Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 31

Отже, з верхівки найвищої башти цитаделі я з’ясував, що нема чого нарікати ані на страждання, ані на смерть у Господньому лоні, ані на саму жалобу. Адже небіжчик, якщо його пам’ять шанують, має більшу присутність і могутність, ніж живий. Я зрозумів властивий людям страх і жалів людей.

Я вирішив зцілити людей.

Я мав жаль до самотнього чоловіка, що прокидається серед безмежної патріархальної ночі, вважає, що має захист під Господніми зорями, і одразу відчуває подорож.

Я заборонив розпитувати його, знаючи, що ніколи немає відповіді, яка заспокоює. Той, хто запитує, шукає передусім прірви.

Я засуджую неспокій, що спонукає злодіїв до злочину, бо навчився розуміти їх і знаю, що їх можна врятувати, лише врятувавши від їхньої нужди. Якщо вони гадають, ніби прагнуть золота інших, вони помиляються. Але золото блищить, наче зоря. Ця любов, що не знає про себе, звернена тільки до світла, яке вони не зловлять ніколи. Вони йдуть від відблиску до відблиску, крадучи непотрібне добро, мов божевільний, що, прагнучи схопити місяць, відбитий у чорній воді водойм, спускає воду. Йдуть і кидають у нетривалий вогонь оргій марний попіл украденого. Потім повертаються до своїх нічних осель, бліді, наче напередодні побачення, нерухомі від страху злякатися, уявляючи собі, ніби тут перебуває те, що коли-небудь задовольнить їх.

Цей чоловік, якщо я звільню його, й далі буде вірний своєму культові, й мої воїни, топчучи гілля, заскочать його завтра в садках інших людей, але сьогодні йому калататиме серце, й він вважатиме, ніби цієї ночі до нього прихилилася доля.

Звичайно, я прикрию їх спершу своєю любов’ю, знаючи, що вони мають більше завзяття, ніж чеснотливі у своїх крамничках. Але я будівник міст. Я вирішив закласти тут підвалини своєї цитаделі. Я стримую караван у дорозі. Він тільки зернинка на ложі вітру. Я опираюся вітру й закопую насіння, щоб тут розквітли кедри в ім’я слави Господньої.

Любов повинна знайти свій об’єкт. Я рятую тільки того, хто любить, хто є і кого можна наситити й задовольнити.

Ось чому я замикаю жінку в шлюбі й наказую каменувати дружину-перелюбницю. Звичайно, я розумію і її спрагу, і те, якої великої присутності вона вимагає. Я розумію її, бачу, коли вечір дозволяє дива, як вона спирається ліктями на терасі, замкнена зусібіч широким морем обрію й віддана, немов самотньому катові, муці бути ніжною.

Я чую, як вона вся тремтить, кинута отут, як форель на пісок, і чекає, немов повноти морської хвилі, синього плаща вершника. Свій заклик вона звертає до всієї ночі. Хоч хто почує його, відгукнеться. Але вона марно йтиме від плаща до плаща, бо вже немає чоловіка, який задовольнить її. Отак і берег, щоб освіжитися, кличе переливи морських хвиль, і хвилі вічно котяться одна за одною. І одна за одною опадають. Навіщо схвалювати переміну чоловіків: той, хто любить передусім наближення до любові, ніколи не знатиме зустрічі з нею…

Я рятую тільки ту жінку, яка може розвинутися і впорядкуватися навколо внутрішнього двору, так само як кедр виростає навколо своєї насінини і знаходить свій розквіт у власних межах. Я рятую ту, яка любить передусім не весну, а будову тієї квітки, в якій замкнена весна. Яка любить передусім не кохання, а конкретне обличчя, якого набуває те кохання.

Ось чому цю розпорошену у вечірніх сутінках дружину я або відкидаю, або збираю докупи. Я розміщаю навколо неї, неначе кордони, плиту, чайник і мідну позолочену таріль, щоб мало-помалу, завдяки цим предметам, вона побачила обличчя, яке можна впізнати, знайоме обличчя, усмішку, що належить до цього дому. Для неї це буде повільна поява Бога. Дитина тоді закричить, щоб її годували грудьми, вовна, яку треба чесати, спокушатиме пальці, а жарини вимагатимуть дмухнути на них. Відтоді вона буде полонянкою й буде готова служити. Адже я той, хто будує урну навколо пахощів, щоб зберегти їх. Я рутина, що виповнює плід. Я той, хто спонукає жінку набирати тіла та існувати, щоб згодом я дав Господу від її ім’я не кволе зітхання, розвіяне вітром, а щире завзяття, справжню ніжність, справжнє конкретне страждання…

Отак я ще довго міркував над сенсом миру. Мир породжують народжені немовлята, зібраний урожай, нарешті упорядкований дім. Він приходить із вічності, куди входять закінчені речі. Мир повних клунь, заснулих овець, складеної білизни, мир єдиної досконалості, мир того, що стає даром Господу, якщо добре зроблене.

Адже мені здалося, що людина дуже схожа на цитадель. Вона руйнує мури, щоб утвердити свою свободу, і тоді це лише зруйнована, відкрита зорям свобода. Тоді починається страх, породжений небуттям. Нехай людина робить собі істину з запаху підпаленої лози, або вівці, готової до стрижки. Істина викопує себе так, як копають криницю. Погляд, розпорошившись, утрачає бачення Бога. Більше, ніж дружина-перелюбниця, відкрита обіцянкам ночі, про Бога знає мудрець, що зосередився і знає тільки тягар остриженої вовни.

Цитаделе, я збудую тебе в людському серці.