Читать книгу Подвійний капкан (збірник) - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 4

Того ранку з Денисом Черненком нічого не трапилося.

У халепу він вскочив по обіді. Він навіть не очікував, що може вскочити в серйозну халепу. Бо не надав особливого значення тій виховній роботі, яку проводив серед Костика Жабинського з паралельного класу. Та все по порядку… не варто тепер забігати наперед.

Отже, того четверга Денис, як завжди, зустрів Оксану, і вони разом пішли до школи. Такі взаємини хлопця і дівчини не могли проскочити повз увагу однокласників і взагалі однолітків. Старшим ця парочка була глибоко до шмиги. Десяти- та одинадцятикласники вже давно пройшли через кпини підліткового періоду, і в їхньому оточенні все відбувалося навпаки: не мати подружки чи приятеля для учнів старших класів було навіть непристойно. Сміялися з тих юнаків, хто ходив сам і уникав стосунків з протилежною статтю. Хлопців обстрілювали дотепами явно та відверто, а в дівчачому товаристві кожна ровесниця, яка ще не завела собі кавалера, обговорювалася тихцем у жіночих вбиральнях під час перерв.

З Черненка цілком могли кепкувати. Ось тільки мало хто наважувався: все ж таки Денис був спортсменом і міг покарати будь-якого язикатого дотепника. Більше того, дехто навіть потай заздрив йому. Це ж треба: спортсмен дружить з лідеркою популярного шкільного музичного гурту.

Саме тому на великій перерві Оксана відвела Дениса вбік і стривожено сказала:

– Слухай, тут до мене двоє хлопців з мого класу підходило…

– Чого хотіли? – суворо запитав Черненко.

– Нічого особливого. Просили переговорити з тобою. Прямо до тебе чомусь не наважуються підходити, а до мене прийшли. Мовляв, скажи своєму…

– Так і говорять – «своєму»? – Черненка це потішило.

– Ну, так, – щоки Оксани ледь порожевіли. Їхні стосунки, виходить, офіційно визнані в школі. Кожній дівчині, навіть підлітку, приємно це усвідомити.

– Так, далі що? – діловито запитав Денис.

– Коротше, є в нашому класі такий собі Костик Жабинський. Нічого особливого собою не являє…

– Знаю я, як він виглядає. Що з ним таке?

– З ним – нічого. А ось хлопці від нього вже стогнуть. Перестріває їх після уроків, вимагає віддавати йому дрібні гроші.

– Віддають?

– Віддають, – зітхнула Оксана. – Один було спробував не дати, так Жабинський такого ляща відважив, аж носа розбив бідоласі.

Тепер настала черга Дениса зітхати.

– А оці твої однокласники не можуть зібратися гуртом і навішати Жабинському триндюлів? Їх же більше…

– Не суди всіх по собі, – повчально промовила Оксана, – не всі такі, як ти. Хтось не може битися, хтось просто не наважується вдарити людину. А загалом так завжди буває: один сильний тримає в покорі кількох слабших за себе.

– Не такий цей Жабинський вже й сильний, – знизав плечима Черненко. – Думаю, швидше, нахабний…

– Словом, хлопці просять, аби ти за них заступився, – підвела рису під розмовою Оксана.

– Та я розумію, – знову зітхнув Денис. – Добре, покажу їм, як це робиться. Проведу з вашим Костиком після уроків виховну розмову, хай заспокояться.

Задоволена Оксана побігла порадувати своїх приятелів вдалим завершенням переговорів. А Черненко теж був потішений: он як, виявляється, його поважають. Вже захисту просять.

Після уроків він порадив Оксані йти додому самій. Не треба, мовляв, їй дивитися, як відбуваються справжні чоловічі розмови. Дівчина не заперечувала, знизала плечима і попросила ближче до вечора подзвонити їй, щоб розказати, як усе пройшло. Кивнувши, Черненко відпустив подругу і почав чекати, поки зі школи вийде Жабинський.

Костик з’явився хвилин через п’ять. Відважив запотиличника якомусь хлопцеві, щось суворо сказав іншому, показавши при цьому кулака, а тоді підхопив сумку на плече і, задоволений собою, подався додому. Денис пішов за ним, намагаючись передчасно не привертати до себе уваги.

Коли Костик перейшов дорогу і завернув у найближчий двір, Черненко пришвидшив крок і гукнув його.

– Е, стій, чувак!

Жабинський зупинився, здивовано озирнувся на Дениса, перепитав:

– Я?

– Ти, ти, – кивнув Черненко, підходячи до нього впритул.

– Є проблеми? – байдуже поцікавився Костик.

– У тебе, – в тон йому відповів Денис.

– Навіть так?

– Отак, – кивнув Черненко. – Відійдемо поговоримо? Чи боїшся?

– Тебе? – пхикнув Жабинський. – Давай, відійдемо…

Хлопці пройшли в тихий двір і стали так, щоб опинитися з тильного боку будинку. Власне, будинок прикривав їх з одного боку, кущі, вкриті жовтавим листом – з іншого.

– Значить, так, Жабо, – Черненко навмисне вжив шкільне прізвисько Костика, якого той терпіти не міг. – Гроші тепер у мами проси. Чи в батька. Чи в старшого брата, він у тебе є і навіть, здається, вже заробляє. Ніхто ні з класу, ні зі школи тобі більше викуп невідомо за що приносити не буде. Розумієш мене?

Жабинський, який був на півголови вищий за Черненка, подивився на нього одночасно з подивом і презирством.

– Оце салабони собі адвоката знайшли? Кого ти з себе корчиш, Чорний?

Денис, як і переважна більшість школярів, теж мав прізвисько. Але одна справа називатися Чорним – в принципі нічого образливого. А інша – називатися Жабою. Тому прізвисько зовсім не зачіпало Черненка.

– Слухай мене уважно, Жабо, – чітко промовив він. – Це не твоє діло, кого я в даний момент захищаю. Якщо я хочу тебе попередити, попереджаю: більше ніяких вимагань грошей. Мені, – він тицьнув пальцем себе в груди, – такий розклад не подобається.

– А мені, – Жабинський, мавпуючи Дениса, тицьнув себе пальцем у груди, – на те, що тобі не подобається, плювати. Ось так.

І на підтвердження своїх слів Костик насправді плюнув у Дениса. Цілився в обличчя – і влучив. Та ще й скривився в придуркуватій посмішці: мовляв, просив – маєш, роби тепер, що хочеш.

На такий вияв нахабства й неповаги Денис Черненко просто не міг не відповісти. Сумка ковзнула з плеча на землю. Ліва рука стисла Костика за куртку на грудях, права перехопила правицю супротивника, вже занесену для удару. Відпустивши куртку, Денис зробив крок назад, потім – незграбне танцювальне па, і, рвучко смикнувши нападника, повернув його спиною до себе. Рука, таким чином, заломилася назад, Костик зойкнув від болю і мимоволі опустився на коліна. Цей больовий прийом Черненко свого часу довів до автоматизму.

– Отак, значить? – гнівно запитав він. – Отак ми говорити з тобою далі будемо?

– Пусти… козел… – скрегочучи зубами, прошипів Жаба.

– Треба сказати дядькові чарівне слово, – промовив Денис. – Знаєш чарівні слова?

– Пусти… бігом… бо…

– Що – «бо»? Бо-бо? Болить? Чарівні слова згадуй, недоумку!

– Б-будь ласка… – простогнав Костик.

– Ось так, – Черненко послабив хватку.

Жабинський звівся на рівні ноги. Рвучко підтягнувши противника до себе, Денис витер обличчя його курткою, а тоді, трошки повагавшись, відважив йому хльосткого ляпанця.

– Маєш раз, – Денис за мить хльоснув Костика ще й по другій щоці. – Маєш два. А це тобі, аби щоб назавжди знав, як плюватися. Маєш три!

Останній ляпанець свідомо прийшовся по губах. Удар вийшов надто сильним: з розбитої нижньої губи заструменіла цівка крові. Пустивши противника, Черненко промовив:

– Закон такий – до першої крові битися. Вважай, тобі пощастило. Тепер біжи додому і добре запам’ятай, що я тобі сказав.

Жабинський хотів щось сказати, але промовчав. Витерши кров тильним боком долоні, повернувся і подався геть. А Денис, задоволений відновленням справедливості, підхопив сумку і пішов у інший бік – додому.

Як і обіцяв, ближче до вечора подзвонив Оксані. Не вдаючись у подробиці, сказав: все в порядку, більше Жаба нікого не зачепить. Домовилися зустрітися, як завжди, завтра – ввечері Оксана саме збиралася на репетицію, а Денисові треба було допомогти мамі з молодшими.

Спати він того вечора лягав, цілком задоволений собою. Він навіть не підозрював, у яку халепу встиг ускочити, і не знав, скільки неприємностей принесе йому завтрашній день.