Читать книгу Дівчина у павутинні - Давід Лаґеркранц - Страница 10

20 листопада

У редакції журналу ще щось сталося, до того ж недобре. Але розповідати подробиці телефоном Еріка не хотіла. Вона наполягала на тому, щоб приїхати до нього додому.

– Ти відморозиш свій чудовий задок! – спробував відмовити її Мікаел.

Та Еріка його наче не чула, і, якби не її тон, він навіть зрадів би тому, що вона така вперта. Відколи він вийшов з редакції, йому дуже кортіло поговорити з нею, а може, ще й затягти її в ліжко й зірвати з неї весь одяг. Та щось підказувало йому, що цього не буде. Її голос звучав стурбовано, і, коли вона пробурмотіла: «Вибач», – Мікаел стривожився ще більше.

– Я негайно беру таксі, – сказала вона.

Минуло трохи часу, перш ніж вона з’явилася. Блумквіст знічев’я зайшов у ванну кімнату й глянув у дзеркало. Він, звісно, мав і кращі дні. Його волосся розкудлане, давно не стрижене, під очима – капшуки. І виною тут Елізабет Джордж. Вилаявшись, він вийшов з ванної й заходився прибирати в квартирі.

Принаймні на це Еріка поскаржитися не зможе. Хоч як довго вони знали одне одного, хоч як тісно переплітались їхні долі, Мікаел усе ще страждав на комплекс чистоти. Він син звичайного робітника й парубок, вона заміжня жінка з порядного товариства, яка жила в ідеальному будиночку в Салтшебадені. А проте пристойніший вигляд його помешканню не зашкодить.

Запустивши посудомийну машину й вимивши раковину, він побіг викидати сміття. Він навіть устиг пропилотяжити у вітальні, полити квіти на підвіконні й дати лад книжковій шафі та полиці з журналами, перш ніж пролунав дзвінок. У двері не тільки дзвонили, а й нетерпляче стукали.

Відчинивши, Блумквіст жахнувся: перед ним стояла наскрізь промерзла Еріка. Вона буквально трусилася, наче листочок. І не тільки через погоду. На її голові навіть не було капелюха. Вітер зовсім зіпсував її охайну зачіску, а на правій щоці з’явилося щось подібне до подряпини.

– Ріккі, що з тобою? – запитав він.

– Відморозила свій чудовий задок. Не змогла зловити таксі.

– А що в тебе на щоці?

– Послизнулась, упала. Разів зо три, здається.

Він глянув на її темно-червоні італійські чоботи на високих підборах.

– Таж у тебе ідеальне взуття для глибокого снігу!

– Еге ж, ідеальне. Не кажучи вже про те, що я вранці вирішила нічого не піддягати… Геніально!

– Заходь, я тебе зігрію.

Еріка впала йому в обійми, затремтівши ще сильніше, і він міцно притис її до себе.

– Вибач, – знову сказала вона.

– За що?

– За все. За «Сернер». Я була дурепа.

– Не перебільшуй, Ріккі.

Змахнувши сніжинки з її волосся й чола, він обережно оглянув рану на щоці.

– Ні, ні, я маю тобі все розповісти, – промовила Еріка.

– Але спершу зніми з себе одяг і посидь у гарячій ванні. Хочеш келих червоного вина?

Вона захотіла, а тоді довго сиділа у ванні з келихом, що в нього Мікаел двічі або й тричі доливав. Він сидів поруч з нею на унітазі, слухаючи її розповідь, і, попри зловісні новини, їхня розмова мала примирливий характер, немов вони прорвалися крізь стіну, яку останнім часом звели між собою.

– Певна річ, ти від самого початку вважав, що я вчиняю як ідіотка, – казала вона. – Ні, не заперечуй, я тебе дуже добре знаю. Але ти мусиш зрозуміти, що і я, і Крістер з Малін не бачили іншої ради. Ми найняли Еміля й Софі – і так цим пишалися. Вони ж мало не найпопулярніші журналісти, так? Для нас то було неймовірно престижно. Це показувало, що «Міленіум» на ходу. Про нас знову пішов добрий поголос, з’явилися позитивні статті в «Резюме» й «Даґенс медія». Просто як у давні хороші часи. Чесно кажучи, особисто для мене велике значення мало те, що я пообіцяла й Софі, й Емілеві, що в нашому журналі вони зможуть почуватись упевнено. «Фінансово ми стабільні, – так я їм казала. – За нами Гаррієт Ванґер. Ми матимемо гроші на приголомшливі, глибокі репортажі». Ти й сам розумієш, що я справді в це вірила. А тоді…

– …небеса впали.

– Саме так, і річ не тільки в кризі медійного й красі рекламного ринку. На всьому позначився ще й гармидер у самому «Ванґер-концерні». Не впевнена, що ти до кінця розумів, яка там була веремія. Часом я розглядаю це майже як політичний переворот. Усі давні реакційні сили – і чоловіки, і жінки, ну, ти ж їх знаєш, як ніхто, усі расисти, уся ця темінь об’єднались і встромили Гаррієт ножа в спину. Я ніколи не забуду її дзвінка. «Я розчавлена, – сказала вона. – Знищена». Найперше їх, звичайно ж, розлютили її спроби відновити й модернізувати компанію. Ну й, звісно ж, її намір обрати в правління Давіда Ґолдмана – сина рабина Віктора Ґолдмана. Та й ми теж долучилися до цього процесу, як ти знаєш, – Андрей якраз написав статтю про стокгольмських жебраків, що видавалася нам його найкращою роботою. Її всюди цитували, навіть за кордоном. Але люди з концерну…

– …визнали її за лівацьку нісенітницю.

– Ще гірше, Мікаеле, – за пропаганду «ледачих мерзотників, негодних навіть узятися до роботи».

– Невже вони так сказали?

– Щось таке. Та я гадаю, що насправді стаття тут ні до чого. Вона просто стала для них приводом ще більше підірвати позиції Гаррієт у концерні. Їм хотілося зупинити всі починання Генріка й Гаррієт.

– Ідіоти.

– Боже мій, ну, звісно! Та хіба нам це допомогло?! Я пам’ятаю ті дні. Здавалося, ніби земля вислизає з-під ніг. Я знаю, знаю, що мені слід було більше залучати тебе. Але я вважала, ніби ми всі лише виграємо від того, що ти зможеш концентруватися на своїх матеріалах.

– А проте я нічого путящого не робив.

– Ти старався, Мікаеле. Ти справді старався. Одначе я веду до того, що Левін зателефонував саме тоді, коли здавалося, що ми на самісінькому дні.

– Очевидно, хтось йому нашептав, що сталося.

– Поза всяким сумнівом. І тобі не треба казати, що спочатку я ставилася до того всього скептично. «Сернер» уявлявся мені таблоїдною халтурою. Але Уве не відступався, демонструючи все своє красномовство, і навіть запросив мене до свого нового великого будинку в Каннах…

– Що?

– Так, пробач. Про це я тобі теж не розповідала. Гадаю, мені було соромно. Але я все одно збиралася на кінофестиваль, щоб написати про ту іранську режисерку. Ну, знаєш, її ще переслідували за документальний фільм про дев’ятнадцятирічну Сару, закидану свого часу камінням. І мені подумалося, що нічого страшного не станеться, коли «Сернер» допоможе нам оплатити дорогу. Так чи так, а ми з Уве проговорили цілу ніч, і я, як і раніше, лишалася скептиком. Він так безглуздо хвалився, вдаючись до всяких комерційних вивертів… Та, зрештою, я все-таки стала до нього прислухатися, і знаєш чому?

– Він тебе вразив у ліжку?

– Ха-ха! Ні. Через його ставлення до тебе.

– Йому хотілося переспати зі мною?

– Він тобою безмірно захоплюється.

– Мели-мели!.. Дурниці!

– Ні, Мікаеле, тут ти помиляєшся. Він любить владу, гроші й свою віллу в Каннах. Але ще більше його гризе те, що він, на думку багатьох, не такий крутий, як ти. Без сорому казка, Мікаеле: Уве бідний, а ти шалено багатий. Глибоко в душі він хоче бути таким, як ти. Я це відразу відчула і мала б здогадатися, що ця заздрість може бути й небезпечною. Ти ж розумієш, що в основі кампанії проти тебе лежала саме вона. Твоя безкомпромісність змушує людей відчувати себе жалюгідними. Лише самим фактом свого існування ти нагадуєш їм про те, які вони продажні, і що більше тебе прославляють, то нікчемнішими видаються вони самі. А за таких обставин є тільки один спосіб боронитися – втоптати тебе в багно. Якщо ти впадеш, то їм стане трохи краще. Ця вся мерзота повертає їм невеличку гідність – принаймні вони це так собі уявляють.

– Дякую, Еріко, та мені справді начхати на цькування.

– Я знаю. В усякому разі, сподіваюся, так воно і є. Але я зрозуміла, що Уве дійсно прагне долучитися, відчути себе одним з нас. Йому хотілося скористатись із нашої репутації, і я подумала, що це може правити за добрий стимул. Якщо він мріє бути таким крутим, як ти, то перетворення «Міленіуму» на пересічне комерційне видання «Сернеру» завдасть йому краху. Якщо він уславиться як хлопець, що знищив один з найлегендарніших журналів Швеції, то зможе назавжди розпрощатись із залишками свого авторитету. Тому я справді повірила, коли Уве сказав, що й він сам, і весь концерн потребують престижного журналу і що він лише допомагатиме нам творити ту журналістику, в яку ми віримо. А ще йому хотілося брати участь у діяльності журналу, але я сприйняла це просто за вияв марнославства. Я думала, він хоче трохи повикобенюватися, щоб мати змогу казати своїм друзякам-япі, ніби він у нас піарник чи щось таке… Я й гадки не мала, що він наважиться зазіхнути на душу журналу.

– Одначе він наважився.

– На жаль, так.

– А як же твоя чудова психологічна теорія?

– Я недооцінила силу опортунізму. Як ти помітив, до початку кампанії проти тебе Уве й «Сернер» поводилися зразково, але згодом…

– …він з цього скористався.

– Ні-ні, з цього скористався хтось інший. Той, хто хотів нашкодити йому. Я тільки згодом усвідомила, що Левінові нелегко було переконати інших купити наші акції. Як ти розумієш, не всі в «Сернері» мають комплекс журналістської неповноцінності. Більшість з них – звичайнісінькі бізнесмени, що зневажають будь-які розмови про відповідальність за щось важливе. Їх дратував Левінів фальшивий ідеалізм, як вони це називали, і в кампанії проти тебе вони вгледіли шанс прищикнути йому хвоста.

– Це ж треба таке!

– Якби ти тільки знав! Спочатку все було гаразд. Від нас вимагали лише трохи пристосуватися до ринкової ситуації, і, як ти знаєш, багато чого з того мені подобалось. Я, зрештою, теж не раз думала, як залучити молодого читача. Мені здавалося, що в цьому питанні ми з Уве зможемо порозумітися, тому-то не дуже й журилася його сьогоднішнім виступом.

– Я це помітив.

– Та стався той несусвітній шарварок.

– Про який шарварок мова?

– Про той, що зчинився, коли ти саботував Левінів виступ.

– Я нічого не саботував, Еріко. Я просто пішов.

Еріка, лежачи у ванні, ковтнула вина й напружено всміхнулася.

– Коли до тебе, нарешті, дійде, що ти – Мікаел Блумквіст? – запитала вона.

– Я гадав, що вже потроху починає доходити.

– Щось не видно. Бо тоді б ти збагнув, що коли Мікаел Блумквіст іде посеред доповіді про перспективи розвитку його власного журналу, то зчиняється буча. Чи хоче він того, чи ні.

– Коли так, то перепрошую за саботаж.

– Я тебе не засуджую, більше не засуджую. Тепер, як ти міг помітити, вибачення прошу я. Це я поставила нас у таке становище. Мабуть, однаково вийшло б казна-що, незалежно від того, пішов би ти чи ні. Вони тільки чекали приводу, щоб на нас накинутися.

– То що ж сталося?

– Коли ти зник, ми всі охололи до виступу і Левін, чия самооцінка зазнала ще одного удару, вирішив теж начхати на свою доповідь. Сказав, що не бачить у ній рації. Він зателефонував своєму керівництву й усе переповів. Підозрюю, він не втримався й перебрав міру. Ота заздрість, на яку я сподівалася, обернулася, мабуть, на щось дріб’язкове та злісне. Десь за годину він повернувся й повідомив, що концерн згоден вкладати в «Міленіум» і використовувати всі свої канали для просування журналу на ринку.

– І тобі це геть не сподобалося?..

– Так, і я знала це ще до того, як він промовив перше слово. Це було зрозуміло з виразу його обличчя. Воно немовби випромінювало страх, змішаний з тріумфом, і попервах Уве ніяк не міг дібрати потрібних слів. Він плів переважно якісь нісенітниці: мовляв, концерн прагне зробити прозорою нашу діяльність, омолодити читацьку публіку й залучити якнайбільше знаменитостей. А тоді…

Еріка заплющила очі, провела рукою по мокрому волоссю й допила рештки вина.

– Так, Еріко?

– …сказав, що вони хочуть попросити тебе з редакції.

– Що?

– Певна річ, ні він, ні концерн не могли собі дозволити сказати це напрямки: заголовки на зразок «„Сернер“ виганяє Блумквіста» їм ні до чого. Тому Уве сформулював це дуже красиво, заявивши, що хоче дати тобі більшу свободу й можливість зосередитися на тому, в чому ти ас, – на написанні репортажів. Він запропонував стратегічне місцеперебування в Лондоні й щедрий договір позаштатного кореспондента.

– У Лондоні?

– Він сказав, що Швеція замала для хлопця твого калібру, але ж ти розумієш, у чому тут річ.

– Вони гадають, що не зможуть провести свої реформи, якщо я лишусь у редакції?

– Десь так. Разом з тим не думаю, що хтось із них здивувався, коли я, Крістер та Малін чітко і ясно сказали: «Ні, цього ми навіть не обговорюватимемо». Я вже мовчу про реакцію Андрея.

– Що ж він зробив?

– Аж ніяково про це розповідати. Андрей устав і заявив, що нічого ганебнішого в житті не чув. Сказав, що ти належиш до найкращого, що є в нашій країні, що ти гордість демократії та журналістики і що концернові «Сернер» слід спустити очі й посоромитися. А ще назвав тебе великою людиною.

– Тут він точно перебільшив.

– Але він хороший хлопець.

– Так і є. А що ж зробили люди з «Сернеру»?

– Уве, звісно, був до цього готовий. «Ви завжди можете викупити в нас наші акції, – сказав він. – От тільки…»

– …ціна збільшилася, – закінчив речення Мікаел.

– Саме так. Він стверджував, що, хоч яку форму бізнесового аналізу ми використаємо, результат буде однаковий: відколи «Сернер» купив акції, його частка збільшилась принаймні вдвічі з огляду на додаткову вартість і репутацію, яку вони нам створили.

– Репутацію?! Вони що, подуріли?

– Зовсім ні, але вони чіпкі й хочуть загнати нас у кут. Мене цікавить, чи не бажають вони на однім вогні дві яєчні спрягти – узяти прибуток і, добивши нас фінансово, здихатися конкурента.

– Що ж нам, у біса, робити?

– Те, що ми вміємо найкраще, Мікаеле, – боротися. Я візьму якусь суму зі своїх грошей, ми викупимо їхню частку й битимемося за те, щоб видавати найкращий журнал Північної Європи.

– Звичайно, Еріко, це круто, та що далі? Ми потрапимо в жалюгідне фінансове становище, і з цим навіть ти нічого не зможеш удіяти.

– Знаю, але все буде добре. Нам доводилось вибиратися з важчих ситуацій. Ми з тобою можемо на якийсь час відмовитися від зарплат. Ми ж без цього обійдемося, так?

– Усьому настає кінець, Еріко.

– Не кажи так! Ніколи!

– Навіть якщо це правда?

– Особливо тоді.

– Гаразд.

– Чи не маєш ти якогось виняткового матеріалу? – спитала Еріка. – Чогось такого, чим би ми змогли приголомшити медійну Швецію?

Мікаел затулив обличчя руками й чомусь подумав про свою дочку Перніллу. Вона сказала, що, на відміну від нього, збирається писати по-справжньому, хоча що, на її думку, було несправжнє в його текстах, залишилося незрозумілим.

– Мабуть, ні, – сказав він.

Еріка вдарила рукою по воді так, що забризкала йому шкарпетки.

– Дідько! Та в тебе ж неодмінно має бути щось путнє! Ніхто в цій країні не має стільки інформаторів, як ти!

– Більшість з них – дурні, а їхня інформація – мотлох, – сказав Блумквіст. – А втім, може… я щойно перевіряв одну річ.

Еріка сіла у ванні.

– Що саме?

– Та ні, нічого, – позадкував він. – Просто розмріявся.

– У нашій ситуації треба мріяти.

– Так, але це ніщо, просто клуби диму, і нічого не можна довести.

– І все ж якась частинка тебе вірить у цю історію?

– Можливо, одначе це пов’язано з однією дрібницею, що не стосується до самої історії.

– З якою ж?

– Дехто з моїх колишніх споборників теж придивлявся до цієї історії.

– Споборниця з великої літери?

– Так.

– Ну, хіба це не звучить багатонадійно? – промовила Еріка, вилазячи з ванни, гола й прекрасна.