Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 26

– Люди, – сказав Маленький Принц, – тиснуться в кур’єрські потяги, але не знають, чого шукають. Тоді вони метушаться й тупцяють на місці…

І додав:

– Марний клопіт!..

Криниця, до якої ми дійшли, була не така, як сахарські. Сахарські криниці – звичайні діри, вириті в піску. А ця скидалася на сільську криницю. Але села там не було, тож мені здалося, ніби я марю.

– Дивно, – сказав я Маленькому Принцові, – тут є все: блок, відро, мотузка…

Він сміявся, помацав мотузку, крутнув блок. Той вискнув, наче іржавий флюгер, коли довго спав і нарешті прокинувся вітер.

– Чуєш, – мовив Маленький Принц, – ми розбудили криницю, і вона співає…

Я не хотів, щоб він тягнув відро:

– Дай мені, – сказав я, – ця робота затяжка для тебе.

Я неквапом підтягнув відро аж до цямрини. Поставив якомога рівніше. У вухах і далі лунала пісня блока, а в ще тремкій воді я бачив, як полискує сонце.

– Ця вода і мою втамує спрагу, – озвався Маленький Принц. – Дай мені пити.

І я збагнув, чого він шукав!

Я підніс йому відро аж до вуст. Він пив, заплющивши очі. Мить була втішна, наче свято. Ні, та вода не була поживою. Вона народилася з походу під зорями, зі співу блока, з зусиль моїх рук. Вона була добра для серця, немов подарунок. Як я був малим хлопцем, вогні різдвяної ялинки, музика опівнічної меси, лагідність усмішок становили отак разом усю осяйність мого різдвяного подарунка.

– Люди на твоїй планеті, – сказав Маленький Принц, – вирощують п’ять тисяч троянд в одному саду… і не знаходять там того, чого шукають…

– Не знаходять, – підтвердив я.

– Однак могли б знайти його в єдиній троянді та лійці води…

– Авжеж, – кивнув я.

А Маленький Принц додав:

– Але очі сліпі. Шукати треба серцем.

Я пив. Відпочивав. Пісок на світанку міниться медовими барвами. Я радів і тим барвам. Але чому такий смуток оповив мені душу?..

– Ти повинен виконати свою обіцянку, – тихо нагадав Маленький Принц, знову сівши поряд зі мною.

– Яку обіцянку?

– Знаєш… намордник для баранця… я відповідаю за ту квітку!

Я дістав із кишені свої ескізи. Маленький Принц побачив їх і засміявся:

– Твої баобаби скидаються на капусту!

– Ох!

А я так пишався своїми баобабами!

– А твій лис… у нього вуха… наче роги… і надто вже довгі!

Маленький Принц знову засміявся.

– Хлопче, ти несправедливий, я ж не вмів нічого малювати, крім боа цілих і розрізаних.

– Ой, та й так годиться, – заспокоїв він, – діти знають!

Тож я намалював намордник. А як віддавав малюнок, мені краялося серце:

– Ти щось задумав і не кажеш мені…

Маленький Принц не відповів, а тільки повідомив:

– Знаєш, відколи я впав на Землю… завтра буде річниця.

Помовчавши, додав:

– Я впав тут неподалік…

І почервонів.

Я знову, не розуміючи чому, відчув дивну тугу. Але оговтався й запитав:

– Отже, тиждень тому, вранці, як я побачив тебе, ти не випадково гуляв тут самотній за тисячу миль від усіх населених місць! Ти повернувся на місце падіння?

Маленький Принц знову почервонів.

А я додав, вагаючись:

– Мабуть, через річницю?

Маленький Принц червонів і далі. Він ніколи не відповідав на запитання, та, коли червоніють, це означає «так», правда?

– Ох! – зітхнув я. – Боюся…

Але Маленький Принц урвав мене:

– Тепер ти повинен працювати. Тобі слід повернутись до твоєї машини. Я зачекаю тут. Приходь завтра ввечері…

Але спокою я вже не мав. Я згадав про лиса. Якщо дав себе приручити, є ризик, що доведеться плакати…