Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 27

Поблизу від криниці тягнувся старий, де-не-де зруйнований мур. Повертаючись увечері другого дня від літака, я ще здалеку помітив Маленького Принца, що сидів зверху на мурі, спустивши ноги. Я почув його голос:

– Невже не пригадуєш? – запитував він. – Це аж ніяк не тут!

Чийсь інший голос, мабуть, відповів йому, бо ж він заперечив:

– Так-так! Це справді той день, але місце не те…

Я й далі йшов до муру, але ще нікого не чув і не бачив. А Маленький Принц знову заперечував:

– Звичайно. Ти побачиш, де починається мій слід на піску. Ти повинна лише зачекати мене. Вночі я буду там.

Я був метрів за двадцять від муру і однаково нічого не бачив.

Помовчавши, Маленький принц заговорив знову:

– А в тебе добра отрута? Ти певна, що я не мучитимусь довго?

Я зупинився, серце защеміло, але я й далі нічого не розумів.

– А тепер відійди, – сказав він, – я хочу зіскочити.

Тоді я опустив очі до підніжжя муру – і аж відсахнувся! Там, піднявши голову до Маленького Принца, скрутилась одна з тих жовтих змійок, які страчують людину за тридцять секунд. Я поліз у кишеню по револьвер і побіг, але змійка, почувши тупіт, поволі опала на пісок, наче струмінь води, що урвався, і, не дуже й поспішаючи, ковзнула між камінцями з тихим металевим шурхотом.

Я підбіг до муру якраз вчасно, щоб зловити блідого, мов сніг, хлопчика-принца.

– Що за вигадки! Тепер ти вже з гадюками розмовляєш!

Я розмотав незмінний золотавий шарф на шиї Маленького Принца. Змочив йому скроні, дав води. Запитувати про щось я вже не наважувався. Він зосереджено дивився на мене і пригорнувся, обнявши за шию. Я чув: його серце калатає, мов у пташки, яка вмирає, поцілена з гвинтівки.

– Я радий, – заговорив Маленький Принц, – що ти з’ясував, який там негаразд із твоєю машиною. Тепер ти зможеш повернутися додому…

– Звідки ти знаєш?

Адже я саме збирався розповісти, що всупереч усім сподіванням моя праця скінчилася успіхом!

Маленький Принц не відповів на запитання, але додав:

– Я теж сьогодні повертаюся додому…

І сумовито докинув:

– Це набагато далі… й набагато важче…

Я відчував, що відбувається щось незвичайне. Я пригорнув Маленького Принца, мов дитину, а проте мені здавалося, ніби він падає прямовисно в прірву, а я нічого не можу вдіяти, щоб затримати його…

Маленький Принц споважнів і задивився вдалечінь:

– Я маю баранця. І ящик для баранця. І намордник…

Він сумовито всміхнувся.

Я довго чекав. Відчув, що Маленький Принц мало-помалу зігрівається:

– Хлопчику, ти злякався…

Він звичайно злякався! Але тихенько розсміявся:

– Я ще більше злякаюсь увечері!..

Я знову відчув, як ціпенію від чуття непоправності. Я зрозумів: мені нестерпна думка, що я вже ніколи не почую цього сміху. Він був для мене як джерело в пустелі.

– Хлопчику, я й далі хочу чути твій сміх…

А він сказав мені:

– Цієї ночі виповниться рік. Моя зоря опиниться якраз над тим місцем, де я впав торік…

– Хлопчику, правда, це тільки лихе сновиддя: твоя розмова зі змійкою, нічна зустріч, зоря?..

Маленький Принц не відповів, а лише повторив:

– Очі головного не бачать…

– Так…

– Як-от коли йдеться про квітку. Якщо любиш квітку на далекій зорі, вночі приємно милуватись небом. Усі зорі заквітчані.

– Так…

– Як-от коли йдеться про воду. Вода, якою ти напоїв мене, була наче музика, і то завдяки блокові й мотузці… пригадуєш… яка смачна та вода.

– Так…

– Уночі ти споглядатимеш зорі. Моя надто маленька, щоб я показав тобі, де вона. Так краще. Моя зоря буде для тебе однією з безлічі зір. І тоді ти з любов’ю споглядатимеш усі зорі… Всі вони стануть твоїми приятелями. А я тобі дам ще й подарунок…

Маленький Принц знову засміявся.

– Ох, хлопчику, хлопчику, як я люблю чути твій сміх!

– Він і стане моїм подарунком… буде як вода, яку ми пили…

– Тобто?

– Люди мають зорі, але в кожного вони різні. Для мандрівників і подорожніх зорі – проводирі. Для інших – лише осяйні цятки. Ще для інших, для вчених, – проблеми. Для мого бізнесмена вони були золоті. Але всі ці зорі мовчать. А ти матимеш зорі, яких не має ніхто…

– Тобто?

– Коли глянеш уночі на небо, тобі здаватиметься, ніби сміються всі зорі, бо ж я житиму на одній з-поміж них, сміятимусь на ній. Ти матимеш зорі, які вміють сміятися!

Маленький Принц знову засміявся.

– А коли твій смуток розвіється (людський смуток завжди має кінець), ти радітимеш, що знав мене. Ти завжди будеш моїм приятелем. Ти хотітимеш сміятися разом зі мною. Інколи ти відчинятимеш вікно, просто так, задля втіхи… І твої приятелі ще й як здивуються, побачивши, як ти смієшся, задивившись у небо. Тоді ти скажеш їм: «Так, зорі завжди смішать мене!» А вони гадатимуть, ніби ти збожеволів. Я утну над тобою лихий жарт…

Він знову засміявся.

– Буде так, ніби я дав тобі замість зірок табун дзвіночків, які вміють сміятися…

Маленький Принц засміявся, а потім знову споважнів:

– Цієї ночі… знаєш… не приходь.

– Я не кину тебе.

– Я немов страждатиму… немов умиратиму. Атож. Не приходь дивитися на це, не варто…

– Я не кину тебе.

Але Маленький Принц непокоївся:

– Я кажу це… ще й через змійку. Не годиться, щоб вона вкусила тебе… Змії лихі. Здатні вкусити задля насолоди…

– Я не кину тебе.

А втім, нова думка заспокоїла його:

– Правда, вони вже не мають отрути для другого укусу…

Тієї ночі я не бачив, як пішов Маленький Принц. Він зник тихцем. Коли я наздогнав його, він ступав рішуче та швидко й лише кинув мені:

– А! Ти тут…

Узяв мене за руку. Але й далі переживав:

– Даремно ти пішов. Тобі буде тяжко. Я немов помру, та це буде неправда…

Я мовчав.

– Розумієш, це надто далеко. Я не можу взяти своє тіло. Воно заважке.

Я мовчав.

– Тіло буде схоже на стару покинуту шкаралупу. Старі шкаралупи не засмучують…

Я мовчав.

Маленький Принц похнюпився, але знову подолав розпуку:

– Знаєш, буде просто чудово. Я теж споглядатиму зорі… Всі зорі будуть криницями з іржавим блоком. Усі зорі поїтимуть мене…

Я мовчав.

– Це буде величезна радість! Ти матимеш п’ятсот мільйонів дзвіночків, я матиму п’ятсот мільйонів криниць…

Тепер замовк і Маленький Принц, бо заплакав…

– Це тут. Дай мені самому ступити один крок.

Він сів, бо боявся.

Потім додав:

– Знаєш… моя квітка… я відповідаю за неї! А вона така квола! Така наївна. Має чотири нікчемні колючки, щоб боронитися від світу…

Я сів, бо ноги вже не тримали мене. А Маленький Принц проказав:

– Що ж… це все…

Він ще вагався мить, потім підвівся. Ступив один крок. Я й ворухнутися не міг.

Лише жовта блискавка майнула коло кісточки хлопчика. Він на мить заціпенів. Не зойкнув, а повільно впав, як падає дерево. На сипкому піску навіть не гупнуло.