Читать книгу Дівчина у павутинні - Давід Лаґеркранц - Страница 6

20 листопада

Ганна Балдер стояла на кухні своєї квартири на Торсґатані і курила «Кемел» без фільтра. На ній був голубий домашній халат і зношені сірі капці. Вона мала красиве густе волосся й зовнішню привабу, проте видавалася досить виснаженою. Губа в неї розпухла, а чималенький шар макіяжу навколо очей був накладений не лише з естетичних міркувань. Ганні Балдер знову добряче нагоріло.

Було б неправильно сказати, що вона до цього звикла. Ніхто не звикає до таких знущань. Але це зробилося частиною її життя, і тепер вона навряд чи пам’ятає ту веселу особу, якою колись була. Страх став невідривною частиною її істоти, а віднедавна вона почала курити по шістдесят сигарет на день і вживати транквілізатори.

У вітальні бридко лаявся Лассе Вестман, і Ганну це зовсім не дивувало. Вона вже зрозуміла, що він шкодував про щедрий жест у Франсів бік. Власне кажучи, для неї від самого початку то була загадка. Вестман покладався на гроші, які Балдер надсилав для Авґуста. Довгий час він жив саме з них і частенько примушував Ганну писати брехливі листи про непередбачені витрати на викладача чи на реабілітацію, чого, звісно, насправді не було. Ось чому їй здалося таким дивним, що Лассе дозволив Балдерові забрати хлопчика.

Глибоко в душі Ганна знала відповідь. То була своєрідна зарозумілість, спричинена алкоголем. А обіцяна роль у новому детективному серіалі на четвертому телевізійному каналі додала Вестманові ще більшої впевненості. Та насамперед – Авґуст. Лассе вважав хлопчика за огидного й підозріливого, хоч Ганна ніяк не могла збагнути чому. Як хтось може ненавидіти Авґуста?

Він просто сидів на підлозі зі своїми пазлами й нікого не чіпав. Хіба тільки мав чудний, усепроникливий погляд, що викликав у людей усмішку, і вони зазвичай казали, що хлопчик, либонь, має глибокий внутрішній світ. Та Вестман від того чомусь завжди дратувався.

– Господи, Ганно! Він дивиться просто крізь мене, – часом викрикував він.

– Але ж ти кажеш, що він ідіот.

– Він справді ідіот, та в ньому все одно є щось небезпечне. Гадаю, він щось замишляє проти мене.

Це була, звісно ж, нісенітниця. Авґуст ніколи не дивився ні на Вестмана, ні на кого іншого, тож нікому, мабуть, і не мислив лиха. Зовнішній світ йому тільки заважав, і хлопчик був щасливий у своїй шкаралупі. Проте Вестман, напиваючись до зеленого змія, вважав, що хлопчик планував якусь помсту, – оце й була справжня причина, чому він відпустив Авґуста, дозволивши грошам вислизнути з їхнього життя. Які дурниці! Принаймні отак це собі пояснювала Ганна. Але тепер, коли вона стояла біля раковини й курила так напружено та знервовано, що аж тютюн потрапляв на язик, їй подумалося: а може, щось у цьому все ж було? Може, Авґуст таки ненавидів Вестмана? Може, він хотів покарати його за всі побої, а може, – Ганна заплющила очі й прикусила губу, – хлопчик ненавидів і її?

Така самозневага з’явилася в неї відтоді, як вечорами її почала охоплювати нестерпна туга, і вона запитувала себе, чи не нашкодили вони з Вестманом Авґустові. «Я поганка», – пробурмотіла Ганна, і саме цієї миті Лассе їй щось крикнув. Жінка не розчула.

– Що? – перепитала вона.

– Де, в біса, судова постанова про опіку?

– Нащо вона тобі?

– Я доведу, що він не має права держати його при собі.

– Ти ж оце тільки радів, що позбувся його.

– Я був п’яний і дурний.

– А тепер раптом протверезів і порозумнішав?

– Ще б пак! – наближаючись до неї, просичав він, сердитий і водночас сповнений рішучості.

Ганна знову заплющила очі й утисячне замислилася, чому все пішло шкереберть.

Франс Балдер більше не скидався на того чепурного службовця, що приходив до колишньої дружини. Тепер волосся в нього стояло дибки, а верхня губа поблискувала від поту. Минуло щонайменше три дні, відколи він востаннє голився і брав душ. Попри щире бажання бути повноцінним татом і напружений багатонадійний момент на Горнсґатані, він знову сидів, глибоко поринувши у власні думки, і таку його поведінку можна було помилково сприйняти за злість.

Він скреготав зубами. Уже кілька годин, як весь світ і буря за вікном перестали для нього існувати, тож він навіть не помічав, що відбувалося коло його ніг, – не помічав маленьких незграбних рухів, ніби між його ногами скрадався кіт чи інша тваринка. Лише по якійсь годині до нього дійшло: то був Авґуст. Хлопчик повзав під столом, і Балдер каламутно глянув на нього, наче потік програмних кодів і досі застеляв йому очі.

– Ну, що тепер?

Авґуст звів на нього свої ясні благальні очі.

– Що? – перепитав Балдер. – Що?

Аж тут сталося диво. Хлопчик підняв з підлоги аркуш паперу, густо списаний квантовими алгоритмами, і почав збуджено водити по ньому рукою. Туди-сюди. На мить Франсові здалося, що в хлопчика от-от станеться ще один напад. Ба ні, Авґуст удавав, ніби пише. Балдер напружився всім тілом, знову пригадавши щось важливе й далеке. Його огорнуло те саме відчуття, що й на Горнсґатані. Однак цього разу він усе зрозумів.

Йому спало на пам’ять власне дитинство, коли цифри й рівняння були важливішими за життя. Він піднісся духом і раптом вигукнув:

– Ти хочеш порахувати, так? Ну, звичайно, порахувати!

Після цього Франс кинувся по ручки та лінійований папір формату А4. Поклавши все на підлогу перед Авґустом, він записав найпростішу серію чисел, що спала йому на думку, – послідовність Фібоначчі, де кожне число – сума двох попередніх: 1, 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, – і залишив місце для наступного числа – 34. Але тут йому здалося, що це занадто легко, тож він написав ще й геометричну послідовність 2, 6, 18, 54, де кожне число було втричі більше від попереднього, і тому далі мало б іти 162. На його думку, щоб розв’язати таке завдання, обдарованій дитині не потрібні особливі підготовчі знання. Балдер уже намріяв собі, що хлопчик не має ніяких вад розвитку і, найімовірніше, становить поліпшену копію його самого. Він-бо й сам пізно почав говорити та контактувати з іншими, хоч математичні зв’язки розумів ще до того, як вимовив своє перше слово.

Франс довго сидів біля хлопчика й чекав. Проте нічого не відбувалося. Авґуст просто дивився на числа своїм скляним поглядом. Зрештою Балдер залишив його на самоті, піднявся нагору, випив трохи газованої води й улаштувався за кухонним столом, щоб знову взятися до роботи. Але ніяк не міг сконцентруватися, тож почав гортати найновіший номер журналу «Нью саєнтист». Десь за півгодини він спустився вниз до Авґуста, що, здавалося, нерухомо сидів навпочіпки. Аж раптом Балдер помітив цікавинку.

А за хвилю йому подумалося, що перед ним щось цілком незбагненне.

У пивниці «Бішопс армс» відвідувачів було не гурт. Погода не надто заохочувала людей виходити з дому, навіть у місцевий паб. Хай там як, та Мікаела там зустріли криками й сміхом, а якийсь хрипкий голос загорланив:

– Калле Блумквіст!

То був чоловік з червоним пухлим обличчям, кучмою на голові й вишуканими вусами, що його Мікаел не раз бачив у своєму кварталі. Здається, його звали Арне. Цей Арне з годинниковою точністю щодня прибував у паб о другій по обіді, але сьогодні, очевидно, з’явився тут раніше, ніж зазвичай, і разом з трьома почарківцями примостився за столиком ліворуч від шинквасу.

– Мікаел Блумквіст, – усміхаючись виправив його Мікаел.

Арне і його товариші зареготали, наче Блумквістове справжнє ім’я було найкумеднішим з того, що їм коли-будь доводилося чути.

– Готуєш якусь сенсацію? – спитав Арне.

– Та от розмірковую, чи не витягти на світ Божий темні справи паба «Бішопс армс».

– Думаєш, Швеція вже готова до такої історії?

– Певно, ще ні.

Насправді Блумквістові подобалося це товариство. І не тому, що його розмова з ними обмежувалася такими от пустопорожніми фразами й жартиками. Просто ці чоловіки були частиною його буденщини, і через них він почувався в цьому районі, як удома. Тож Мікаел анітрохи не образився, коли один з них випалив:

– Чув, твоїй кар’єрі кінець.

Ці слова не засмутили його, а, навпаки, звели це все цькування до того низького, майже комічного рівня, на якому воно й мало б бути.

– Кінець мені настане – ця істина трагічна… Налий нам, сестро-пляшко, краса, на жаль, не вічна, – відповів Мікаел, цитуючи Фредінґа й озираючись у пошуках того нахаби, що насмілився витягти стомленого журналіста в паб.

Але нікого, крім Арне з компанією, він там не побачив, тож подався просто до Аміра, що стояв за шинквасом.

Добросердий товстун Амір – батько чотирьох дітей – відкрив паб кілька років тому. Вони з Блумквістом стали хорошими приятелями. Годі було назвати Мікаела завсідником цього закладу, та вони допомагали один одному в інших справах. Кілька разів, коли Блумквіст, чекаючи в гості особу протилежної статі, не встигав сходити до винової крамниці, Амір постачав йому пляшки червоного вина, а той своєю чергою допоміг Аміровому товаришеві, що не мав документів, скласти клопотання до влади.

– Чим завдячую такій честі? – спитав Амір.

– Я тут маю з деким зустрітися.

– Щось цікаве?

– Не думаю. Як справи в Сари?

Аміровій дружині Сарі нещодавно прооперували стегно.

– Ойкає і п’є ліки проти болю.

– Звучить невесело. Переказуй їй вітання.

– Перекажу, – пообіцяв Амір, і вони ще якийсь час потеревенили.

Однак Лінус Брандел не з’являвся, і Мікаел подумав, що його просто розіграли. З другого боку, бувають жарти й гірші, ніж виманити людину в найближчий паб. Тож, іще хвилин із п’ятнадцять погомонівши про фінанси та здоров’я, він розвернувся й попрямував до виходу. Отоді Брандел і прийшов.

Річ була не в тому, що Авґуст доповнив правильними відповідями числові послідовності. Людей, подібних до Балдера, вразити таким досить важко. Ні, його увагу привернуло те, що лежало біля чисел і на перший погляд видавалося фотографією чи картиною. Та насправді то був малюнок – точне зображення світлофора на Горнсґатані, що повз нього вони проходили кілька днів тому. Він був вишукано відтворений до найменших дрібниць, з якоюсь математичною точністю.

Він майже світився. Ніхто не вчив Авґуста тривимірної графіки, ніхто не показував, як художники працюють зі світлом і тінями, але син досконало володів цією технікою. Червоне око світлофора миготіло їм назустріч, а довкола згущувалася осіння темрява. Посеред вулиці стояв чоловік, що видався тоді Франсові знайомим. Голова цього чоловіка була промальована лише до брів. Перехожий випромінював переляк чи принаймні тривогу, ніби Авґуст збентежив його і той ішов поточуючись. Як, у біса, хлопчик зумів це зобразити?

– Боже мій, – вигукнув Балдер. – Невже це зробив ти?

Авґуст ані кивнув, ані похитав головою, а просто глянув у бік вікна, і в Балдера виникло дивне відчуття того, що його життя більше ніколи не буде таким, як раніше.

Мікаел до пуття й не знав, чого чекати. Мабуть, уважав він, йому телефонував модний молодий чоловік. Найімовірніше, якийсь крутий чувак. Але на зустріч з ним прийшов невисокий хлопець у рваних джинсах, схожий скоріше на волоцюгу, трохи заспаний, з довгим темним немитим волоссям і верткими очима. Йому було років двадцять п’ять чи менше, шкіра погана, чуб нависав на очі, а губу розтинав огидний шрам. Лінус Брандел не був схожий на того, хто має матеріал для разючої статті.

– Лінус Брандел, гадаю?

– Так і є. Вибач, спізнився. Спіткав знайому дівчину. Ми разом училися в дев’ятому класі, і вона…

– З цим зрозуміло, – перебив його Блумквіст і повів до столика в далекому кінці паба.

Коли до них, стримано усміхаючись, підійшов Амір, вони замовили дві пінти пива «Ґіннесс» і кілька секунд просиділи мовчки. Мікаел не міг зрозуміти, чому він так злиться. На нього це не схоже; мабуть, усе ж таки через драму з «Сернером». Він усміхнувся до Арне і його товаришів, які уважно їх вивчали.

– Перейду відразу до справи, – сказав Лінус.

– Чудово.

– Ти знаєш, що таке «Суперкрафт»?

Блумквіст мало знався на комп’ютерних іграх. Але про «Суперкрафт» чув навіть він.

– Так, назва знайома.

– І все?

– Так.

– Тоді тобі невідомо, що цю гру вирізняє з-поміж інших чи робить такою специфічною особлива функція штучного інтелекту. Завдяки їй кожен може обговорювати з комбатантами військову стратегію, не знаючи напевно, принаймні спочатку, чи розмовляє з реальною людиною, чи з дигітальним персонажем.

– Ого! Невже? – промовив Мікаел, хоч тієї миті нюанси якоїсь клятої гри цікавили його найменше.

– Це маленька революція в галузі, і я, між іншим, брав участь у її створенні, – сказав Брандел.

– Вітаю. У такому разі, ти, мабуть, добряче на цьому нажився.

– Оце і є суть справи.

– Не зрозумів.

– У нас викрали технологію, і тепер «Труґеймс» заробляє мільярди, а ми не одержуємо ні ере.

Цю пісню Блумквістові доводилося чути не раз. Якось він навіть розмовляв з однією літньою пані, що стверджувала, буцім книжки про Гаррі Поттера насправді написала саме вона, а Роулінг телепатично все в неї викрала.

– Ну, і як же це сталося? – спитав він.

– Нас гакнули.

– А звідки ви це знаєте?

– Це встановили експерти Радіотехнічного центру Міноборони. Я можу дати тобі одне ім’я, якщо хочеш, і ще…

Лінус замовк.

– Так?

– Нічого. У справу втрутилося навіть СЕПО[5], можеш поговорити з Ґабрієллою Ґране. Вона там працює аналітиком. Я думаю, що вона все підтвердить. Вона навіть згадувала цей інцидент у звіті за минулий рік. У мене тут є номер справи…

– Інакше кажучи, це вже не новина, – перебив його Блумквіст.

– Ні, не зовсім. «Нові технології» і «Комп’ютерна Швеція» про це, звісно, писали. Та Франс не бажав усього розповідати, а кілька разів навіть заперечував, що така історія трапилася взагалі, тож ходу справі не дали.

– Отже, це давня новина.

– Ну, так.

– То навіщо ж мені тебе слухати, Лінусе?

– Бо Франс, повернувшись додому з Сан-Франциско, здається, зрозумів, що сталося. Гадаю, він тепер живе, як на порохівні. Він просто схибнувся на безпеці. Використовує тільки суперзашифровані телефони та мейли, а недавно встановив собі нову сигналізацію з камерами, сенсорами й іншими прибамбасами. Гадаю, ти маєш з ним поговорити – ось чому я зв’язався з тобою. Такий чувак, як ти, можливо, змусить його відкритися. Мене він не слухає.

– То ти витяг мене сюди, бо якийсь там Франс, можливо, сидить на порохівні?

– Не якийсь там Франс, Блумквісте, а сам Франс Балдер, хіба я не сказав? Я був одним з його асистентів.

Блумквіст напружив пам’ять, але прізвище Балдер у нього асоціювалося лише з Ганною, актрисою, і про неї він знав тепер мало.

– Хто це? – спитав Мікаел.

На Блумквіста поглянули з таким презирством, що він аж отетерів.

– Ти що, живеш на Марсі? Франс Балдер – легенда, світило, його всі знають.

– Справді?

– Господи, авжеж! – вів далі Лінус. – Поґуґли – і сам побачиш. Він став професором комп’ютерних наук у якісь двадцять сім років і вже два десятиліття є провідним світовим авторитетом у галузі дослідження штучного інтелекту. Навряд чи хтось, крім нього, так далеко просунувся в розвитку квантових обчислень і нейронних мереж. Він мислить зовсім не так, як інші. У нього мозок навиворіт. Усі його ідеї нестандартні, новаторські, і, як ти можеш собі уявити, комп’ютерна індустрія переслідувала його роками. Дуже довго Балдер відмовлявся працювати на когось. Хотів працювати сам. Ну, не зовсім сам. Він завжди мав помічників і з них висмоктував усі соки. Франс вимагав результату й повсякчас казав: «Немає нічого неможливого. Наша робота полягає в тому, щоб розсунути межі». І таке інше. Проте люди слухають його. Заради нього вони готові на все. Навіть померти. Для нас, ботанів, він цар і бог.

– Це я вже зрозумів.

– Тільки не подумай, що я його сліпий шанувальник. Зовсім ні. Усе має свою ціну, це вже я знаю напевно. Разом з ним можна робити грандіозні речі. А можна й зламатися. Балдерові навіть не довіряють доглядати сина. Він наробив купу непрощенних помилок. Є чимало історій про нього. Багатьом своїм асистентам він попсував життя і ще бозна-що. Проте Балдер, завжди одержимий, ще ніколи не поводився так, як оце тепер. Я просто знаю, що він розкопав щось велике.

– Ти просто знаєш?

– Зрозумій, Франс ніколи не був параноїком. Навіть якщо взяти до уваги те, над чим він працював. Але нині професор замкнувся у своєму будинку і майже не виходить звідти. Балдер неначе боїться, хоч узагалі він не з лякливих. Він завжди був упертий і йшов до мети пробоєм.

– І він працював над комп’ютерними іграми? – уточнив Блумквіст, не приховуючи скепсису.

– Ну… він знав, що ми всі фанати ігор, і вважав, що нам краще працювати з тими речами, які до вподоби. А його програми штучного інтелекту підходили й до цієї справи. Це були ідеальні експериментальні умови, і ми домоглися фантастичних результатів. Ми зорали цілину. От тільки…

– Ближче до справи, Лінусе.

– Річ у тому, що Балдер і його юристи написали заяву для одержання патенту на найінноваційніші частини технології, і тут нас уперше взяв шок. Якийсь російський інженер з «Труґеймсу» трохи раніше написав аналогічну заяву й заблокував наш патент. Навряд чи це трапилося випадково. Але це не мало значення, бо патент був лише паперовим тигром. Нас цікавило, як, у дідька, вони пронюхали про наші розробки. Франсові ми довіряли беззастережно, тож дійшли тільки одного можливого висновку: нас гакнули, хоч засоби безпеки були надійні.

– І тоді ви зв’язалися з СЕПО й Радіотехнічним центром?

– Не зразу. Балдер не дуже любить людей у краватках, які працюють з дев’ятої до п’ятої. Він віддає перевагу одержимим ідіотам, що сидять за комп’ютерами ніч у ніч, і тому розшукав якусь причмелену гакерку, – не знаю, де він з нею познайомився, – і та відразу сказала, що нас зламали. Особливої довіри ця дівчина не викликала. До себе на фірму я б її не взяв, коли розумієш, що я маю на увазі. Можливо, вона просто верзла дурниці. Та головне, що її висновки потім підтвердили люди з Радіотехнічного центру.

– Але хто вас гакнув, так і не з’ясували?

– Ні, ні, відстежити гакерські злами майже не можливо. Та це, без сумніву, були профі. Бо над своєю інформаційно-технологічною безпекою ми добряче попрацювали.

– І тепер ти гадаєш, що Балдер довідався про якісь подробиці?

– Стопудово. Чого б тоді він поводився так загадково? Я впевнений, що він щось винюхав у «Соліфоні».

– То він там працював?

– Так, хоч це й дивно звучить. Раніше Балдер, як я казав, відмовлявся зв’язуватися з комп’ютерними гігантами. Він більше за всіх говорив про важливість мати свободу й не ставати рабом комерційних сил. І тут – як сніг на голову – у нас викрали технологію, пошили в дурні, а він раптом пристав на пропозицію нової роботи. І не якоїсь там компанії, а «Соліфону». Ніхто нічого не зрозумів. Окей, вони запропонували мегазарплату, повну свободу дій і те все лайно на зразок «роби, що тобі, бляха, хочеться, тільки працюй на нас». Мабуть, це звучало круто. Та ні, точно круто, але тільки не для Франса Балдера. Він паками діставав такі пропозиції від компанії «Ґуґл», «Еппл» і всіх інших. Чому раптом це його так зацікавило? Нам він не пояснив. Просто зібрав свої манатки й чесонув до них. Я чув, що спершу все йшло як по маслу. Франс розвивав нашу технологію далі, і, гадаю, власник «Соліфону», Ніколас Ґрант, уже почав мріяти про мільярдні прибутки. Панувало велике збудження. Але потім щось сталося.

– І про це ти нічого не знаєш.

– Так, ми втратили контакт. Власне, то Балдер урвав контакти з усіма. Та я не сумніваюся, що сталося щось серйозне. Він завжди сповідував відкритість. Його кидало в захват від самої думки про Wisdom of Crowds[6] і таке інше. Він казав про важливість використання знань багатьма людьми, як у «Лінуксі». Одначе в «Соліфоні» він точно тримав у таємниці кожну кому, навіть від найближчих людей, а тоді – трах-бах – звільнився, поїхав додому й сидить тепер у своїй оселі в Салтшебадені, навіть у садок не виходить. Йому навіть начхати на свій вигляд.

– Отже, все, що ти маєш, Лінусе, – це історія про професора, якого, здається, притисли так, що він навіть занедбав свою зовнішність. Хоч цікаво, як про це можуть знати його сусіди, коли він не виходить з дому?

– Так, але я гадаю…

– Лінусе, з цього може вийти прецікавий матеріал. Справді. От тільки, на жаль, він мені не підходить. Я ж не репортер у сфері інформаційних технологій, а людина кам’яного віку, як тут днями хтось мудро зауважив. Я б тобі порадив зв’язатися з Раулем Сіґвардссоном з газети «Свенска морґонпостен». Він знає про цю галузь усе.

– Ні, ні, Сіґвардссон – легковаговик. Це не його рівень.

– Гадаю, ти його недооцінюєш.

– Та ну, не відмовляйся! Це може стати твоїм гучним поверненням, Блумквісте.

Блумквіст утомлено махнув рукою Амірові, що витирав столика неподалік від них.

– Можна я дам тобі пораду? – сказав Блумквіст.

– Що?.. А, ну, так… звісно.

– Коли знову продаватимеш історію, не намагайся пояснити репортерові, що вона для нього може означати. Знаєш, скільки разів мені доводилося чути цю пісню? «Це стане найбільшою справою у твоїй кар’єрі. Куди там тому Вотерґейтові!» Тобі не треба так прозаїчно подавати інформацію, Лінусе.

– Я тільки хотів…

– Так, чого саме ти хотів?

– …щоб ти з ним поговорив. Думаю, ти б йому сподобався. Ви обидва безкомпромісні.

Лінус на мить ніби втратив упевненість у собі, і Мікаел засумнівався, чи не був він надто жорстким. Зазвичай зі своїми інформаторами він розмовляв дружелюбно й заохотливо, хоч які банелюки вони плели. І не тільки тому, що навіть у божевільній на перший погляд інформації можна знайти хорошу історію, а й через те, що знав: часто він для них – остання інстанція. Багато хто звертався до нього, коли всі інші переставали слухати. Блумквіст нерідко був для таких людей єдиною надією, а це аж ніяк не привід для глузування.

– Слухай, – сказав він. – У мене був паршивий день, і я зовсім не збирався виявляти сарказм.

– Усе окей.

– А знаєш, – сказав Мікаел, – дещо в цій історії мене справді зацікавило. Ти казав, що вас навідувала якась гакерка.

– Так, але вона до цієї історії непричетна, – сказав Брандел, цмулячи пиво. – Вона, найімовірніше, була якимось соціальним проектом Балдера.

– Однак у своїй справі вона, здається, тямить.

– Або їй просто пощастило. Вона молола всякі дурниці.

– То ти з нею зустрічався?

– Так, відразу по тому, як Балдер звалив у Кремнієву долину.

– Давно це було?

– Майже рік тому. Я перевіз наші комп’ютери до себе в квартиру, на Брантінґсґатан. У мене, м’яко кажучи, було не найкраще життя. Неодружений, розчавлений, без грошей, постійно з перепою, вдома срач. Я саме розмовляв телефоном із Франсом. Він, як стомлений старий татусь, багато чого наговорив мені. Наприклад, не суди з зовнішнього вигляду: зовнішність оманлива, ля-ля-ля, бла-бла-бла. І це він казав мені! Я й сам не ідеальний зятько. Ніколи не носив піджака й краватки, і кому вже, як не мені, знати, які з себе люди в гакерській тусні. Ну, сиджу я й чекаю на ту дівчину. Думаю, що вона принаймні постукає в двері. А вона просто відімкнула замок і зайшла.

– Яка вона була з себе?

– Та просто капець… Ну, точніше, вона була навіть сексуальна у свій збочений спосіб… А так – жахіття!

– Лінусе, я не прошу тебе оцінювати її зовнішність. Мені просто хочеться знати, у що вона була вдягнена і чи не назвала випадком свого імені.

– Гадки не маю, хто вона така, – відповів Лінус. – Хоча чогось мені здалося, що я її знаю, якось я відчув, що з нею пов’язане щось лихе. Татуаж, пірсинг та інше фуфло. Вона була схожа на готку, чи панкерку, чи якусь рокерку, не знаю, і худа, як дошка.

Блумквіст майже несвідомо подав Амірові знак принести йому ще пива.

– І що сталося? – спитав він.

– Ну, що сказати… Я подумав, що нам необов’язково зразу братися до справи, тому сів на ліжко – більше майже не було на чому сидіти – і запропонував спершу щось випити. І знаєте, що вона зробила? Наказала мені вимітатися геть. Вона хотіла турнути мене з мого ж дому, ніби то була самозрозуміла річ. Ну, я, звісно, відмовився. Сказав їй щось на зразок: «Узагалі я тут живу». А вона мені: «Звали звідси». Я збагнув, що вибору в мене нема, і вийшов. Мене не було досить довго, а коли я повернувся, то застав її на своєму ліжку. Вона курила – уявляєте? – і читала книжку про теорію струн або щось таке. Може, я якось підозріло на неї подивився, не знаю, та вона заявила, що трахатися зі мною не планує, навіть нашвидку. Так і сказала: «Навіть нашвидку». По-моєму, вона жодного разу не глянула мені в очі. А потім сказала, що в наших комп’ютерах був «троян», «пацюк» і що вона впізнала стиль втручання, поріг оригінальності програмування. «Вас обдурили», – кинула вона і зникла.

– І не попрощалася?

– І слова не промовила.

– О Боже!

– Хоча, чесно кажучи, гадаю, що вона просто плела нісенітниці. Хлопець з Радіотехнічного центру, який приходив опісля і, без сумніву, краще знався на таких атаках, чітко сказав, що певних висновків дійти не можна. Він понишпорив у комп’ютері й ніякого старого вірусу-шпигуна не виявив. Проте він теж уважав, – його, до речі, звуть Молде, Стефан Молде, – що нас гакнули.

– А та дівчина – вона що, взагалі ніяк не назвалася?

– Я розпитував її про це, намагався вивідати ім’я, але вона тільки похмуро бовкнула, що я можу звати її Піппі[7]. Було очевидно, що то несправжнє ім’я, хоча…

– Хоча що?

– …мені здалося, що до неї це ім’я трохи пасує.

– Слухай, – сказав Мікаел. – Хвилину тому я ладен був піти додому.

– Так, я помітив.

– Але тепер геть усе змінилося. Ти сказав, що ваш професор Балдер знав цю жінку, так?

– Ну, так.

– Тоді я хочу зв’язатися з Франсом Балдером якомога швидше.

– Через дівчину?

– Щось таке.

– Окей, добре, – задумливо промовив Лінус. – Але тобі, мабуть, не вдасться знайти його контактних даних. Він, як я вже казав, закопався в норі… Маєш айфон?

– Так.

– Забудь про нього. Франс уважає, що «Еппл» так чи інакше працює на АНБ. Щоб розмовляти з ним, тобі доведеться купити блекфон або принаймні позичити андроїд і завантажити спеціальну зашифровану програму. А я спробую його змусити зателефонувати тобі, щоб ви змогли домовитися про зустріч у якомусь надійному місці.

– Чудово, Лінусе. Дякую!

Коли Брандел пішов, Мікаел ще трохи посидів, допиваючи пиво й дивлячись на негоду за вікном. Позаду сміялись Арне з компанією. Але Блумквіст так глибоко поринув у думки, що нічого не чув і навіть майже не звернув уваги на те, що Амір сів біля нього й почав оповідати останній прогноз.

Погода незабаром розшаленіє. Температура знизиться до –10 °C, і випаде перший сніг, та приємних відчуттів чи мальовничої картини від того годі чекати. Заметіль налітатиме поривами. Це буде найгірша за останній час буря.

– Можливі ураганні вітри, – сказав Амір.

– Це добре, – відповів Мікаел, що пустив попередні слова розмовника повз вуха.

– Добре?

– Так… ну… така погода – це краще, аніж ніякої.

– Мабуть. Але що з тобою? Ти якийсь розбитий. Невдала зустріч?

– Та ні, все було чудово.

– Одначе ти почув щось таке, що тебе приголомшило, так?

– Не зовсім так. Просто тепер у мене в житті все якось плутано… Я от розмірковую, чи не покинути «Міленіум».

– Я думав, що ти з цим журналом – одне ціле.

– Я теж так думав. Та, гадаю, все минає. На все свій час.

– Мабуть, так, – погодився Амір. – Мій старий батько примовляв, що навіть вічність має свій кінець.

– Що він під цим мав на увазі?

– Думаю, він казав про вічну любов. Невдовзі по тому він покинув мою матір.

Мікаел пирхнув.

– Мені й самому не дуже щастило з вічною любов’ю. З другого боку…

– Так, Мікаеле?

– …я знав колись одну жінку, та вона вже досить давно зникла з мого життя.

– Тяжко.

– Ну, так. Але недавно я почув про неї звістку, принаймні я так думаю, і, можливо, тому в мене такий дивний вигляд.

– Розумію.

– Час мені, певно, додому. Скільки з мене?

– Розрахуємося згодом.

– Чудово. Бувай, Аміре, – сказав Блумквіст.

Проминувши завсідників, що кинули йому кілька нових несподіваних коментарів, Мікаел ступив назустріч бурі.

Відчуття були такі, наче він, Блумквіст, на порозі смерті. Пориви вітру проймали все тіло, але Мікаел якийсь час на них не зважав. Він трохи постояв на місці, згадуючи минуле, а потім повільно побрів додому. Чомусь йому ніяк не вдавалося відімкнути двері, тож довелося добряче попомучитися з ключем. Удома він скинув черевики, сів за комп’ютер і почав шукати інформацію про Франса Балдера.

Одначе зосередитися ніяк не вдавалося, і замість цього він укотре спитав себе: куди ж вона могла подітися? Крім відомостей, здобутих від її колишнього роботодавця Драґана Арманського, Мікаел не чув про неї ні слова, наче вона крізь землю пішла. І хоч вони жили, по суті, в одному районі міста, він навіть мелькома її не бачив.

Звісно, до Брандела того дня міг приходити хтось інший. Це можливо, але малоймовірно. Хто ще, крім Лісбет Саландер, отак може завалюватися до людей? Ні, тільки Лісбет. А Піппі… як це на неї схоже!

На дверях її квартири на вулиці Фіскарґатан написано: «V. Kulla»[8]. Блумквіст чудово розумів, чому вона не називає свого справжнього імені. Воно було пов’язане чи не з найгучнішим судовим процесом у країні, тож привертало до себе велику увагу.

Власне кажучи, ця дівчина вже не вперше розчиняється в повітрі. З того самого дня, коли він прийшов до неї в квартиру на Лундаґатані й дав їй прочухана за те, що вона написала про нього дуже докладний звіт. Вони ніколи не розлучалися так надовго, і це здавалося йому дещо дивним. Адже Лісбет усе-таки його… та хто, в біса, вона йому?

Навряд чи друг. З друзями він зустрічається час від часу. Друзі просто так не зникають. Друзі не подають звісток, зламуючи ваші комп’ютери. Проте він відчував зв’язок з Лісбет і передусім, ніде правди діти, хвилювався за неї. Її колишній опікун Голґер Палмґрен полюбляв казати, що Лісбет Саландер завжди може дати раду будь-яким труднощам. Попри її жахливе дитинство, а може, саме через нього вона була збіса живуча, і в цьому таки щось є.

Однак щодо дівчини з таким минулим і її вмінням наживати собі ворогів годі бути впевненим у чомусь. Можливо, вона справді пішла блудними дорогами, як натякав Драґан Арманський, коли вони з Мікаелом разом обідали в «Ґондолені» півроку тому. Це було навесні, в суботу, і Драґан наполіг на тому, щоб самому заплатити за пиво, шнапс і все інше. Вони нібито зустрічались, як двоє давніх друзів, та не було жодного сумніву: Арманському хотілося поговорити саме про Лісбет і за допомогою кількох склянок віддатися сентиментальності.

Арманський серед іншого розповів, що його фірма «Мілтон сек’юриті» встановила індивідуальні засоби оповіщення в притулку для старих у Геґдалені. Хороше обладнання, як він сказав.

Але навіть найліпша в світі апаратура не допоможе, якщо зникає електропостачання й ніхто не вживає належних заходів, а вийшло саме так. Якось пізно ввечері в будинку пропала електрика, а вночі старенька пані на ім’я Рут Окерман упала й зламала стегнову кістку. Цілу годину вона лежала й натискала кнопку тривоги, та все дарма. До ранку стан Рут наблизився до критичного. Якраз тоді газети зосередилися на темі недбалості в закладах, де доглядають людей похилого віку, тож інцидент набув широкого розголосу.

На щастя, Рут вижила. Проте виявилося, що вона мати одного з впливових членів партії «Шведські демократи»[9]. Тож, коли на сайті партії «Avpixlat» – «Без пікселів» – з’явилась інформація про те, що Арманський – араб (це, певна річ, була неправда, хоч його часом і прозивали Арабом), посипалася злива коментарів. Сотні анонімних авторів писали, що так відбувається, коли техніку нам постачають іммігранти. Арманський дуже засмутився, надто через те, що тролінг зачіпав його родину.

Та раптом, наче від якихось чарів, ці всі пости перестали бути анонімними. Кожен міг побачити точне ім’я, адресу, місце роботи й вік авторів. Усе було гарненько – наче всі вони водночас заповнили анкету. Можна сказати, що весь сайт і справді лишився без пікселів. З’ясувалося, що коментарі писали не тільки недоумки, а й добропорядні громадяни і навіть деякі конкуренти Арманського. Досить довго ще ці анонімні до недавнього часу злочинці були зовсім безсилі. Вони не могли зрозуміти, що сталося. Урешті хтось таки знищив ту сторінку й пообіцяв відплатити винуватцеві. Але, що то був за гакерський напад, ніхто, певна річ, не знав. Ніхто, крім самого Драґана Арманського.

– Це ж була класична витівка Лісбет, – сказав він, – а я, звісно ж, був зацікавленою стороною. Мені б забракло великодушності, щоб пожаліти всіх виставлених напоказ, хоч скільки б я дбав про інформаційно-технологічну безпеку. Знаєш, я сто років про Саландер нічого не чув і був твердо переконаний, що їй на мене начхати. Власне, як і на всіх інших. Та от сталася така фантастична подія. Вона заступилася за мене. Я надіслав їй електронного листа зі словами безмежної вдячності і, на превеликий свій подив, дістав відповідь. Знаєш, що вона написала?

– Ні.

– Тільки одне речення: «Якого біса ви захищаєте мерзотника Сандвала з Естермалмської клініки?»

– Хто такий Сандвал?

– Пластичний хірург. Ми дали йому особисту охорону, бо на його адресу почали надходити погрози. Він мацав молоденьку естонку, що їй оперував груди. Естонка виявилася дівчиною відомого кримінального авторитета.

– Овва!

– Саме так. Не надто розумно з його боку. Я відповів Лісбет, що теж не вважаю Сандвала за Боже янголятко. Однак наголосив, що ми не можемо судити клієнтів з цього погляду. Навіть такі самці мають право на певну безпеку. Сандвалові серйозно погрожували, і він звернувся до нас по допомогу, тож ми йому її надали. Щоправда, за подвійну винагороду. Ото й по всьому.

– Але Лісбет твої доводи не переконали?

– Вона мені не відповіла, принаймні електронною поштою. Хоч, можна сказати, вона висловилася з цього приводу інакше.

– Як саме?

– Вона рішуче підійшла до наших охоронців у клініці і звеліла їм не турбуватися. Гадаю, вона навіть переказала їм вітання від мене. Тоді, проминувши пацієнтів, сестер і лікарів, попрямувала просто в Сандвалів кабінет і зламала лікареві три пальці, пригрозивши ще страшнішими речами.

– О Боже!

– Це ще м’яко сказано. Цілковите божевілля! Коли взяти до уваги, що вона зробила це при багатьох свідках, у його кабінеті.

– Так, не дуже розумно.

– Звісно, потім зчинився страшенний галас. Зусібіч сипалися погрози притягти до суду, звинувачення й інша чортівня. Уяви лишень – зламати пальці хірургові, до якого вишикувалася черга на ці всі дорогезні підтяжки-перетяжки!.. Від такого найкращим адвокатам почнуть усюди ввижатися доларові знаки.

– І що далі?

– Нічого. Усе зійшло нанівець. Либонь, тому, що сам хірург не схотів давати справі ходу. А втім, Мікаеле, це було безумство. Жодна людина при здоровому глузді не вдирається серед білого дня в кабінет до відомого хірурга й не ламає йому пальців. Навіть для Лісбет Саландер це занадто.

Блумквіста, правду кажучи, такий аналіз не переконав. Йому скоріше це здалося цілком логічним, у дусі логіки Лісбет, а в цьому питанні він був майже експерт. Мікаел краще за інших знав, як раціонально мислить та жінка, – раціонально не взагалі, а на основі її власних засновків, – тож і секунди не сумнівався, що лікар робив набагато гірші речі, ніж просто мацав подругу впливового чоловіка. А проте Блумквіст не міг не задуматися, чи не дала Саландер у цьому випадку маху, оцінюючи ризик.

Йому спало на думку, що вона знову хотіла потрапити в халепу. Можливо, щоб іще раз приперчити собі життя. Та це було, певно, несправедливо. Він нічого не знав ні про її мотиви, ні про її нинішнє життя. Від бурі цокотіли шибки вікон, а він тим часом сидів перед своїм комп’ютером, шукаючи інформацію про Франса Балдера, і намагався вгледіти щось позитивне в тому, що їхні шляхи перетнулися так несподівано. Здавалося б, Лісбет була така ж, як і раніше. І хтозна, можливо, саме вона підкинула йому цю історію. Лінус Брандел чомусь дратував його від самісінького початку. Та коли мова зайшла за Саландер, він подивився на все іншими очима.

З її інтелектом було все гаразд, і коли вона витратила свій час, щоб допомогти Франсові Балдеру, то й він, Мікаел Блумквіст, міг би пильніше придивитися до цього програмного генія. Якщо пощастить, то йому вдасться трохи більше дізнатися й про саму Саландер.

Чому вона взагалі втрутилася в цю справу?

Кінець кінцем вона ж не якась там бродяча консультантка у сфері інформаційних технологій. Так, її могло кинути в пасію від несправедливості. Одначе трохи дивно, що жінку, яка без докорів сумління може зламати будь-який комп’ютер, обурила гакерська атака. Зламати пластичному хірургові пальці – це ще зрозуміло, але боротися з гакерами!.. Це все одно що кидати каміння в скляний будинок. Хоч йому, звісно ж, нічого невідомо.

Либонь, там є якась передісторія. Вони з Балдером, очевидно, знали одне одного. Це було цілком можливо, і тому він спробував поґуґлити їхні імена разом, але безрезультатно. Якийсь час він просто сидів і дивився на негоду, думаючи про витатуйованого дракона на худенькій блідій спині, про різке похолодання в Гедестаді й розриту могилу в Ґоссебердзі.

Відтак Блумквіст повернувся до пошуку інформації про Франса Балдера, і тепер уже матеріалів не бракувало. На запит про професора виринуло два мільйони відповідей, однак знайти серед них його біографію було нелегко. Тут переважали наукові статті й коментарі. Здавалося, Балдер зовсім не давав інтерв’ю, і через це факти його життя мали якийсь міфічний полиск, наче їх романтизували захоплені студенти.

Судячи з усього, в дитинстві Франса вважали за більш-менш розумово відсталого, аж поки одного дня він зайшов до кабінету директора своєї школи на Екере[10] й показав помилку в підручнику математики для дев’ятого класу, пов’язану з так званими уявними числами. У новому виданні помилку виправили, а Франс наступної весни виграв національну математичну олімпіаду. Дехто стверджував, що він годен говорити задом наперед, створюючи власні довгі паліндроми. В одному зі своїх ранніх шкільних творів, опублікованому в інтернеті, Балдер критикував роман Герберта Джорджа Веллса «Війна світів», бо не розумів, як істоти, що в усьому нас перевищували, могли не знатися на відмінностях між бактеріальною флорою Марса й Землі.

Після гімназії Франс вивчав комп’ютерні науки в Імперському коледжі Лондона й захистив там дисертацію на тему алгоритмів нейронних мереж, яку визнали революційною. Він став наймолодшим професором Стокгольмського технологічного інституту і членом Королівської академії інженерних наук. Нині Балдера вважали за провідного світового авторитета в галузі гіпотетичної концепції технологічної сингулярності – стану, коли інтелект комп’ютерів перевершить людський.

Франса важко було назвати привабливим. На більшості фотографій він скидався на розпатланого троля з маленькими очима та здибленим волоссям. Однак йому вдалося одружитися з гламурною актрисою Ганною Лінд, згодом Балдер. У пари народився син, що, згідно з репортажем у вечірній газеті під заголовком «Ганнине велике горе», був розумово відсталий, хоч на фотографії до статті хлопчик мав цілком нормальний вигляд.

Шлюб розпався, і в судовий розгляд справи щодо опікунства, який був схожий на бурхливу битву, втрутився enfant terrible[11] театру Лассе Вестман. Він заявив, що Балдерові не можна довіряти сина, бо його більше хвилюють розумові здібності комп’ютерів, ніж дітей. Далі заглиблюватися в проблематику розлучення Мікаел не став, а спробував розібратися в Балдерових дослідженнях та судових процесах і ще довго сидів, поринувши в складні тексти про квантові процесори в комп’ютерах.

Потім Блумквіст зайшов у свої документи й відкрив файл, створений близько року тому. Файл звався «Скринька Лісбет». Він і гадки не мав, чи залазить вона, як і раніше, до нього в комп’ютер, чи цікавиться його журналістською діяльністю. У глибині душі він на це сподівався і тепер замислився, чи не послати їй привіт.

Довгі особисті листи були не для неї. Вони б її тільки збили з пантелику. Тож Мікаел мав написати щось коротеньке й трохи загадкове. Зрештою він запитав: «Що нам думати про штучний інтелект Франса Балдера?»

А тоді встав і знову глянув на заметіль.