походив би містом, прогулявся б по оспіваній у різних піснях Дерибасівській вулиці, глянув би, як виглядає зблизька знаменитий Одеський оперний театр, пройшовся б до пам’ятника першому одеському градоначальникові- Дюку де Рішельє, а потім спустився чи не найдовшими в Україні, якщо не в цілому світі, Потьомкінськими сходами вниз до морського порту. Але довести зухвалому дівчиську, що кияни теж не в тім’я биті, він вважав справою своєї честі.

Черненко – той би ще вчора поліз у ті підземелля.

Нічого, подумав Максим, допиваючи чай. Завтра субота, вихідний день, і нехай мама з тіткою Людою сидять удома й квокчуть над гіпсом дядька Джона. Вони з татом точно підуть прогулятися Одесою.

– Ти кудись зібрався? – поцікавився Білан-старший, коли Максим почав одягатися.

– Ага. Вчора з цією дівчиною, Катею, домовилися, вона мені якісь цікавинки покаже, – Максим не сказав правди, але при цьому й не збрехав. Бо, зрештою, підземні ходи – це справді цікавинки.

– Давайте, давайте, – пожвавився тато. – Я тебе, синку, коли чесно, в жіночій компанії якось не бачив. Усе зі своїм дружбаном-суперменом у різні історії влазите… Тобі пора б уже якось з дівчатками дружити, чи щось таке…

Подібні заклики Максим чув від батька за останні місяці вже не вперше. Тоді це його дратувало, але тепер, в світлі останніх подій, він навіть зрадів: нехай тато буде впевнений, що в компанії з дівчиною з ним нічого екстремального не станеться. Власне, так воно і виглядало.

Катя Котовська, як вони й домовлялися, чекала на розі. Вони пішли пішки, дівчина сказала – Одесою краще гуляти. У крайньому випадку – кататися цими вулицями в кінних екіпажах, як це було сто років тому, коли автомобілів у місті нараховувалося лише кілька десятків. Поки йшли, Катя встигла прочитати Біланові невеличку лекцію.

– Думаю, ти без мене знаєш, що Одеса колись, дуже-дуже давно, насправді була морським дном. Потім море відступило до його теперішніх меж, і на березі залишилося дуже багато ракушняку. З цього каменю, власне, побудована вся стара Одеса. Двісті років тому ракушняк для будівництва брали неорганізовано і хто скільки хотів. Так утворилися перші каменоломні, які з роками перетворилися на величезні підземні ходи. Зараз ми йдемо просто над одним із них.

Максим мимоволі глянув собі під ноги і навіть зупинився.

– Чого ти? – насмішкувато запитала Катя. – Не бійся, не провалишся. Одеські підземелля унікальні – тягнуться до трьох тисяч кілометрів. І, щоб ти знав, до кінця не досліджені. Звичайно, найвідомішими вважаються катакомби на околицях, з яких контрабандисти й бандити могли вийти просто до моря – там на них уже чекали найняті заздалегідь човни, баркаси, грецькі фелуки.[7] Але ті, хто добре знав Одесу, могли пробратися до цих катакомб з будь-якої частини міста. Є будинки, з підвалів яких були прокладені спеціальні ходи до підземних лабіринтів. Зараз ми йдемо до однієї з таки мін.

– Мін? – Білан знову зупинився. – Вони що, заміновані?

– Щоб я так жила! – вигукнула Катя і дзвінко зареготала. – Ви, київські розумники, справді далі свого носа не бачите! Міна – це не вибухівка, ясно? Так називаються в Одесі ці ходи. Вони спеціально виводилися з підвалів під місто для сполучення з основними ходами. Давно хотіла перевірити одну таку міну, ось тільки компанії не було.

– Самій страшно? – підколов Максим.

– Нудно. Коли тебе ніхто не бачить – нудно, – відповіла Катя.

– Все з тобою ясно. Показуха звичайна. Є така не заразна, але шкідлива хвороба, – зробив висновок Максим, після чого його супутниця надовго замовкла.

Підійшовши до кінцевої мети подорожі, старого одеського п’ятиповерхового будинку, Катя для чогось глянула на всі боки, перш ніж потягнула на себе двері парадного. Максим теж мимоволі зробив те саме, хоча і вважав таку поведінку повною дурнею. Потім вони ступили в темне парадне, просякнуте стійким порохнявим запахом. Просто перед ними вниз спускалися сходинки, Білан машинально нарахував вісім.

Катя витягнула з кишені курточки завбачливо прихоплений ліхтарик, натягнула на голову каптур від куртки, і тільки тепер Максим зрозумів правильність вибору нею одягу. Лізти під землю, коли в тебе на голові лише бейсболка, було верхом легковажності. Але нічого не поробиш: іншого головного убору в нього все одно не було.

Спустившись униз, дівчина посвітила на оббиті іржавим залізом підвальні двері, провела рукою по ручці, потягнула її на себе. В якийсь момент Білан захотів, щоб двері виявилися зачиненими. Та вони зі скрипом піддалися і прочинилися, відкривши шлях у темну та вогку порожнечу.

– Відчинено, – тихо промовив він.

– Ага, – погодилася Катя. – Це, між іншим, унікальний випадок. Зазвичай такі двері зачиняють на міцні замки. А на цей підвал я випадково натрапила. По телевізору журналісти репортаж робили, адресу назвали. Я сюди, а тут бардак: чи тутешній ЖЕК недоглянув, чи ще якесь недопрацювання… Словом, як бачиш, нема тут замка. Гайда?

– Гайда, – рішуче промовив Білан і міцніше натягнув бейсболку на голову.

Освітлюючи шлях променем ліхтарика, Катя пішла вперед. Максим рушив за нею, час від часу позираючи на прямокутник прочинених дверей, який ще був освітленим і показував дорогу назад. Це було те саме кволе світло в кінці тунелю, яке давало їм усі шанси на благополучне повернення. Та ось вони уперлися в стіну. Далі підземний хід завертав праворуч.

– Боїшся? – почув Максим із темряви глузливий голос.

– Не стій, давай вперед! – грубувато відповів він.

Дівчина завернула і рушила далі.