Читать книгу Каторжна - Борис Грінченко - Страница 17

День поминув, ніч насунула. Діждався Петро півночі, одягся, узяв з собою три мішки й свердел[62] та й пішов до гамазеїв.

Ніч була темна. Петро перейшов свій город, вийшов на вигін[63]. На душі в його якось спокійно було. Він уже раз наважився зробити це діло і більше не думав про те, яке воно. «Піду та й украду», – думав він, і йому не здавалося, що він погано робить, бо він просто забув про це, неначебто про це й думати не було чого. Спокійно та сміливо йшов, нічого не лякаючись.

Ось вигін кінчається, щось зачорніло здалека. «Гамазей», – подумав Петро. – «У сторожа гамазинника вже не світиться, – будуть повні три мішки».

Легкою ходою пішов далі. Уже недалеко! Тільки, що це? Голосно, дзвінко відгукнувсь у повітрі крик. Мабуть, сич. Знову кричить, «нявка» – ні, це сова. І відразу страшно Петрові стало. Щось перехопило дух, серце застукало в грудях. Він зупинився, став прислухатись. За спиною аж морозом сипнуло.

«Піймають, піймають! Злодій[64]!..»

І знов одразу, наче снігом обсипало. То сміливий був і спокійний, а тепер усе те зникло. Він увесь тремтів.

«Йти, чи не йти? – думав він. – А як піймають?»

Він знову почав прислухатися. Але навкруги всюди було так тихо, що він міг чути, як у його в грудях колотилося серце.

«Може, вернутися?.. А завтра знову будемо без хліба!.. Ні вже – піду!»

І він тихо-тихо почав прокрадатися до гамазеїв; підійшов до їх, ще раз озирнувсь округи. В темряві нічого не видко. Тоді поліз під будівлю. Щороку зсипавши зерно у засіки[65], знав, з якого вони боку. Обережно підліз він до того місця, ліг на спину. Тоді наставив свердло, почав вертіти. Сухе дерево трохи затріщало. Петро зупинивсь, прислухаючись. Далі знов почав робити. Свердло глибше та глибше влазило в дерево – незабаром і дірка буде. Петро з усієї сили натиснув на свердло, лежачи на спині.

– Агов! Семене! Е, стонадцять кіп!..

Петро здригнувсь. Хто це? Сторож? Серце колихнулось у грудях, а далі немов застигло – Петро слухав. Холодний піт виступив у його на лобі. Він так і закам’янів, піднявши руки вгору до свердла. Знову чути:

– Семене! Семене!.. А, щоб тобі! Ну, я й сам, хіба мені що? Не вмію заспівати?.. Стонадцять!.. Гей!..

П’яну пісню чути було біля самої гамазеї. І як хтось іде, чути.

Та гей:

– Тю на твого батька!.. Чого сюди? Ні, я сюди не хочу, додому піду!

П’яний пішов. Голос і хода затихли. Петро не ворушивсь. Він затримав духа й ждав. Ось уже нікого не чути. Він ще прислухавсь. Ні, нема нікого. Тоді останнім натиском він довертів дірку. Налапав мішок, підставив, витяг свердло. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасниці, Петро понасипав усі три мішки. Гамазеї були низько при землі, то не можна було повні понасипати. Одначе, що тепер робити? Покинути дірку незатулену – зерно витече на землю, завтра побачать, знайдуть. Треба заткнути. І чого це він не взяв затички?

Петро затулив дірку однією рукою, а другою почав шукати трави на затичку. Трава не росла під гамазеями. Згадав, що в його є хустка. Знайшов її, так-сяк заткнув дірку. Тоді витяг один клунок[66] з-під гамазеї, став і думає:

«Додому нести? Ні, то дуже довго буде. Попереношу на могилу[67], нехай там перележать поки що».

Могила була за селом, на цьому ж вигоні, там, де колись границя йшла, а тепер тільки вал[68] зостався високий. Поспішаючись, одніс Петро один клунок. Ті два клунки були менші, він забрав їх одразу. Усі три він заховав на могилі в бур’яні. Хотів був додому йти, та знову про дірку згадав. Треба взяти кращу затичку, а то хустка коли б не випала. Він тихо пройшов до чийогось тину, виламав цурпалок[69] і пішов знову до гамазеїв. Підліз уп’ять, обережно витяг хустку й заткнув дірку дерев’яною затичкою. Цурпалок саме прийшовсь і міцно стримів у дірці. Петро спробував – добре. Мабуть, додолу трохи зерна розсипалося. Він помацки позагортав його землею.

Вернувся додому, увійшов у хату.

– Горпино!

Нічого не чути. Мабуть, спить. Ліг він на піл, не роззуваючись, тільки свиту скинув.

– Горпино, ти спиш?

– Ну?

– Я заховав на могилі…

– Про мене де хоч ховай, а я тобі у помочі не буду!

Замовк Петро.