Читать книгу Каторжна - Борис Грінченко - Страница 13

Ой то не білий туман землю скрізь покриває,

А то князь молодий у похід виступає,

З військом рушає

Турчина воювати,

Слави собі вояцької молодецької залучати[16],

До своєї землі ще землі придбати…

Ой то не сива зозуля гірко кувала,

А то молода княгиня,

Вірна дружина,

З князем опрощення приймала[17],

Обнімала,

Од себе не пускала,

Ридаючи руки до нього простягала…

А вже князь з двору виступає,

За ним військо рушає,

Вигрімляє…

І йдуть так не день, не два,

І тільки навкруги їх трава степова,

Де не глянь, розлягається,

Аж військо в траві тій ховається.

Отож, не день і не два минає,

Князь у землю турецьку вступає

І звелів землю турецьку воювати,

Турецьке військо у пень рубати…

Та не стало щастя князеві слугувати,

Почали його вороги побивати,

Військо турок до ноги, порубав,

А которі недобитки по степу розпорошив-розігнав,

Князя хороброго у бран, у неволю узяв…

Ой тяжко князеві у неволі пробувати,

Заліза тягати.

Кайдани-залізо ноги повривало,

Біле тіло молодецькеє коло жовтої кості пошмугляло[18],

А ще ж то уночі у темній темниці із іншими невольниками він пробував,

А удень турчин до темниці приходжає,

Двері одмикає

І бідного невольника на тяжку роботу виводжає.

А сам турчин коло невольників походжає,

На їх поглядає,

На слуги свої, на турки-яничари[19], зо зла гукає:

«Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,

Із ряду до ряду заходжайте,

По три пучки тернини й червоної таволги[20] набирайте,

Та недбалого невольника по тричі в однім місці затинайте[21]!»

То ті слуги, турки-яничари, добре дбають,

По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирають,

По тричі в однім місці бідного невольника затинають,

Тіло біле коло жовтої кості обривають,

Кров християнську неповинно проливають…

Отак то у тяжкій неволі князь пробував,

Три роки горе та біду приймає,

А четвертого року випадком випало

До любої дружини звістку подати,

Словом переказати:

«Нехай, – каже, – моя люба дружина добре дбає,

Статки-маєтки збуває,

Скарби збирає,

Мене, князя, з тяжкої неволі викупає!»

То княгиня скоро тую звістку до рук дістала,

Гірко заридала,

Думала-гадала,

Що: «Як мені своє миле подружжя з неволі визволяти,

Що на той викуп ніяких статків-маєтків, великих скарбів не буде ставати,

Бо ні за які скарби не буде його цар турецький випускати».

І ну княгиня знову думати-гадати,

Як своє подружжя з неволі визволяти:

«Хоча й би я й статки-маєтки збувала,

Скарби великі збирала,

То не можна мені самій до царя турецького доступати,

Бо буде мене цар турецький собі за жінку брати,

А певних людей та небоязких нема кого послати».

Думає-гадає,

3 себе препишную князькую одіж скидає,

Коси свої, довгі до п’ят, ножицями відтинає,

Бере тоді на себе одіж просту чоловічую,

Бере кобзу[22] тридцятиструнную

Та крадькома,

Тишкома,

Нічого нікому не оповіщає,

У турецьку землю, у далеку дорогу страшну виходжає.

Ой далека то дорога: не день, не два її треба проходжати,

Багато горя та муки зазнати!

Ой усього зазнала княгиня бідолашна,

Ніжки свої білії збила-натрудила,

Ручки свої ніжнії тернами сколола,

Личенько своє молоденькеє голодом стомила,

Оченята свої карії слізьми стуманила,

А таки дійшла вона до землі турецької,

До віри бусурменської[23],

І до царя турецького приходжає,

Мов би то молодий кобзар на кобзу грає.

Побачили слуги, турки-яничари, кобзаря молодого,

Ведуть його у палац до царя турецького,

Щоб він цареві заграв,

Заспівав,

Душу йому звеселив.

То молодий кобзар-княгиня до палацу вступає,

Царя турецького забачає,

Струни торкає,

Грає-співає,

Піснею жалібною серце у царя виймає.

Цар турецький жорстоке серце мав,

А з тії пісні сльозами дрібними заплакав,

І довго молодий кобзар-княгиня цареві грав –

І день, і два, і три…

І каже цар турецький

Бусурменський:

«Будеш ти у мене, кобзарю молодий, повік пробувати,

Буду тебе за рідного брата мати,

Незліченними скарбами наділяти».

І каже кобзар молодий – княгиня:

«Не можу я, царю, коло тебе пробувати,

Єсть у мене батько й мати,

Будуть вони, старенькії, по мені вельми тужити– сумувати».

І говорить цар турецький

Бусурманський:

«Коли ж не хочеш у мене пробувати,

То даю тобі волю – чого твоє серце бажає у мене прохати».

Тоді молодий кобзар-княгиня промовляє:

«Змалку я, царю, по світу блукаю,

Сумно мені самому без товариша бувати,

Дозволь мені, царю, в тебе якого невольника взяти,

Буде мені хоч товариш у дорозі розмовляти»,

І звелів цар турецький темну темницю відмикати,

Кобзареві молодому якого схоче невольника дати.

То молодий кобзар-княгиня до темної темниці вступає,

Усіх невольників оглядає,

Подружжя своє, князя любого, вибирає,

З темниці виводжає

І з ним укупі з землі турецької рушає.

Пішли вони вкупі широкими степами,

Байраками[24] та ярами,

І не міг князь своєї дружини вірної впізнати,

А вона не схотіла йому про себе і навзнаки дати.

І йшли вони так довго широкими степами,

Байраками та ярами,

А як почали до своєї землі доходжати,

Почав князь до молодого кобзаря, до княгині промовляти:

«Пусти мене, чоловіче добрий, на волю!

Не просту дав мені бог на світі долю,

У цій землі я князем князюю,

Який хочеш, викуп за себе обітую[25]».

Говорить молодий кобзар-княгиня:

«Нічого я з тебе, князю, не бажаю,

Іди, хай тобі бог помагає!»

То князь радий, молодому кобзареві як і здякуваться не знає,

До себе в гостину закликає.

А молодий кобзар-княгиня відмовляє:

«Не можу я, князю, зараз до тебе прибувати,

Єсть у мене батько й мати,

Будуть вони, старенькі, по мені вельми тужити-сумувати.

А як дасть мені бог до батька та до матері завітати,

Тоді буду до тебе в гостину прибувати».

І тоді вони опрощення брали,

Кожен своїм шляхом повертали.

То молода княгиня навпростець небитими[26] стежками пробігала,

Швидше од князя до господи прибувала,

Препишную одіж князьку до себе брала,

Чоловіка дожидала.

Час-година минає,

Ото уже й князь до господи прибуває.

Усі його стрівають,

Вітають.

Княгиня його вітає,

Приймає,

Про здоров’я питається,

А він зо всіма вітається,

А коло неї й не стане,

На неї оком не спогляне,

До своїх райців[27] промовляє:

«Бачите, як моя жінка добре дбає,

Тепер цілує-вітає,

А як я в тяжкій неволі пробував

Та звістку подав,

Щоб вона статки-маєтки збувала,

Скарби збирала

Та мене з неволі визволяла,

Так тоді де вона бувала?»

І говорять райці князькії:

«Відколи, князю, твоя звістка прибула,

3 того часу княгиня дома не жила,

До сього часу десь пробувала,

Оце тільки до господи завітала».

І розпалився князь гнівом великим,

Одвів княгиню до неї в кімнату,

Звелів на ключ замикати,

А сам до ради уступає,

Промовляє:

«Панове райці!

Судіть мою жінку невірну як треба по правді!

Якби не молодий кобзар мене обрятував,

То й досі б я турецькі кайдани тягав».

І ото починає рада суд судити,

І присудили княгиню горлом скарати,

Смерть їй завдати.

І князь на той присуд сам пристав,

З райцями до княгині уступав,

Щоб узяти,

На смерть її віддати.

Підійшов, двері одмикав

Та й скам’янів там, де стояв:

Світлиця порожня, немає княгині у ній,

А стоїть там кобзар молодий…

І говорить молодий кобзар-княгиня:

«Ой який же тепер світ настав,

Що чоловік своєї жінки не пізнав».

І тоді кобзар з себе одіж просту скидав,

Кожен княгиню пізнав.

І тоді князь радістю радіє

І сльозами ридає,

У своєї жінки вірної прощення благає…

І тоді князь великий бенкет зчиняє,

Увесь народ на нього скликає,

З радощів бенкетує-гуляє,

Своє любе подружжя, княгиню, уславляє…