Читать книгу Каторжна - Борис Грінченко - Страница 12

У гаях була хатка убога,

Чоловік жив там з жінкою вкупі,

Одинокі були та бездітні.

Ось пішли вони бога прохати

Аж у Київ, у Лавру святую:

«Дай нам, Боже єдиний, дитину!»

Зглянувсь Бог на їх сльози великі,

На життя працьовите і чесне

I послав він дочку тим убогим.

Ох і дивна ж була та дитина,

Та й не личком же дивна хорошим,

Не очима, як зорі, ясними, –

Тим була, ох, і дивна дитина,

Що, як плаче, не сльози іллються,

А з очей так і сиплеться жемчуг,

Дорогії блискучії перли,

А як часом вона засміється,

Запашні процвітають троянди…

А в тім краї був князь та могутній,

Син єдиний малий був у нього,

От як став той князенко зростати,

То і каже до батька, до князя:

«Ой дозволь мені, батьку, мій князю,

В темнім лісі піти погуляти,

Сполювати чи звіра, чи птаха».

І пуска старий князь свого сина.

Син бере польовничих[5] князевих,

Та ще дядька бере він старого,

І рушають до темного лісу.

Довго лісом князенко той їздив,

Сполював птиці й звіру чимало,

А душний був той день і гарячий,

І схотілось князенкові пити.

Ось і бачить він хату край лісу,

Посила польовничого в хату:

«Попрохай ти води нам напитись!»

І пішов польовничий по воду,

Повернувсь і дає він напитись,

«На здоров’я!» – князенкові каже,

Уклоняється низько й звичайно.

Як напився ж князенко, до нього

Промовля польовничий та й каже:

«Ох, і бачив я диво у хаті:

Там дівчатко мале та убоге,

Та і дивна ж такая дитина!

І не личком же дивна хорошим,

Не очима, як зорі, ясними, –

Тим напрочуд дитина та дивна,

Що ввійшов я, дивлюсь – вона плаче,

А з очей так і сиплеться жемчуг,

Дорогії блискучії перли,

А як стала тоді її мати

Забавляти, – вона засміялась,

І посипались в неї додолу

Запашні рясноцвітні троянди».

Здивувався князенко й до хати

Привертає і злазить з коня він,

Увіходить в убогую хату.

Батько й мати вклоняються низько,

А на лаві дівчатко маленьке.

Як уздріло воно, що багато

Все чужих уступило у хату,

Почало собі плакать дівчатко,

І як плаче – не сльози іллються,

А з очей так і сиплеться жемчуг,

Дорогії блискучії перли.

Здивувався князенко та й дуже

І схотілось йому пустувати[6]

(Сам він був ще хлоп’я невелике),

Став ще дужче дражнити дитину,

Щоб дивиться, як сиплеться жемчуг.

От і каже старий його дядько:

«Гей, небоже[7], покинь пустувати,

А забав лишень краще дитину,

І побачимо, що тоді буде».

На князенкові пояс був срібний,

Він ізняв його, дівчину бавить.

Перестала тут плакать дитина,

Зацікавилась поясом срібним,

Засміялася з радощів дзвінко,

І посипались в неї додолу

Запашні рясноцвітні троянди…

Здивувалися всі, хто не бачив,

А найбільш од усіх – то князенко;

А побавившись трохи у хаті,

Повернулися знову додому.

І почав молодий той князенко

Все частіше в ліси виїздити,

Щоразу заїздить до дівчини.

Так минають літа помаленьку,

Став князенко вже парубком жвавим,

Стала Леся доросла дівчина,

Рушники вишиває орлами,

Собі посаг[8] готує у скриню…

Ох, і де вони й як умовлялись,

Умовлялися де та стрівались,

Не довідавсь ніхто б про те зроду,

Тільки ж доля і їх не минула:

Покохалися вдвох молодята…

От і мовить до діда князенко:

«Покохались ми з Лесею, діду,

То віддай же її ти за мене».

Похилив тоді голову батько:

«Не віддам, бо не буде вам щастя,

Князь не схоче, щоб взяв ти мужичку».

Відмовляє князенко старому:

«Не турбуйся ти, діду, про теє,

Я здобуду од батька дозволу».

Похилився старий головою:

«Ох, не знаю я, що і казати!

Чує серце моє, що неначе

Не без лиха обійдеться Лесі,

Дожида її горе велике,

Якщо дівчина піде за тебе,

Ти ж бо князь, а вона ж то мужичка!

Нехай краще зостанеться дома

Та мужичу роботу справляє».

Не послухавсь князенко старого…

Просить дівчину Лесю князенко:

«Дай мені рушника, що ти шила,

Дай для батька, для князя, голубко!»

От дала той рушник йому Леся,

І поїхав князенко до батька,

Уклонивсь йому в ноги низенько,

Промовляє тоді йому слово:

«Ой, пожалуй мене, князю-батьку!

Одружитися хочу я чесно,

Хочу взяти я дівчину Лесю,

Що зросла у мужичій хатині».

Здивувавсь тоді князь і розсердивсь

І загніваний каже до сина:

«Чи забув, що князького ти роду?

Чи тобі ж та мужичку узяти?»

Промовляє князенко до батька:

«Ой пожалуй мене, князю-батьку!

Хоч дурний іще розум у мене,

Але ж думаю я, що немає

На всім світі такої дівчини,

Як моя та коханая Леся.

Та й не личком же дивним хорошим,

Не очима, як зорі, ясними –

Тим же дивна коханая Леся,

Що, як плаче, не сльози іллються,

А з очей так і сиплеться жемчуг,

Дорогії блискучії перли;

А як часом вона засміється,

Запашні процвітають троянди».

Здивувавсь тоді князь та і каже:

«То все добре, але ж того мало.

Може, й справді та дівчина гарна,

Але ж, може, вона ще лінива

І недбала тобі буде жінка».

Промовляє князенко до батька:

«Не лінива вона буде жінка,

Хоч сам, батьку, поглянь на роботу!»

І князенко рушник той виймає,

А рушник же той мудро пошитий:

Виногради повз край повилися,

Як живії, тремтять наче листям,

Посередині вишито рясно:

Розпростерли орли свої крила,

Мов летіти збираються зараз, –

Ох і дивне шиття в рушникові!..

Здивувався старий тоді батько,

Та і каже він зараз до сина:

«Коли ж так, то женися, мій сину!

Подивлюсь я на дівчину тільки,

Щоб самому впевнитись на очі».

Та не довго князь-батько впевнявся:

Як побачив він дівчину Лесю,

То й звелів заручити їх зараз.

Перегодом[9] було і весілля,

А бучне[10] те весілля та пишне[11]…

А у князя жила у палаці

І стара, і поганая баба,

Одна пані з магнатів[12] пихатих,

І дочка була в неї вродлива.

І ще здавна гадала все баба

Одружити дочку ту з князенком.

Як побачила ж іншую справу,

Зашипіла, як гадина люта,

І сказала: «Не буде їм щастя,

Згине з світу мужичка проклята!»

Запрохали й її на весілля.

Як скінчився ж бенкет той весільний,

То пішла молода роздягатись,

І пішла тая баба із нею.

Як зосталася ж вдвох з молодою,

Роздягла молоду усю чисто,

Заховала багату одежу,

Ухопила ножа тоді люта,

Молодій повиймала геть очі

Й, бідолашну, її у сорочці

Геть прогнала з князького палацу,

А сама повернулась до князя,

Уклонилась низенько та й каже:

«Ох, і правду казав єси, князю,

Що не буде пуття із мужички,

Одурила вона усіх чисто,

Утекла в дорогому убранні, –

Мабуть, злото сподобалось дуже,

То вона його зараз і вкрала».

Засмутивсь тоді князь і всі гості,

Засмутився князенко ще дужче,

Полилися пекучії сльози.

От і каже князь-батько до сина:

«Не послухався спершу ти батька

І покрив єси соромом рід мій!

Що ж ти маєш тепер вже робити?

Не подоба тобі вдовувати,

І, не живши із жінкою вкупі,

Одружися ти з іншою, сину!

Повінчають нехай тебе знову

Хоч з дочкою цієї старої,

Щоб як-небудь сховати нам сором».

Одмовляє до батька князенко:

«Ой пожалуй мене, князю-батьку!

Я не вірю брехні цій і трохи,

Моя жінка не зрадила, батьку, –

Це страшне лиходійство вчинилось.

Я піду свою жінку шукати,

Чи живую, чи мертву – знайду я.

Лиходія ж тепер вже я знаю –

Дожида він хай лютої кари!»

По тім слові з палацу він вийшов.

Бідолашная ж Леся сліпая

Серед ночі блукає – шукає

Собі стежки до рідної хати,

Та сліпому дороги немає:

Не потрапить безщасна нікуди;

Як пішла, так і впала у яму,

А із ями їй вилізти ніяк.

І сидить вона й плаче там гірко,

А з очей в неї сиплеться жемчуг,

Дорогії блискучії перли…

Усю ніч там сиділа безщасна;

Як устало ж веселеє сонце,

То тоді проз[13] ту яму старенький

Дід ішов якийсь в драній свитині

І почув, що хтось гірко ридає,

Зазирнув – аж там дівчина плаче,

Без очей вона плаче, й не сльози,

Тільки жемчуг на землю спадає,

Дорогії блискучії перли,

А сорочка скривавлена біла.

Пожалів її дід той убогий

І узяв за дочку він додому.

Ось живе тоді Леся у нього

І прохає вона його щиро:

«Що я буду вам, діду, казати?

Заберіть ви оце все намисто,

Що наплакала я тут, безока,

Понесіть до князького палацу

І гукайте: «Купіть лиш намисто!»

А як будуть питати: «Що хочеш?» –

То скажіть, хай дадуть одне око».

І послухавсь дідусь тоді Лесі,

Забира жемчугове намисто

Та й іде до палацу князького

І гукає: «Купіть лиш намисто!»

А дочка тої баби й почула.

«Ой купіть, – каже, – мамо, намисто!»

Баба челядь тоді посилає,

І питається челядь[14] в старого:

«За намисто що хочете, діду?»

Дід і каже: «За це – одне око».

Насміялася челядь із нього

І пішла, старій бабі сказала:

«Божевільний той дід та і годі:

За намисто він править аж око!»

І згадала тоді стара баба,

Що у неї єсть Лесині очі,

Віддала вона дідові око,

А собі узяла те намисто.

І приносить дідусь теє око,

Віддає його дівчині Лесі.

Притулила вона його міцно –

Приросло ізнов око до місця.

Ось тоді з одним оком вже Леся

Рушника вишивать починає.

Діда знову в палац посилає

Продавать жемчугове намисто.

Дід пішов, знову править він око,

Не хотіла давать стара баба,

Та дочка намоглася на неї:

«Ви мене не жалієте й трохи,

І намиста вам шкода купити!»

Віддала друге око та баба.

От тепер вже два ока у Лесі,

Вишиває рушник вона пишно:

Виногради повз край повилися,

Як живії, тремтять наче листям,

Посередині ж вишито рясно:

Розпростерли орли свої крила,

Мов летіти збираються зараз…

А князенко безщасний шукає

По далеких світах свою жінку,

Та знайти не здолає ще й досі…

Ось намислив нарешті князенко,

Посила свої вірнії слуги:

«Ідіть, – каже, – ви скрізь закликайте

І старого, й малого зусюди,

І панів, а найбільше простацтво,

Становити обіда я буду –

Чи не вздрю я тоді свою жінку…»

Ось пішли тоді вірнії слуги,

Закликають старого й малого,

І панів, а найбільше простацтво

На обід до князенка в палаци.

Як почув теє дід, то і каже:

«Чуєш, дочко, обід у князенка…»

Промовля тоді Леся до нього:

«Ось візьміть рушника цього, діду,

Та й ідіть на обід до князенка…»

Й почепила рушник той на діда,

Що сама вишивала орлами.

Дід пішов на обід у палаци

І сідає до столу з народом;

Сам князенко там скрізь порядкує

І підносить гостям він по чарці.

І як черга дійшла вже до діда,

То побачив рушник той князенко

І пізнав він, чия то робота.

Затремтіло тоді йому серце,

І питається він у старого:

«Цей рушник відкіля в тебе, діду?»

Каже дід: «Єсть у мене дівчина,

То й рушник вона цей вишивала…»

Ухопив же рушник той князенко

І гукнув на свої тоді слуги:

«Запряжіть мені коні скоріше!»

Запрягли йому коні баскії[15],

Вдвох із дідом князенко сідає

І до нього він їде негайно.

Як приїхав, поглянув на Лесю:

«Се ж вона! Се ж вона, моя!» – каже.

А вона розцвіла як троянда,

Як зоря, засіяла очима

І до нього упала на груди…

Ох, багато ще на світі щастя!..

Потім що ж? До палацу вернулись

І веселі, й щасливі обоє

І навіки зостались укупі,

А із ними і батько та мати,

І старий ще дідусь той убогий;

Тую ж лютую бабу прогнали,

Щоб і дух не смердів її близько.

Ось і казка уся, та і годі!..

В ній і горе ми бачили, й щастя –

Як хто хоче, хай вірить у горе,

А ми будемо вірити в щастя!