Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 37

Мені здалося, що вони помилялися щодо поваги. Адже я сам переймаюся тільки правами Бога, які виявляються в людині. Звичайно, й сам жебрак, я, не перебільшуючи важливості людини, завжди розумів її як Божого посланця.

Проте я не визнав ані прав жебрака, ані його виразки та огидності, що їх ушановують задля них самих, мов кумирів.

Хіба я бачив щось огидніше за той квартал міста, що лежить на схилі пагорба і спадає до моря, наче стічні води? З коридорів, які виходять на вулички, вириваються м’які клубки отруєного віддиху. З тих губчатих нетрів мерзота вилізає тільки на те, щоб лаятися надірваним голосом, і то без справжньої люті, на кшталт м’яких бульбашок, що лускають раз по раз на поверхні болота.

Я бачив прокаженого, що грубо реготав й витирав собі очі брудною білизною. Передусім він був вульгарний і ницо глузував сам із себе.

Мій батько вирішив спалити той квартал. І цей гниляк, що тримався за свої загноєні виразки, почав обурюватися, домагатися своїх прав. Прав прокаженого серед гною.

– Природна річ, – пояснив мені батько, – бо справедливість, по-їхньому, – це увічнення того, що є.

А вони зняли галас в ім’я свого права на гнилля. Засновані на гниллі, вони обстоювали гнилля.

– Якщо ти дозволиш плодитися боягузам, – казав мені батько, – тоді народяться права боягузів. Таж вони очевидні. Й народяться співаки, щоб уславлювати їх. І співатимуть тобі про велич патетики боягузів, яким загрожує знищення.

Бути справедливим, – пояснював далі батько, – це обирати. Бути справедливим до архангела чи справедливим до людини? Справедливим до виразки чи до здорової плоті? Чому я маю слухати того, хто звертається до мене в ім’я зарази?

Але я дбатиму про нього в ім’я Господа. Адже і в ньому присутній Бог. Та аж ніяк не тому, що скорився його бажанню, бо це бажання, яке висловила виразка.

Коли я почищу його, помию і навчу, тоді його бажання буде іншим і він сам заперечить себе такого, яким був. То чому я маю бути союзником оцій людині, якої згодом зречеться він сам? Чому, дослухавшись до бажання вульгарного прокаженого, я маю перешкоджати народженню і вдосконаленню?

Чому я маю ставати на сторону того, що є, яке виступає проти того, що буде? Того, хто животіє, проти того, що тішиться могутністю?

– Справедливість, на мою думку, – казав мені батько, – це шанувати охоронця складу в ім’я складеного. Отак я й себе вшановую. Адже охоронець відображує те саме світло. Хоч яке воно непомітне в ньому. Справедливість – це вважати його за віз і за шлях. Моє милосердя – це дати йому народити самого себе.

Але в цій клоаці, що спадає до моря, я засмучуюся перед такою гниллю. Бог, якщо він присутній тут, уже страшенно зіпсутий… Я чекаю від них знаку, що покаже мені людину, й не бачу нічого.

– А я, – озвався я до батька, бачив, як той або той, – поділяв свій хліб і допомагав ще гнилішому за себе зняти мішок із плечей або брав із жалощів хвору дитину…

– Вони складають усе докупи, – заперечив батько, – і з цієї каші витворюють своє милосердя. Те, що вони називають милосердям. Вони ділять. Цією угодою, яку вміють скласти навіть шакали коло падла, вони прагнуть ушанувати велике почуття. Хочуть, щоб ми повірили, ніби саме в цьому полягає дар! Але вартість дару залежить від того, кому він призначений. У даному випадку найницішому. Наче алкоголь пиякові, що п’є. Тож цей дар – хвороба. А я даю здоров’я, я розтинаю цю плоть… і вона ненавидить мене.

Милосердя, яке відповідає сенсу моєї імперії, – це співпраця.

Але я відчував і доброту свого батька:

– Кожного, – казав він, – хто відігравав велику роль, кожного, кого шанували, не слід принижувати. Хоч би хто царював, його не слід позбавляти царства, годі перетворити в жебрака того, хто подавав жебракам, бо ти таким чином занапащаєш немов каркас і форму свого корабля. Ось чому я застосовую покарання, які відповідають ступеню злочину. Тих, кого, на мою думку, я мав ошляхетнити, я страчую, якщо вони завинили в чомусь, але не опускаю їх до рівня рабів. Одного разу я натрапив на принцесу, що прала білизну. Її товаришки кепкували з неї: «Прале, де твоя монарша гідність? Ти могла б наказувати стинати голови, натомість тепер ми нарешті можемо безкарно паплюжити тебе лайкою… Це лише справедливість!» Адже справедливість, на їхню думку, – надолуження.

Праля замовкла. Мабуть, сама відчула приниження – і власне, і чогось набагато більшого за себе. А принцеса, мов, закам’янівши, нахилилась і відбілювала білизну на камені для прання. Товаришки безкарно штурхали її ліктем. Ніщо в ній не спонукало до таких знущань, бо вона була гарна з лиця, стримана в рухах і мовчазна, тож я зрозумів, що її товаришки глузували не з жінки, а з її падіння. Адже якщо той, кому ти заздрив, потрапить у твої пазурі, ти пожереш його. Тож я спонукав її постати переді мною:

– Я нічого не знаю про тебе, крім того, що ти панувала. Починаючи відтепер, ти матимеш право на життя і смерть своїх товаришок-праль. Я відновлюю тебе в твоєму королюванні. Йди.

Коли принцеса знову зайняла своє місце понад вульгарною юрбою, то цілком слушно вважала, що було б негідно пригадувати образи. Ті самі дівчата з пральні, що вже не живили своїх душевних поривів її падінням, живили їх тепер її шляхетністю й шанували її. Вони влаштували великі свята, щоб відзначити її повернення до монаршої гідності, й простиралися ниць, коли вона проходила повз, бо й самі стали шляхетні завдяки тому, що колись доторкалися до неї пальцем.

– Ось чому, – казав мені батько, – я не віддам державців на поталу кепкуванню простолюду та брутальності тюремників. А накажу зітнути їм голови у великому цирку під звуки золотих сурем.

– Той, хто принижує, – казав мій батько, – чинить так тому, що й сам ниций.

– Проводиря, – казав мій батько, – ніколи не судитимуть підлеглі.