Читать книгу Повне зібрання творів - Антуан де Сент-Экзюпери, Antoine De Saint-exupéry - Страница 40

Мої воїни помилялися, але що я міг удіяти там? Коли згасає віра, це помирає Бог, що виявляється надалі непотрібним. Коли виснажується завзяття воїнів, розпадається сама імперія, бо вона складається з їхнього завзяття. Це не означає, що імперія сама по собі – ошуканство. Та якщо я називаю маєтком той ряд олив і хижку, де живуть люди, а той, хто споглядає їх, відчуває любов і схожий на них у своєму серці, якщо він бачить відтоді лише оливи серед інших олив, а серед них загублену хижку, яка може хіба що захистити від зливи, то хто порятує маєток, щоб його не продали й не розпорошили? Адже цей продаж не змінить нічого ані в хижці, ані в оливах! Для людини має значення тільки сенс речей.

Звичайно, я знав коваля з мого села, що прийшов і сказав мені:

– Те, що мене не обходить, для мене не має значення. Якщо я маю свій чай, свій цукор, свого добре нагодованого віслюка і дружину поряд зі мною, якщо мої діти ростуть і набувають чесноти, тоді я цілком щасливий і не вимагаю нічого іншого. Навіщо ці страждання?

Як він міг би бути щасливим, якби був сам у світі у своєму домі? Якби жив зі своєю родиною в наметі, загубленому серед пустелі? Отже, я змусив його виправитися:

– Якщо ти знаходиш увечері інших друзів під іншими наметами, якщо вони мають що сказати тобі й розповідають новини з пустелі…

Адже, не забувайте, я бачив вас! Я бачив вас навколо нічних багать, як ви смажили барана або козу, й чув гамір ваших голосів. Я неквапом ступав і в тиші своєї любові підходив до вас. Ви розмовляли, звичайно, про своїх синів, про того, хто виріс, і того, хто хворий, розмовляли, звичайно, й про дім, але немов знічев’я. А жвавішали тільки тоді, коли біля вас сідав мандрівник, що приїхав здалеку караваном, і розповідав про дивовижі тамтешніх місць, білих слонів якогось принца і весілля за тисячу кілометрів звідси, і назву того місця ви навряд чи знаєте. Або про пересування ворогів. Хтось розповідав про комету, або якусь прилюдну образу, або чиєсь кохання, або сміливість перед смертю, або ненависть проти вас, або велике піклування. Тоді вас наповнював простір і ви були пов’язані з багатьма речами, саме тоді набував значення ваш любий і ненависний намет, якому загрожують і який захищають. Тоді ви опинилися в дивовижній мережі, яка перетворила вас у щось ширше за вас.

Адже ви маєте потребу в просторі, який вивільняє у вас тільки мова.

Я пригадую, що сталося, коли в таборі на півночі міста мій батько розмістив три тисячі втікачів-берберів. Він не хотів, щоб вони змішувалися з нашими людьми. Мавши добру натуру, він давав їм харчі і тканини, цукор і чай. Проте не вимагав від них праці за дари своєї щедрості. Отож вони вже не переживали за своє існування і кожен міг сказати: «Те, що мене не обходить, для мене не має значення. Якщо я маю свій чай, свій цукор, свого добре нагодованого віслюка і дружину поряд зі мною, якщо мої діти ростуть і набувають чесноти, тоді я цілком щасливий і не вимагаю нічого іншого…

Але хто б міг повірити, що вони щасливі? Часом ми провідували їх, коли батько хотів навчити мене чого-небудь.

– Ви, – казав він їм, – стаєте худобою й потихеньку загниваєте… гниє не ваша плоть, а ваше серце.

Адже для них усе втратило своє значення. Якщо ти не програєш свого багатства в кості, все-таки добре, що кості можуть означати в твоїх мріях землі, стада, золоті зливки й діаманти, яких ти не маєш. Вони десь в іншому місці. Але надходить пора, коли й кості можуть уже нічого не означати. Тоді вже немає гри, в яку можна грати.

І ось наші протеже вже не мали що сказати один одному. Вони вже переслухали всі родинні історії, схожі одна на одну. Вже описали один одному свої намети, всі схожі один на один. Уже перестали боятися, сподіватися й винаходити. Мову вони вживали лише для залишкових функцій. «Позич мені жаровню», – міг сказати один. «Де мій син?» – міг запитати другий. Людство, що спить на підстилці для худоби під яслами, – чого воно прагнуло? В ім’я чого змагалося? Задля хліба? Вони отримали його. Задля свободи? Але в межах свого світу вони були безмежно вільні. Навіть занурені в ту незмірну свободу, яка змушує деяких багатіїв розпрощатися зі своїми тельбухами. Задля тріумфів над своїми ворогами? Але вони вже не мають ворогів!

Батько сказав мені:

– Ти можеш прийти з батогом і пройти через увесь табір, сам, шмагаючи їх по обличчям, і пробудиш у них не більшу реакцію, ніж у зграї собак, коли ті гарчать і задкують, бажаючи вкусити. Але жоден не пожертвує собою і тебе ніхто не вкусить. І ти станеш перед ними, склавши руки на грудях. Ти зневажатимеш їх…

А ще казав мені:

– Це тільки людські форми. А людини там уже немає… Вони можуть тебе вбити, як боягузи, поза твоїми плечима, бо потолоч інколи небезпечна. Але вони не витримають твого погляду.

І все-таки серед тих утікачів поширилася, наче пошесть, незгода. Незгода, не сформована, не така, що поділила їх на два табори, а така, що озлобила всіх проти кожного, бо той, хто поїдав свою частку припасів, обкрадав їх. Вони стежили одне за одним, наче собаки, що крутяться навколо годівниці, і от, в ім’я своєї справедливості, стали коїти вбивства, бо їхня справедливість полягала передусім у рівності. Хоч би чим хто вирізнявся поміж них, юрба чавила його.

– Маса, – казав мені батько, – ненавидить образ людини, бо маса непослідовна, тисне одразу в усі боки й зводе нанівець творчі зусилля. Звичайно погано, коли людина чавить стадо. Але не шукай тут великого рабства, воно з’являється тоді, коли стадо чавить людину.

Отже, в ім’я якихось темних прав кинджали, розтинаючи черева, щоночі збільшували кількість трупів. Удосвіта, немов викидаючи сміття, їх стягували на край табору, де їх вантажили на наші вози, наче просто прибираючи дорогу. Я пригадав батькові слова: «Якщо ти хочеш зробити людей братами, примусь їх будувати разом башту. Та якщо хочеш, щоб вони ненавиділи одне одного, кинь їм зерна».

Ми відзначили, що мешканці табору мало-помалу перестали вживати слова, які вже не служили їм. Мій батько водив мене поміж тих немов відсутніх облич, що, недоумкуваті й пусті, дивилися, не знаючи, хто ми. Вони не видавали вже ніяких звуків, крім непевного буркоту, вимагаючи їжі. Вони животіли без жалів і бажань, без ненависті й любові. А невдовзі вже й не милися і не знищували своїх паразитів. А ті плодилися. Тоді почали з’являтися гнояки і виразки. Отак табір почав загиджувати повітря. Батько боявся чуми. І, безперечно, міркував про становище людини.

– Я вирішив пробудити архангела, що спить, придушений їхнім гноєм. Я не поважаю їх, але через них я поважаю Бога…