Читать книгу Дівчина у павутинні - Давід Лаґеркранц - Страница 9

20 листопада

На екрані комп’ютера заморгали слова: «Mission Accomplished!»[15]

Чума голосно закричав хрипким, майже божевільним голосом. Це було, певно, трохи необачно. Але сусіди, якби й почули його випадково, не змогли б здогадатись, у чому річ.

Чумин дім був не надто схожий на місце, де відбувалися перевороти у сфері безпеки міжнародного рівня. Він більше скидався на пристановище асоціальних елементів. Жив Чума на вулиці Геґклінтавеґен у Сундбіберґу – надзвичайно непрестижному районі Стокгольма з похмурими чотириповерховими будинками з бляклої цегли, а про саму квартиру взагалі нічого доброго сказати було не можна. Там пахло чимось кислим і несвіжим, а на столі серед усілякого непотребу валялися коробки з ресторану «Мак-Доналдс», бляшанки з-під кока-коли, зім’яті аркушики з записника, немиті чашки з-під кави й порожні пакетики від солодощів. А як щось із цього й потрапляло в кошик на сміття, то його однаково не спорожняли тижнями. У кімнаті й метра не можна було пройти, не наступивши на хлібні крихти чи рінь. Та нікого з Чуминих знайомих це не дивувало.

Чума не мав звички брати душ, не надто часто перевдягався й буквально жив за комп’ютером, навіть коли не працював. Він був гладкий велет, хоч і з претензією на стильну еспаньйолку, що давно обернулася на безформний заріст. Його постава була жахлива. Коли він пересувався, то завжди рохкав. Однак Чума мав інші таланти.

Він був комп’ютерний віртуоз, гакер, який невимушено переміщався в кіберпросторі. У своїй сфері він поступався хіба що одному конкурентові, чи, точніше, конкурентці. Самі його пальці, що танцювали по клавіатурі, милували око. Він був легкий і моторний в інтернеті, проте важкий і незграбний у матеріальному світі. Доки його сусід згори, мабуть, пан Янссон, стукав у підлогу, він відповідав на надіслане йому повідомлення: «Осо, чортів геній… Тобі за це пам’ятник треба поставити!»

Тоді він із задоволеною усмішкою відкинувся на спинку стільця й спробував прокрутити в голові весь хід подій, довго впиваючись тріумфом, перш ніж вивідати в Оси найдрібніші деталі й переконатися, що вона поховала всі кінці. Нікому не вдасться їх вистежити, нікому!

Це було не вперше, коли вони капостили потужній організації. Але тут ішлося про новий рівень, і багато хто в «Республіці гакерів» – ексклюзивному товаристві, до якого вони належали, – чинив опір цій ідеї, і найперше сама Оса. Оса могла б боротися проти будь-яких відомств чи людей, однак битися лише заради спортивного інтересу вона не любила.

Такі гакерські дурощі їй були не до вподоби. Вона не з тих, хто зламував суперкомп’ютери, щоб просто повикаблучуватися. Оса завжди хотіла мати чітку мету, тож раз по раз добре зважувала всі можливі наслідки. Вона зіставляла довгострокові ризики з короткостроковими задоволеннями, і з цього погляду навряд чи хто сказав би, що зламувати мережу комп’ютерів АНБ розумно. А проте вона дозволила себе вмовити, і ніхто не втямив чому.

Можливо, їй набридло все й закортіло завдати комусь невеличкого хаосу, щоб не померти з нудьги. Або ж, як стверджував хтось із товариства, Оса вже мала конфлікт з АНБ, тож така гакерська атака була її особистою помстою. Та інші члени «Республіки гакерів» сумнівалися в цьому, наполягаючи, що Оса шукає якоїсь інформації, ніби полює на щось, відколи її батька Олександра Залаченка вбили в Салґренській лікарні в Ґетеборґу.

Але достеменно ніхто не знав. Оса завжди мала свої секрети, і мотив для неї був неістотний – так у всякому разі всі себе переконували. Якщо Оса ладна допомогти, то треба вдячно прийняти цю допомогу й не журитися тим, що спочатку вона не виявляла особливого ентузіазму та й узагалі майже ніяких емоцій. Принаймні вона більше не опиралася, і цього досить.

Коли Оса долучилася до справи, шанси на успіх зросли. Усі вони краще за більшість людей знали, що останніми роками АНБ обурливо й брутально перевищує свої повноваження. Нині агенція прослуховує не лише терористів та потенційно небезпечних осіб, і навіть не очільників іноземних держав та інших впливових людей, а майже всіх. Вона стежить за мільйонами, мільярдами, трильйонами розмов, листів і дій в інтернеті, архівуючи їх, і день у день розширює свої повноваження, все глибше занурюючись у наше приватне життя, обертаючись на одне велике невсипуще лихе око.

Правду кажучи, ніхто в «Республіці гакерів» не міг претендувати на моральну чистоту в цьому плані. Усі вони збирались у таких місцях цифрового простору, де їм не було що робити. Це, так би мовити, одне з найперших правил гри. Гакер – то порушник меж з усіма позитивними й негативними наслідками, людина, яка у своїй діяльності нехтує правила й розширює свої знання, не завжди звертаючи увагу на відмінності між приватним і публічним.

Проте моральні принципи члени їхньої організації мали, а найголовніше – вони з власного досвіду знали, як влада розбещує людей, особливо коли вона непрозора. Нікому з них не подобалася думка про те, що найгірші, найбезсоромніші гакерські атаки тепер чинять не поодинокі бунтарі й беззаконники, а державні велетні, які прагнуть контролювати своє населення. Тому Чума, Трійця, Боб Собака, Плавець, Дурень, Кіт і вся компанія з «Республіки гакерів» вирішили завдати удару у відповідь, зламавши комп’ютери АНБ, і так чи інакше їм нашкодити.

Завдання було не з легких. Воно чимось скидалося на крадіжку золота з Форт-Нокса. До того ж вони, як зарозумілі ідіоти, прагнули не тільки проникнути в систему, а й заволодіти нею. Вони хотіли здобути статус суперкористувача, або Root, якщо говорити мовою «Лінуксу», а для цього їм треба було знайти невідомі вразливі місця в системі безпеки, так звані Zerodays, – спочатку на серверній платформі АНБ, а потім у внутрішній мережі організації NSANet, яка веде радіотехнічну розвідку по всьому світі.

Почали вони, як зазвичай, з невеликої соціальної інженерії. Їм треба було з’ясувати імена системних адміністраторів і аналітиків інфраструктури, що мали складні паролі для доступу до локальної мережі. А ще не завадило б виявити якогось недбайла, що легковажить заходи безпеки. І справді, через власні канали вони дістали чотири-п’ять імен, і одне з них – Річард Фуллер.

Фуллер працював у Групі реагування на інциденти в інформаційній системі АНБ, яка контролювала внутрішню мережу організації, повсякчас вишукуючи витоки інформації та незаконні втручання. Фуллер був пристойний хлопець: Гарвардський диплом юриста, республіканець, квотербек, патріотична мрія – якщо вірити його резюме. Але Бобові Собаці через колишню коханку цього хлопця вдалося дізнатися, що він страждає на біполярний розлад і, можливо, вживає кокаїн.

Збудившись, Фуллер може робити всякі дурниці, наприклад, відкривати отримані ззовні файли й документи, попередньо не перемістивши їх до так званої пісочниці, як вимагає протокол безпеки. Крім того, він був гарний на вроду – либонь, навіть трохи єлейним – і скидався більше на фінансиста Ґордона Ґекко[16], ніж на таємного агента. І хтось – здається, сам Боб Собака – висловив ідею, щоб Оса поїхала до нього в Балтимор, переспала з ним і зловила його в медову пастку.

Оса послала їх усіх під три чорти.

Вона відкинула й другу їхню ідею – надіслати до головного офісу у Форт-Міді документ з інформацією про незаконні втручання й витоки, заражений новітнім «трояном», що його мали розробити Чума з Осою. Задум полягав у тому, щоб привернути до шпигунського файлу Фуллерову увагу. Хлопець би розхвилювався й неодмінно знехтував заходи безпеки. Зовсім непоганий план: так вони могли б зайти в комп’ютерну систему АНБ без активного втручання, що його можна легко виявити.

Та Оса сказала, що вона не збирається справляти посиденьки й чекати, доки цей телепень Фуллер дасть маху. Вона не хотіла залежати від помилок інших людей і взагалі весь час вередувала та бунтувала, тож ніхто не здивувався, коли дівчина раптом узяла всю операцію на себе. І хоч це й викликало певні протести, одначе, зрештою, всі на це пристали, добре її проінструктувавши. Оса й справді ретельно записала добуті імена та докладну інформацію про системних адміністраторів, попросивши допомоги в так званої дактилоскопії – дослідженні платформи сервера й операційної системи. А потім вона відмежувалася від «Республіки гакерів» і всього світу, і Чумі здавалося, що вона не дуже прислухається до його порад. Наприклад, що їй не варто користуватися своїм ніком, своїм псевдонімом, що слід працювати не вдома, а в якомусь віддаленому готелі, де б вона поселилася під вигаданим ім’ям, – на той випадок, якщо нишпоркам АНБ вдасться її вистежити крізь заплутані лабіринти мережі Tor. Та вона, певна річ, усе робила на власний розсуд, і Чумі лишалося сидіти за столом в Сундбіберґу й знервовано чекати. Ось чому він досі не мав анінайменшого уявлення про те, як вона діяла.

Достеменно Чума знав тільки одну річ: те, що вона зробила, – легендарне, і доки за вікном завивала буря, він трохи відсунув убік сміття на столі, нахилився вперед і надрукував: «Розкажи! Які відчуття?»

«Порожнеча», – відповіла вона.

Порожнеча…

Саме це вона й відчувала. Цілий тиждень Лісбет майже не спала і, мабуть, пила та їла теж дуже мало. Тож тепер у неї боліла голова, очі налилися кров’ю, а руки тремтіли. Їй щонайдужче хотілося скинути все своє обладнання на підлогу. А втім, десь у глибині душі вона була задоволена, хоч навряд чи з тієї причини, з якої думав Чума чи хтось інший з «Республіки гакерів». Вона була задоволена, бо дізналася дещо нове про кримінальне угруповання, яким цікавилась, і змогла довести зв’язок, що про нього раніше тільки здогадувалася. Але це вона тримала при собі, дивуючись, що інші могли подумати, ніби вона гакнула систему просто так, заради забави.

Вона не піддівок з розшалілими гормонами і не ідіотка, яка хоче повистьобуватися. Якщо вже Лісбет бралася до такої ризикованої оборудки, то бажала чогось дуже конкретного, хоча колись гакерство й справді було для неї дечим більшим, ніж просто знаряддям. У найгірші моменти дитинства воно видавалося їй утечею від дійсності, можливістю відчути себе в цьому житті трохи менш ізольованою. За допомогою комп’ютерів вона могла долати бар’єри на своєму шляху й відчувати миті свободи. До певної міри так було й тепер.

Та насамперед вона полювала. Полювала саме з того часу, коли одного ранку прокинулася від сну про кулак, що невтомно вибивав ритм по матраці в старій кімнаті на Лундаґатані. І ніхто не назвав би це полювання легким. Її супротивники ховалися за димовими завісами, і тому, зокрема, Лісбет Саландер останнім часом була незвичайно гостра й дошкульна на язик. Вона немовби випускала якийсь новий морок і, крім здоровенного крикливого тренера з боксу на ім’я Обінце й двох-трьох коханців та коханок, майже ні з ким не спілкувалася. Лісбет більше, ніж будь-коли, скидалася на ходячу проблему: волосся скуйовджене, погляд похмурий… І навіть якщо вона іноді намагалася розмовляти люб’язно, то її терпіння вистачало ненадовго.

Вона або казала правду, або мовчала, а її квартира тут, на Фіскарґатані… ну, то окрема історія. У ній запросто могла б жити сім’я з сімома дітьми, та за довгі роки Лісбет ніяк її не прикрасила й нічого не зробила, щоб тут було затишно. Лише де-не-де, на перший погляд, безладно стояли меблі з «ІКЕА». Тут не було навіть музичного центру. Можливо, почасти тому, що на музиці Лісбет не розумілася. Вона вбачала більше мелодії в диференціальному рівнянні, ніж у творі Бетховена. Однак Лісбет була багата, немов троль. Украдені в негідника Ганса-Еріка Веннерстрема гроші обернулися на суму, що перевищувала п’ять мільярдів крон. Та її фінансове становище – і це було цілком типово для неї – ніяк не позначилося на її особистості, хіба що усвідомлення власного багатства зробило її ще безстрашнішою. Принаймні останнім часом їй спадали на думку дедалі радикальніші заходи, як от зламати пальці ґвалтівникові й поблукати внутрішньою мережею АНБ.

Але тут вона явно перестаралася, хоч і визнавала скоєне за неодмінне. Кілька днів і ночей Лісбет була цілком захоплена справою і тепер, по її закінченні, стомлено примруживши очі, оглядала два свої робочі столи, розміщені у формі літери Г. Її обладнання складалося з двох комп’ютерів – звичайного й тестового.

На нещодавно куплений тестовий комп’ютер вона встановила копії сервера й операційної системи АНБ. Відтак Лісбет атакувала його спеціально написаною фазинговою програмою, що вишукувала в платформі помилки та вразливі місця, а тоді піддала налагоджувальній, тестовій і чорноскринній атакам. Здобуті результати лягли в основу її вірусу-шпигуна, власного «пацюка», тому вона не могла дозволити собі бути хоч трохи неуважною. Певна річ, тільки ретельно дослідивши систему згори донизу, Лісбет встановила копію сервера в себе вдома. Якби вона почала гратися на реальній платформі, техніки з АНБ це відразу помітили б, і тоді веселощам хутко настав би кінець.

Тепер Лісбет могла працювати день за днем, майже без сну та їжі, а коли й відходила від комп’ютера, то лише щоб трішечки подрімати на дивані чи розігріти в мікрохвилівці піцу. Одне слово, Лісбет пнулася з усієї сили, аж поки їй починали пекти очі. Особливо вона попомучилася зі своїм Zeroday Exploit – програмним продуктом, що вишукував невідомі дослідникам з АНБ вразливі місця й мав, проникнувши всередину, оновлювати її статус. Це було над усяке людське розуміння.

Лісбет написала програму, що давала їй не тільки контроль над системою, а й можливість віддалено керувати всім у внутрішній мережі АНБ, хоч про саму мережу вона знала небагато. І це видавалося найнезвичайнішим.

Однак їй треба було не просто прокрастися всередину. Вона мала зайти у внутрішню мережу АНБ – самодостатній всесвіт, майже не пов’язаний зі звичайним інтернетом. Лісбет, певно, була схожа на підлітка, який з усіх шкільних предметів дістав самі двійки, проте у сфері вихідних кодів комп’ютерних програм та загальних логічних зв’язків її мозок клац, клац – і створив цілком нову досконалу гакерську програму, найсучасніший «троян», що жив власним життям.

Отож вона дістала куплену колись у Берліні карту передплаченого зв’язку оператора «Те-мобайл» і, вставивши її в свій телефон, під’єдналася до інтернету. Мабуть, їй справді було б краще сидіти деінде, в якійсь віддаленій частині світу, перевтілившись, можливо, у свій другий образ – в Ірене Нессер.

Якщо люди зі служби безпеки АНБ досить старанні й тямущі, то зможуть простежити її до базової станції «Теленор» у цьому кварталі. До самісінького кінця їм, правда, годі добратися. Принаймні технологічними засобами. Але все одно вони зможуть підійти досить близько, і це було б з усякого погляду погано. А проте Лісбет визнавала, що працювати вдома ефективніше, і вжила всіх відомих їй запобіжних заходів. Як і більшість гакерів, вона використовувала Tor – мережу, що давала змогу її трафікові загубитися серед тисяч і тисяч користувачів. Одначе вона знала, що навіть Tor не дуже надійний, бо АНБ могла деанонімізувати користувачів системи за допомогою програми EgotisticalGiraffe. Тому Лісбет довго працювала над удосконаленням особистої безпеки й тільки тоді перейшла до атаки.

Вона легко, як лезо в папір, проникла в платформу, але жодної причини вірити в успіх ще не мала. Їй слід було швидко-швидко знайти тих системних адміністраторів, чиї імена їй дали, вкласти свого «трояна» в котрийсь із їхніх файлів і створити місток між серверною та внутрішньою мережами, а це аж ніяк не просто. Не можна допустити ніяких повідомлень з боку антивірусних програм. Обравши, зрештою, чоловіка на ім’я Том Брекінрідж, вона зайшла в мережу АНБ, і тут… кожен м’яз її тіла напружився. Перед її змореними від роботи й недосипання очима почала відбуватися магія.

Вірус вів її все далі й далі в щонайсекретніші закутки, і вона точно знала, куди прямує. Лісбет треба було потрапити в Active Directory – службу каталогів, або її аналог, щоб підвищити свій статус. З непроханого скромного візитера вона мала обернутися на суперкористувача цього велелюдного всесвіту і, досягши мети, спробувати дістати хоч якесь уявлення про систему. Це було нелегко. Точніше кажучи, зовсім неможливо. Та й часу вона не мала.

Лісбет діяла швидко, щоб здобути контроль над пошуковою системою й зібрати всі паролі, вирази й покликання – одне слово, весь той внутрішній мотлох. Вона вже хотіла була все кинути, коли це, нарешті, знайшла документ з позначкою TOP SECRET, NOFORN – No foreign distribution[17]. Сам по собі документ ніякої цінності не мав, але разом з кількома лініями зв’язку між Зіґмундом Екервалдом із «Соліфону» й кіберагентами з Департаменту захисту стратегічних технологій АНБ утворював вибухову суміш. Лісбет усміхнулася, запам’ятовуючи кожну дрібницю. Далі вона побачила ще один документ, що, здається, стосувався до справи, і люто вилаялася: він виявився зашифрованим, тому не було іншої ради, як скопіювати його. Аж тут Лісбет здогадалася, що у Форт-Міді через це з’явиться якесь застереження.

Ситуація ставала критичною. Крім того, їй треба було братися за офіційне завдання, якщо слово «офіційне» взагалі пасувало до цієї справи. Вона врочисто пообіцяла Чумі та іншим з «Республіки гакерів» знеславити АНБ і вкрутити тамтешнім працівникам хвоста, тож тепер намагалася зрозуміти, з ким їй треба зв’язатися. Кому варто надіслати повідомлення?

Лісбет обрала Едвіна Нідгема, Еда-Архімеда. Його ім’я повсякчас зринало у зв’язку з інформаційно-технологічною безпекою, а швидко довідавшись дещо про нього у внутрішній мережі, вона відчула ще й стриману повагу. Ед-Архімед був зірка, та Саландер його перехитрувала, хоч на мить і подумала, що її викриють.

Її втручання зчинить метушню. Але ж саме метушні їй і треба було, тож вона пішла в наступ. Лісбет гадки не мала, котра тепер година і що за день на календарі. Це могли бути день чи ніч, осінь чи весна. І лише туманно, аж на самісінькому споді свідомості, вона вловила, що буря над містом посилилася, наче погода синхронізувалася з її атакою. Тим часом у далекому Меріленді, неподалік славнозвісного перехрестя Балтиморської паркової автомагістралі та Тридцять другої мерілендської траси, Нідгем почав писати мейла.

Багато написати він не встиг, бо за якусь мить Лісбет почала писати замість нього: «…щоб ви припинили чинити будь-які беззаконні дії, бо це насправді дуже просто. Той, хто таємно стежить за народом, урешті сам опиняється під наглядом народу. У цьому – засаднича демократична логіка». Трохи згодом вона відчула, як ці фрази влучили в самісіньке око. Засмакувавши гарячу солодку помсту, Лісбет змусила Еда-Архімеда разом помандрувати системою. Вони вдвох промчали в танці повз цілий мерехтливий світ даних, що їх за всяку ціну годилося б тримати в таємниці.

Це був, безперечно, захопливий досвід, а проте… Коли вона від’єдналася від мережі й усі її файли системного журналу були автоматично стерті, настало похмілля. З’явилося таке відчуття, як після оргазму не з тим партнером, а слова, що видавалися такими влучними ще кілька секунд тому, звучали тепер усе більше по-дитячому, наче звичайнісінька пуста балачка гакерів. Раптом їй захотілось напитися до нестями. Утомлено човгаючи, вона попрямувала на кухню й принесла звідти пляшку віскі «Талламор Дью» та кілька сортів пива, щоб сполоснути рота, після чого сіла за комп’ютер і почала пити. Вона нічого не святкувала, ні. Ніякого тріумфу в її тілі не лишилося. Натомість вона відчувала… що ж то було? Завзяття, мабуть.

Вона все пила й пила, поки за вікном ревіла буря, а з «Республіки гакерів» потоком лилися вітальні вигуки. Але її більше нічого не хвилювало. Заледве тримаючись у вертикальному положенні, вона швидко змахнула рукою все зі стола, байдуже спостерігаючи за тим, як летять на підлогу пляшки й попільнички. Потім вона подумала про Мікаела Блумквіста.

Це все через алкоголь. Давні думки про Блумквіста спливали саме тоді, коли вона напивалася, і майже несвідомо, дуже легко вона влізла в його комп’ютер – це вам не АНБ. Туди Лісбет здавна знала найкоротший шлях, і спочатку її навіть зацікавило, що вона там, власне, забула.

Адже їй до нього байдуже? Він пішов в історію, привабливий ідіот, у якого вона колись була закохана, і наміру повторювати цю помилку вона не мала. Їй слід було б просто від’єднатися від мережі й кілька тижнів навіть не дивитись на комп’ютер. Але вона все-таки залишилася на його сервері, і за мить її лице засяяло. Калле Блумквіст, хай йому трясця, створив файл під назвою «Скринька Лісбет», і в цьому документі було питання для неї: «Що нам думати про штучний інтелект Франса Балдера?»

Вона все ж таки злегка всміхнулася. Почасти, мабуть, через Франса Балдера – комп’ютерного фаната, зацикленого на вихідних кодах, квантових процесах і можливостях логіки. Та насамперед тому, що Мікаел цікавиться нині тим самим, що й вона. І хоч Лісбет уже давно хотіла все вимкнути й піти спати, проте написала відповідь: «Балдерів інтелект зовсім не штучний. А як почувається твій? І що станеться, Блумквісте, коли ми створимо машину, трохи розумнішу за нас самих?»

Тоді вона пішла в одну зі своїх спалень і просто в одязі знесилено звалилася на ліжко.