Читать книгу Подвійний капкан (збірник) - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 9

Просунувшись за нею, Максим озирнувся.

Тепер позаду світла не було. «Загалом, – подумав він, – ми ще не так далеко зайшли. Та й особливих лабіринтів тут нема.» Нічого, скоро цьому дівчиську, яка грається в таку собі Лару Крофт,[8] набридне лазити під землею. Вона отримає задоволення від того, що показала київському задаваці, яка вона крута, вони вилізуть на поверхню і, може бути, підуть гуляти містом».

Загалом Максим Білан вирішив, що Катя Котовська в принципі не така вже й погана дівчина. Просто є в неї певні комплекси, які цілком можна зрозуміти й вибачити.

Не дуже широкий, хоча й не надто вузький підземний коридор знову завернув. Цього разу – ліворуч. Максим і далі не боявся заблукати – поки що хід був один і не надто петляв. Та коли вони пройшли ще метрів з п’ятдесят, по ходу лиш перегукуючись, підземелля несподівано роздвоїлося. Зупинившись на роздоріжжі і посвітивши по черзі в кожний коридор, Катя озирнулася на Білана.

– Ризикнеш далі йти?

– Тоді треба шлях якось запам’ятати, – зауважив він.

– Нічого особливого. Знаєш, – після паузи промовила дівчина. – Я думаю, ми не будемо сьогодні лізти прямо туди, в самі катакомби. Ти вже на слово мені повіриш тепер, що вони виведуть просто до моря. Повіриш?

– Повірю, – охоче погодився Максим.

– Я давно хотіла сюди пройти…

– Ти вже казала. Одна боялася, – вирвалося в Білана.

Він негайно пошкодував, що це сказав. Та було вже пізно: Катерина різко змінила голос, навіть тупнула в темряві ногою.

– Я боялася? Я? – промінь ліхтарика враз засліпив йому очі. – Без сопливих тут слизько, ясно тобі? Побачимо зараз, хто тут кого боїться!

– Чекай, я не… – почав був Максим, але дівчина вже рвучко розвернулася і зникла в лівому коридорі.

Нічого не лишалося, як швиденько бігти слідом. У цьому місці прохід трохи звужувався і наче нижчою стала стеля. Принаймні якщо раніше підлітки йшли, тримаючись прямо, то тепер Максимові доводилося пригинати голову. Світло Катиного ліхтарика миготіло за кілька кроків попереду, і Білан наддав ходи, аби наздогнати ображену в кращих почуттях приятельку.

Раптом світло зникло, і за мить Максим уже опинився біля чергової галереї, яка вела ліворуч. Крикнувши: «Стій, чорт забирай!», Білан завернув туди і побіг. Він відчував якийсь рух попереду, навіть бачив світло. Та враз сталося таке, від чого хлопець вкляк на місці, а волосся під бейсболкою, здається, піднялося дибки.

Попереду почувся крик, навіть не крик – голосний розпачливий вереск жаху. Сумнівів не було: кричала дівчина.

– Катя! – гаркнув Максим і подався на крик.

Попереду і позаду тепер була цілковита темрява, навіть ліхтарик не світив, хоча дівчина з темряви не переставала кричати. Нарешті Білан наштовхнувся на якусь стіну, від неї праворуч вів один хід, ліворуч – другий. Здається, крики лунали з лівого боку. Хлопець побіг туди і дуже швидко налетів на людську постать. Від цього зіткнення крик став ще сильнішим. Катя заверещала з новою силою, відштовхнула його від себе, і Максим змушений був ловити її в темряві обома руками.

– Це я! – викрикнув він у відповідь. – Я! Я! Я!

Катерина перестала вириватися, трошки заспокоїлась і посунулася по стінці підземелля додолу, потягнувши Максима за собою. Вона схлипувала.

– Що таке? Ну? Що сталося? – домагався Білан.

– Ка… Ка…

– Яка кака? – не зрозумів хлопець.

– Ка… Кажан! – нарешті вирвалося в Катерини. – Там… десь… під стелею… налетів…

Максим полегшено видихнув.

– Добре хоч не мумія ожила! – хлопець навіть вичавив із себе короткий смішок. – Кажан, ну й кажан. Дряпнув? Укусив?

– Не встиг… Запищав… Я в нього ліхтариком…

– Так, – промовив Максим. – Отже, ліхтарика у нас нема. Розбився?

– Не знаю, – Катя схлипнула. – Він… налякав…

Біланові свербів язик покепкувати з тієї, яка ще кілька хвилин тому образилася, коли її обізвали боягузкою. Та вчасно стримався: досить емоцій та взаємних кпинів. Тепер його приятелька, мабуть, зрозуміла, що й до чого. І все ж таки запитав:

– А ти хіба не знала, що в підземеллі можуть водитися кажани?

– Якось не подумала… Тільки… Не кажи нікому, добре?

– Ага, – пообіцяв Максим. – Якби на мене налетів кажан з темряви, мені теж було б не надто затишно. Як, повертатися будемо?

– Давай. Ти дорогу назад пам’ятаєш?

Ось тепер нарешті Максим Білан остаточно зрозумів, у який капкан вони втрапили, самі того не бажаючи. Звісно, якісь повороти зафіксувалися в пам’яті. Він притулився спиною до стіни, заплющив очі, хоча темряви і так вистачало, і почав подумки рахувати різні комбінації та варіанти. Повертали вони, здається, ліворуч. Чи праворуч… Тут не так багато ходів та поворотів, та все ж таки поблукати доведеться…

– Чого мовчиш? – озвалася з темряви Катя.

– Я думав, ти знаєш дорогу назад, – пояснив він.

– То ми… заблукаємо? – обережно запитала дівчина.

– Якщо вже не заблукали, – Максим вирішив не приховувати від неї своїх підозр.

Катерина міцніше притулилася до нього.

– Я ідіотка… – промовила вона. – Я потягнула тебе сюди… Не знаю… Хотіла…

– Що ти там хотіла, потім розберемося, – перервав її Білан. – Я не менший ідіот. Мало того, що поліз сюди з тобою, так іще й не вивчив, як звідси вибратися. Якби не кажан… До кажана, здається, все було нормально. Хоч би вийти туди, де ти з тим гадським кажаном зіткнулася… Але спочатку давай пошукаємо ліхтарик. А раптом він ще живий?

– Я не кішка, – капризно відповіла Катя. – В темряві не бачу. В тебе є сірники чи запальничка?

Точно знаючи, що нічого такого з собою не прихопив, Максим вкотре подумки вилаяв себе за непередбачливість: «Ні, Катерина Котовська таки даремно вважає його розумником. Він дурний, навіть дурніший, ніж думав. Черненко – той би – сто відсотків! – здогадався взяти з собою хоча б сірники, якби вони зібралися спускатися під землю. Влітку в горах вони вже досліджували один невеличкий підземний тунель, і тоді Денис перед тим, як лізти, повернувся до хати, в якій вони сиділи, і знайшов чим запалити вогонь. А тут – на тобі».

«На що ти сподівався? – подумки запитав себе Білан і так само подумки відповів самому собі: – «На дівчисько, яке потягло тебе в цю експедицію. В неї справді був ліхтарик, але ж чоловік серед вас двох – ти. Тьху!»

Сплюнув він не подумки – по-справжньому, просто собі під ноги.

– Чого плюєшся? – запитала з темряви Катя.

– Нічого, – буркнув Білан. – Так, згадав одну річ.

І справді: щойно сказав – відразу згадав. У нього ж мобільний телефон у кишені! Не вірячи в диво, хлопець витягнув його, натиснув на кнопку. Дива не сталося: під землею зв’язку не було, стільникове покриття в лабіринтах під Одесою відсутнє. Зате засвітився тоненьким промінчиком ліхтарик. Поки батарея телефону заряджена, він світитиме. Світла ледь вистачає, аби роздивитися, що під носом. Але це краще, ніж повна темрява.

– Працює? – з надією запитала Катя.

– Сама знаєш, що ні, – відповів Максим. – Але не сидимо на місці. Треба рухатися вперед. Нічого. Здається, відійшли недалеко.