Читать книгу Каторжна - Борис Грінченко - Страница 19

Ще більший сум обняв Петра. За останній тиждень він перемучився так, що й пізнати його не можна було. Дума по думі минали в Петровій голові, все чорні, непривітні думи. Раз, серед ночі, у його промайнуло в голові: признатися? В острог[73] замкнуть… Там з злодіями, з розбійниками… А хіба він сам не злодій.? Ну й нехай у пута закують, поведуть… А син? А Горпина? Що тоді з сином буде?

«Що! А тепер хіба краще? Тепер мені жінка – не жінка, наче й дитина – не моя дитина… Гірше не буде, та хоч Горпині може полегшає, як мене не бачитиме».

І що більше він думав про це, то все дужче хотілося йому все розказати, крикнути: «Це я!..»

І в його обертом ішла голова. Він ходив зовсім як несамовитий, і його позападалі очі іноді так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його.

І ось настав час, наважився він. Це було в неділю. Строк[74] у пана він уже вибув і жив дома. Він устав рано і мовчки почав справлятися біля хазяйства.

«Хіба все сказати їй? – думав він. – Ні, якось страшно. Нехай довідається сама, як уже зроблено буде».

І він вештався[75] на дворі, не ввіходив у хату, бо йому тяжко було бачити жінку. Так-сяк перебувся до обід. По обіді одягсь, глянув на Горпину і знову подумав: «Сказати?..» Вона мовчки поралась біля печі і не дивилась на його. Він одвернувсь, перехрестивсь і пішов з хати.

Горпину здивував Петро тим, що йдучи помоливсь. Але вона не зупинила його: їй тяжко було з ним розмовляти. Вона й тепер любила його, і тим-то ще тяжче їй на серці було тоді, як вона пригадувала, що її чоловік – злодій.

Петро тихо йшов до волості[76]. Його перестрівали люди, а він і не бачив їх, – так опанували його думки. А проте він був якось надзвичайно спокійний. Саме так, як тоді, коли він ішов красти, саме так і тепер якийсь дивний спокій обняв його.

Але ж як побачив коло волості громаду, серце заколотилося йому в грудях.

Як він скаже перед громадою? Хіба підождати, поки розійдуться, та сказати самому старості?

Тим часом він наближався до громади. Він і сам не пам’ятав, як протовпився проміж людей аж до рундука[77]. На рундуці стояв писар, щось читав. Петро став ждати. Писарів голос відбивавсь у вухах, але ж слів зрозуміти він не міг. Та він і не силкувався прислухатись до їх. Голова йому палала.

Що це? Громада заґвалтувала – це писар дочитав. Уже час.

Він зняв шапку й почав:

– Люди добрі!..

Громада трохи вщухла.

– Петро щось каже, слухайте!

– Та чого там йому треба?

– Та слухайте вже, що чоловік каже!

Петрові перехопило дух, він ледве дихав.

– Люди добрі! Простіть мене, бо я злодій! Я вкрав з гамазеї…

І те промовивши, він упав до ніг громади.

……………………………………………

Громада ледве зрозуміла, за віщо Петро зве себе злодієм, бо нікому й на думку не впало, що з гамазеї вкрадено. Писар звелів був арештувати Петра, та громада не дала:

– Це наше добро, наш і суд, – гукали люди.

Але громада нічого не зробила Петрові. Він набрав три повних мішки хліба й одвіз у гамазеї. І немов удруге на світ народився тоді. Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла, і ніхто більше не згадував про його. Сам Петро потроху заспокоївся. І Горпина знов стала його Горпиною, такою, як і перше була… І стали вони знову жити, як жили…