Читать книгу Каторжна - Борис Грінченко - Страница 23

Хоч я й казав Ксені, що прийду до неї гратися, але чомусь не прийшов і зустрівся з нею вже нескоро, аж тоді, як ми сіно своє косили.

Менша сестра не схотіла на поле їхати, а мені довелося їхати з самими великими. Поки батько й брати косили, а сестри гребли недалечко, я то сидів біля воза, що стояв на траві саме під густим буйним зрубом[95], то до їх бігав. А як після обід уже вони далеко відійшли в поле, то мене покинуто берегти воза. Я зостався сам. Якби я взяв книжку, то, може б, оце читав, – у мене така цікава книжка була– казки всякі, – але я її забув, то тепер заходився вирізувати з куща тоненькі хвойдини[96] – хотів возика плести. Довго я мудрував, поки таки сплів його так-сяк і вже хотів був іще щось вимудрувати, як зненацька почув шелест попід кущами. Я глянув і вздрів Ксеню. Вона йшла, не помічаючи мене і не сподіваючись, мабуть, мене тут зустріти. Скоро й вона мене побачила й зупинилася. Я зрадів і зараз же гукнув:

– Ти тут? Як це ти сюда зайшла?

– Тато косять, а я їм обідати приносила, – відмовила вона, не сходячи з місця.

– Та чого ти стоїш? Іди ближче сюди та будемо гратися.

Вона несміливо підійшла і сіла біля мене.

– Ось ба, якого я воза сплів, – утнеш[97] такого? – похваливсь я, показуючи воза.

– Ні, я ніколи не плела возів…

– А що ж ти робила? Ти граєшся як?

– Граюся… ні, не граюся…

– Як то?

– Мати не дають гратися – кажуть, що робити треба.

– А що ж ти робиш?

– Та дитину доглядаю, хату мету… корову пасу… все…

– А гратися ж тобі не хочеться?

– О, ні, хочеться, так хочеться! – скрикнула вона, і оченята в неї аж заблищали; але зараз же засоромилася й стихла.

– Ну, добре, так ми будемо з тобою гратися.

Потроху Ксеня насмілилася, і ми почали гратися як треба. Ми ловили один одного, ховалися по кущах. Одного разу я не міг її довго знайти, коли чую, кричить вона, нарешті, з-під куща:

– Ось глянь, Василю, що я знайшла!

Вона знайшла коника. Увесь зелений, ноги як дрюччя[98].

– Давай, Ксеню, сюди – я подивлюся.

Тільки хотіла дати, а коник – плиг! – утік у траву.

– О, нащо ти його пустила? – кажу.

А вона сміється:

– Я не пускала, він сам утік.

Ми почали його шукати – нема. Дивимося, а в землі дірочка.

– Це тут цвіркун живе, – догадався я та й почав штрикати паличкою в нірку. І справді – цвіркун: сердиться, за паличку хапає, трохи не витягнеш, аж головку видко.

– Пане Свіргунський! Ідіть, я буду орати, а ви будете поганяти!

Ксеня сміється:

– Багато ви наорете!..