Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 42

Ми хотіли випробувати пісню поетів і на війську, яке почало розпадатися. Але сталося таке диво, що поети виявились неефективні, й солдати кепкували з них.

– Нехай нам співають про наші істини, – відповідали вони. – Про струмінь води в нашому домі й пахощі юшки, яку подають на вечерю. Що нам до цих балачок?

Саме тоді я дізнався про ще одну істину: втрачену владу вже не повернути. Образ імперії втратив свою плідність. Адже образи вмирають, як і рослини, коли їхня сила зменшилася і вони вже тільки мертві матеріали, що от-от розпорошаться, і гумус для нових рослин. Я відійшов убік, щоб подумати про цю загадку. Адже немає нічого більш істинного і менш істинного. Є тільки більш ефективне і менш ефективне. Я вже не тримаю в руках дивовижний вузол їхнього розмаїття. Він вислизнув від мене. Моя імперія розпадалася наче сама собою, бо, коли буря зламає кедрові гілля, а самум обітре його й він піддасться пустелі, це не пісок раптом збільшив силу, а сам кедр уже зрікся й відкрив свою браму варварам.

Коли співець співав, йому закидали, буцімто він перебільшує свої почуття. Чи справді патетика звучала фальшиво і ми немов належали до іншої доби? Чи він сам здурів, – запитували вояки, – від любові, яку виспівує до кіз, баранів, осель і гір, що є тільки окремими предметами? Чи він сам дурний від любові, зверненої до закрутів річки, якій не загрожують воєнні небезпеки і яка не заслуговує крові? Чи правда, що самі співці відчувають докори сумління, коли розповідають примітивні казки дітям, які вже не такі легковірні…

Мої полководці зі своєю несхитною тупістю прийшли докоряти мені за моїх співців. «Вони фальшиво співають!» – стверджували вони. Але я розумів їхню фальшиву ноту, бо вони вшановували мертвого Бога.

Тоді мої полководці зі своєю несхитною тупістю запитали мене: «Чому наші люди вже не хочуть воювати?» Немов запитали, відчувши сором за своє ремесло: «Чому вони вже не хочуть косити збіжжя?»

Але я змінив запитання, що, отак поставлене, не вело нікуди. Адже йшлося не про ремесло. Я запитував себе в тиші своєї любові: «Чому вони вже не хочуть умирати?» І моя мудрість шукала відповіді.

Адже не вмирають ані задля баранів, ані задля кіз, ані задля осель, ані задля гір. Таж ці об’єкти існують, а ніхто задля них нічим не жертвував. Проте вмирають, щоб урятувати невидимий вузол, який пов’язує їх і обертає в маєток, в імперію, у знайоме обличчя, яке можна впізнати. Саме цій єдності й віддають себе, бо її будуть навіть своєю смертю. Смертю оплачують любов. Хто повільно віддавав своє життя в обмін за добре зроблений виріб, тривкіший за його життя, або за храм, що йде своїм шляхом у століттях, той згоден і на смерть, якщо його очі вміють вирізнити палац із розмаїття матеріалів, якщо він засліплений його величчю і прагне розчинитися в ній. Адже його приймає щось більше від нього, а він віддається своїй любові.

Але як вони погодилися віддати своє життя за вульгарні інтереси? Інтерес передусім наказує жити. А мої співці пропонують моїм людям в обмін на їхню жертву фальшиву монету.

Вряди-годи з’являється який-небудь лжепророк, що поєднує в собі кілька представників свого цеху. І вірні, дарма що їх мало, підносяться духом і ладні вмерти за свою віру. Але їхня віра нічого не варта для інших. І всі віри протиставлені одні одній. Постають малі церкви, які ненавидять одна одну, маючи звичай поділяти все на помилку та істину. І те, що не істина, – помилка, а те, що не помилка, – істина. Але я, знаючи, що помилка – не протилежність істини, а інше упорядкування, інший храм, збудований із того самого каміння, ані більш істинний, ані більш хибний, а просто інший, бачу, що вони ладні вмерти за ілюзорні істини, і моє серце кривавиться. І я кажу Господу: «Невже ти не можеш навчити мене істини, яка панує над їхніми частковими істинами і приймає їх усі у своєму лоні? Адже, якщо з цих трав, які пожирають одна одну, я зроблю дерево, що має одну живу душу, тоді дана гілка процвітатиме від процвітання інших гілок і все дерево буде дивовижною співпрацею і розквітом під сонцем.

Невже я не матиму серця, досить широкого, щоб умістити їх?»

Сміховинні й чесноти, і тріумф крамарів. Вони продають. Віддають у найми незайманок. Грабують запаси ячменю, які я зібрав на випадок голоду. Убивають. Але я не такий наївний, щоб думати, ніби крах імперії – наслідок занепаду чесноти, бо знаю напрочуд ясно, що занепад чесноти – наслідок краху імперії.

– Господи, – казав я, – дай мені образ, якому вони віддадуть себе у своєму серці. Тоді всі завдяки кожному зростатимуть у могутності. А чеснота свідчитиме про те, які вони.