Читать книгу Дівчина у павутинні - Давід Лаґеркранц - Страница 5

20 листопада

Мікаел Блумквіст поспав лише кілька годин, а все через те, що допізна читав детективний роман Елізабет Джордж. Це було не надто розумно з його боку, бо зранку гуру журналістики з «Сернер медія» Уве Левін мав представити «Міленіуму» свою програму стратегії розвитку, тож Блумквістові годилося б прийти на цю зустріч відпочилим і готовим до бою.

Але йому зовсім не бажалося бути розважливим. Згнітивши серце він устав і заварив собі незвично міцне капучино в «Jura Impressa X7» – кавоварці, що її якось доставили йому додому з запискою: «Ти сказав би, що я все одно не знаю, як нею користуватися». Тепер вона стояла на кухні, ніби пам’ятник кращим часам, а з людиною, що її надіслала, він уже не мав ніяких контактів.

Останніми днями він майже не працював. Минулими вихідними він навіть міркував собі, чи не почати йому робити щось нове, геть інше, ніж досі, а це досить радикальна ідея для такого чоловіка, як Мікаел Блумквіст. «Міленіум» був його пристрастю. Чимало найкращих і найдраматичніших подій його життя були пов’язані з журналом. Та ніщо не триває вічно, навіть любов до «Міленіуму». До того ж нині були не надто хороші часи для власників журналів, що спеціалізувалися на журналістських розслідуваннях. Усі амбітні публікації доводилося знекровлювати, і він не міг позбутися думки, що його бачення «Міленіуму», можливо, красиве і якоюсь мірою правильне, зовсім необов’язково допомагало виживати журналові. Він зайшов до вітальні, попиваючи каву, і поглянув на бухту Риддарф’єрден. Там був досить сильний шторм.

Бабине літо, що дозволяло міським кафе й ресторанам працювати ще в жовтні просто неба, скінчилося, і на зміну йому прийшла препаскудна погода з потужними поривами вітру й зливами. Люди тепер швидко пересувалися вулицями, зігнувшись у дугу. Усі вихідні Блумквіст просидів удома. Щоправда, не тільки через погоду. Він планував вишуканий реванш, але все пішло внівець – ні тим, ні іншим Мікаел не був схожий сам на себе.

Він не вважався за слабака чи аутсайдера і, на відміну від багатьох інших видатних шведських медійників, не страждав на завищену самооцінку, тож його гонор не потребував постійного підживлення й підтвердження заслуг. З другого боку, останні кілька років видалися непростими. Не збігло й місяця, як фінансовий журналіст Вільям Борґ опублікував у часописі «Ділове життя», що належав «Сернерові», статтю під заголовком «Доба Мікаела Блумквіста минула».

Стаття мала неабияку популярність, отже Блумквістові позиції були ще досить сильні. Ніхто б не сказав, що публікація вирізнялася вдалим стилем чи оригінальністю. Від неї можна було б легко відмахнутися, як від чергового нападу заздрісного колеги. Та з якихось причин – уже й ніхто не пам’ятав, чому саме, – ця вся історія набула резонансу. Спочатку все видавалось енергійною дискусією про журналістику. Однак згодом полеміка почала виходити за ці межі. І хоч поважні ЗМІ лишились осторонь цієї теми, в соціальні мережі виливалися потоки бруду й осуду. На Блумквіста зводили пеню не тільки фінансові журналісти й представники ділових кіл, що мали причини накинутися на ворога саме тепер, коли він тимчасово ослаб, а й молоді журналісти, які сподівалися таким чином здобути собі ім’я. Вони зауважували, що Мікаел не користувався ні «Твіттером», ні «Фейсбуком» – очевидна ознака реліктового мислення. Тож так його й варто розглядати – як релікт минулої епохи, коли люди могли дозволити собі працювати, порпаючись у всіляких стосах паперів. Часом люди просто для розваги створювали потішні гештеги на зразок inblomkvistsday. Це все було, по суті, купа дурниць, які Блумквіста мало обходили, – принаймні він сам себе в тому переконував.

Але, щиро кажучи, з часів справи Залаченка «Міленіум» не опублікував жодного голосного матеріалу, тож журнал справді зазнав кризи. Наклад ще й досі був непоганий – двадцять одна тисяча передплатників. Та прибутки з реклами різко зменшилися, додаткових надходжень від успішних книжок більше не було. А що одна зі співвласниць журналу Гаррієт Ванґер більше не бажала вкладати своїх коштів, то рада директорів, наперекір Блумквістові, дозволила норвезькій медійній імперії «Сернер» придбати тридцять відсотків акцій. Це не було диво, як уявлялося на перший погляд. «Сернер» видавав щотижневі журнали й вечірні газети, володів великим сайтом знайомств, двома платними телевізійними каналами, а також футбольною командою, що грала в найвищому дивізіоні Норвегії, тож, за логікою, бачилося, не мав нічого спільного з таким журналом, як «Міленіум».

Однак представники «Сернеру», особливо керівник відділу публіцистики Уве Левін, запевнили, що їхня компанія потребує престижного видання, що геть усе керівництво захоплюється «Міленіумом» і неабияк прагне, щоб журнал і надалі лишався такий, як і раніше. «Ми тут не для того, щоб заробляти гроші, – сказав Левін. – Ми хочемо робити якусь важливу справу». І він відразу подбав про істотні фінансові вливання в журнал.

Спочатку «Сернер» ніяк не втручався в редакційну політику журналу. Усе було, як зазвичай, хіба що з трохи кращим фінансуванням. Нове відчуття надії огорнуло працівників редакції, і навіть Блумквіст почав був думати, що тепер він зможе з головою поринути в журналістику, замість того щоб увесь час журитися фінансами. Але згодом, приблизно одночасно з початком кампанії проти нього, його вже не полишала підозра, що «Сернер» скористався з ситуації: тон їхніх взаємин змінився, з’явилися перші ознаки тиску з боку концерну.

Левін підтвердив, що журнал і надалі друкуватиме серйозні розслідування, збереже літературний стиль викладу, соціальний запал і таке інше. Але зовсім необов’язково всі статті присвячувати порушенням у фінансовій сфері, кривосуддю й політичним скандалам. Він сказав, що про вищий світ – про зірок та прем’єри – також можна робити блискучі публікації, після чого заходився з захватом розповідати про «Веніті фейр» і «Есквайр» у США, про Ґея Теліза і його класичну статтю «Френк Сінатра застудився», а ще про Нормана Мейлера, Трумена Капоте, Тома Вулфа і ще бозна про кого.

Тоді Блумквіст, по суті, не мав що заперечити. Він і сам лише якісь півроку тому написав довгу статтю про індустрію папараці і, якби міг знайти потрібний ракурс, погодився б написати про будь-яку незначну персону. Ба більше, Мікаел завжди казав, що на хорошу публікацію впливає не сама тема, а ставлення до неї репортера. І він так спротивився тому, що відчув між рядків, зрозумівши: це початок тривалого втручання, тож незабаром ставлення «Сернеру» до «Міленіуму» буде таким самим, як і до всякого іншого журналу, – видання змінюватимуть на власний розсуд, аж поки воно стане прибутковим, хоч і безбарвним.

І от у п’ятницю по обіді, коли він почув, що Левін найняв консультанта й замовив йому кілька споживчих досліджень, що мали бути готові на понеділок, Блумквіст просто пішов додому. Довго він, сидячи за столом чи лежачи в ліжку, компонував у своїй голові не одну палку промову про те, чому «Міленіум» мав додержуватися своєї концепції: у передмістях відбуваються масові заворушення; до парламенту пройшла відверто расистська партія; нетерпимість зростає; фашизм зміцнює свої позиції; повсюди безхатьки й жебраки. Швеція багато в чому стала ганебною країною. Він знайшов чимало чудових, піднесених слів і зажив у своїх мріях кілька неймовірних тріумфів, виголосивши так багато влучних і незаперечних істин, що вся редакція журналу й навіть увесь «Сернер» прийшли до тями, визнали свої помилки і, як один, вирішили піти за ним.

Та, почавши знову мислити розважливо, він зрозумів, якими малозначущими є ті всі фрази, коли ніхто не вірить у них з економічного погляду. Як то кажуть, money talks, bullshit walks. Спершу грошва – тоді слова. Насамперед журнал має стати самооплатним, а вже тоді можна змінювати світ. Це підказало Блумквістові тему для доброї журнальної статті. Перспектива великого викриття змогла б пробудити в його редакційної команди впевненість у своїх силах і змусити їх усіх начхати на Левінові дослідження та прогнози.

Коли Блумквіст опублікував сенсаційну бомбу про змову в шведському уряді, що захищав Залаченка, то обернувся на такий собі новинний магніт. Щодня йому надходила інформація про певні порушення й тіньові оборудки. Правду кажучи, здебільшого то були пустопорожні дурниці. Лише вряди-годи траплялися справді дивовижні історії. Часом і в чомусь повсякденному, як от у звичайнісінькій справі зі страхуванням чи банальному повідомленні про зниклого безвісти, ховається щось важливе. Ніколи не можна сказати напевно. Треба все методично вивчати, дивитися на справу неупереджено, тож у суботу вранці Блумквіст сів зі своїм ноутбуком і записниками й почав переглядати весь наявний матеріал.

Він пропрацював до п’ятої години пополудні й знайшов дещо цікаве. Років десять тому, либонь, це його захопило б, але тепер не викликало ніякого ентузіазму. То була класична проблема, і вже хто-хто, а він про неї добре знав. Після кількох десятиліть у професії більшість тем видаються знайомими, і хоч розум тобі підказує, що якийсь матеріал добрий, це все одно не бере тебе за серце. А коли по даху заперіщила шквальна злива, Мікаел зовсім перестав працювати й повернувся до Елізабет Джордж.

Блумквіст переконав себе, що це було не просто бажання втекти від дійсності. Іноді найкращі ідеї навертаються на думку, коли увага захоплена чимось іншим. Шматочки пазла в цей час можуть несподівано самі впасти на свої місця. Але нічого конструктивнішого, ніж лежати й читати хороші книжки, він так і не вигадав. До ранку понеділка, коли занегодилося ще більше, Блумквіст проковтнув один детективний роман Джордж цілком і другий до половини, а на додачу ще три давнішні числа журналу «Нью-Йоркер», що давно захаращували його приліжковий столик.

І от Мікаел Блумквіст, сидячи на дивані у вітальні з чашкою капучино, споглядав бурю. Він відчував у тілі виснаження й млявість, аж раптом різко схопився на ноги, – так, ніби враз вирішив опанувати себе й почати щось робити, – узув черевики, одягнув зимове пальто й вийшов з дому. На вулиці було достобіса неприємно.

Сильний крижаний поривчастий вітер з дощем діймав його до кісток, і він поспішив у бік Горнсґатану, що на вигляд був незвично сірим. Весь Седермалм, здавалося, позбувся своїх барв. Жоден бодай малюсенький яскравий осінній листочок не кружляв у повітрі. Схиливши голову й схрестивши руки на грудях, Блумквіст пройшов повз храм Марії Магдалини до Слуссену, а тоді звернув праворуч на Ґетґатсбаккен і, як завжди, прошмигнувши між бутиком «Монкі» й пабом «Індиго», піднявся на четвертий поверх, де просто над офісом «Ґрінпісу» містилася редакція журналу. Дійшовши до дверей, він почув якийсь гамір.

Усередині було незвично людно. Крім колективу редакції, тут були головні позаштатні працівники й троє людей із «Сернеру» – двоє консультантів і Левін, який з такої нагоди одягнувся менш формально. Він уже не був схожий на керівника й поводився простіше, підчепивши кілька нових висловів, зокрема запанібратське «’доров».

– ’Доров, Мікке, як воно?

– Це залежить від тебе, – сказав Блумквіст, не бажаючи здаватися непривітним.

Але Мікаел помітив, що це було сприйняте як оголошення війни, тож, сухо кивнувши, він пройшов далі й сів на один зі стільців, розставлених у редакції так, як у невеликих лекторіях.

Уве Левін прокашлявся й нервово поглянув на Блумквіста. Відомий репортер, що видавався у дверях таким завоїстим, був тепер чемно зацікавлений в усьому й не виявляв ніякого бажання заходити в суперечку. Левін, одначе, ніяк не міг заспокоїтися. Колись вони з Блумквістом разом тимчасово працювали в газеті «Експрессен». Писали переважно коротенькі замітки й цілу купу всякого мотлоху. Але потім у пабі мріяли про солідні сенсаційні публікації, годинами базікаючи про те, що ніколи не вдовольнятимуться чимось дрібним і буденним, а завжди доскіпуватимуться до правди. Вони були молоді шанолюби, що прагли всього й одразу. Деколи Уве сумував за тими часами – не за платнею, звісно ж, і не за роботою, і навіть не за гулянками в барах з дівчатами, – ні, він сумував за мріями й енергійністю. Іноді Левін бідкався, що більше не відчуває шаленого бажання змінити суспільство та журналістику й писати так, щоб увесь світ завмирав, а можновладці зіщулювалися. Тож навіть такий відчайдух, як він, чудувався: «Куди зникли мрії?»

Мікке Блумквіст, певна річ, утілив у життя кожну з цих мрій. І не тільки тому, що був автор кількох гучних викривальних статей останніх часів. Просто він писав з тією пристрастю й силою, про які вони вдвох колись фантазували. Блумквіст ніколи не плазував перед урядовцями й не зраджував своїх ідеалів, тоді як сам Уве… Звичайно, але ж успішної кар’єри досяг саме він, чи не так? Левін заробляв тепер разів у десять більше, ніж Блумквіст, і це його неабияк радувало. І що тому Блумквістові дали його сенсаційні викриття, коли він не може собі купити нічого кращого за маленьку хатинку на острові Сандгамн? Боже милостивий! Що та халупа проти його, Левінового, нового будинку в Каннах! Ніщо! Ні, правильний життєвий шлях обрав саме він, Уве Левін.

Замість того щоб гнути спину в різних щоденних газетах, Левін почав працювати в «Сернері» медійним аналітиком, зумівши з часом зав’язати особисті стосунки з самим Гоконом Сернером. Ось що перевернуло його життя й зробило багатим. Тепер під його орудою перебували кілька великих видавництв та каналів, і це його дуже тішило. Він любив владу, гроші й усе з цим пов’язане, але часом усвідомлював, що мріє ще про щось інше, в малих дозах, звичайно, та все ж таки. Уве хотілося, щоб його вважали за видатного публіциста, як Блумквіста, і, либонь, саме тому він так наполягав на купівлі частки «Міленіуму». Сорока на хвості принесла чутку, що журнал переживає не найкращі часи і що головна редакторка Еріка Берґер, в яку Уве завжди був таємно закоханий, хоче зберегти на посадах двох нещодавно взятих працівників – Софі Мелкер та Еміля Ґрандена, а без свіжих інвестицій це неможливо.

Отож Левін угледів несподівану можливість купити одне з найпрестижніших видань Швеції. Проте керівництво «Сернеру», м’яко кажучи, не виявляло особливого ентузіазму з цього приводу. Навпаки, люди почали шепотітися, що «Міленіум» старомодний, схильний до лівацької орієнтації й має тенденцію конфліктувати з важливими рекламодавцями та бізнесовими партнерами. Цей задум зійшов би нанівець, якби Левін не почав усіх пристрасно переконувати. Уве стверджував, що інвестування в «Міленіум» треба розглядати в ширшому контексті: незначні вкладення не дадуть їм величезних прибутків, натомість вони матимуть щось набагато більше – довіру. Тепер, після всіх скорочень і кровопускань, репутація «Сернеру» точно не була його головним активом. Купівля «Міленіуму» стала б видимою ознакою того, що концерн так чи інакше цікавиться журналістикою і дбає про свободу слова, навіть якщо це й неправда. Правління «Сернеру» могло пристати на такий тактичний хід, тож Левін домігся свого. Досить довго ситуація здавалася виграшною для всіх сторін.

«Сернер» здобув хорошу рекламу, а «Міленіум» зберіг свій штат, діставши ще й змогу зосередитися на тому, на чому редакція зналася найкраще, – на ретельно підготованих, добре написаних репортажах. Сам Левін сяяв, як сонце, і навіть узяв участь в дебатах у Журналістському клубі, де, як завжди, скромно оголосив: «Я вірю в цю добропорядну справу. Я завжди боровся за журналістські розслідування».

Але потім… Він не схотів про це думати. Спочатку він не надто журився кампанією проти Блумквіста. Відколи його колишній колега злетів на медійний небосхил, Левін потайки радів, що з Мікаела раз по раз глумилися в засобах масової інформації. Тепер, одначе, його зловтіха тривала недовго. Молодий Сернерів син Торвалд довідався про веремію в соціальних мережах і роздмухав з того казна-що. Узагалі він був з тієї породи людей, яким нема ніякого діла до журналістів. Та він любив владу, а отже, й інтриги. І от саме в цій ситуації він побачив для себе можливість здобути кілька балів або ж просто заткнути за пояс старших членів правління. Торвалд досить швидко змусив виконавчого директора Стіґа Шмідта, який донедавна не мав часу на такі дрібниці, заявити, що про жодний привілей для «Міленіуму» не може бути й мови, що їм, як і всім іншим компаніям концерну, доведеться призвичаюватися до нових часів.

Левін, устигнувши врочисто пообіцяти Еріці Берґер не втручатись у редакційну політику видання, хіба тільки як друг і радник, раптом відчув, що його руки зв’язані, і був змушений грати в складну приховану гру. Він щосили поривався запалити Еріку, Малін і Крістера ідеєю робити журнал по-новому, так і не спромігшись, правда, чітко сформулювати, що саме має на увазі. Хоч це й не дивно, бо вигадане в паніці рідко коли набирає конкретних форм. Одне було зрозуміло – «Міленіум» має омолодитися й стати комерційно успішнішим.

Уве, певна річ, весь час повторював, що не може бути й мови про відступ від духу журналу та зміну його зухвало-загонистої позиції, хоч, правду кажучи, і сам не вірив у свої слова. Він лише знав, що керівництво зрадіє, коли в журналі побільшає гламуру й поменшає великих розслідувань в економічній сфері, адже саме вони можуть дратувати рекламодавців і створювати для правління ворогів. Хоч Еріці, звісно ж, він не прохопився про це й словом.

Левін прагнув уникнути зайвих конфліктів, тож на зустріч з колективом редакції одягнувся буденніше, ніж зазвичай. Він не хотів нікого провокувати своїми блискучими костюмами й краватками, дарма що в головному офісі це вже було, як кажуть французи, de rigueur[1]. Натомість він обрав джинси, білу сорочку й темно-синій светр із трикутним викотом, навіть не з кашміру. Його довге кучеряве волосся – ознака хитромудрої бунтарської вдачі – було тепер зібране у хвіст, як у найстильніших тележурналістів. А найголовніше – свою промову він розпочав щонайсмиреннішим тоном, як його й навчали на всяких курсах менеджменту.

– Усім привіт! Що за бридка погода! Я вже казав багато разів, але залюбки повторю ще: ми в «Сернері» невимовно пишаємося тим, що причетні до вашої діяльності, а для мене особисто це навіть щось більше за гордощі. Участь у створенні таких журналів, як «Міленіум», надає моїй роботі значущості. Це нагадує мені, чому я взагалі пішов у цю професію. Пам’ятаєш, Мікке, як ми сиділи в барі при Оперному театрі й мріяли про те, чого досягнемо разом? Хоч тверезішими ми від цього не ставали, ха-ха!

Блумквіст і знаку не подавав, що пам’ятає. Однак Левіна це не збило з пантелику.

– Не турбуйтеся, я не збираюся скиглити за давніми часами. На це немає жодної причини, – вів далі Уве. – Хоч тоді грошей у нашій галузі оберталося значно більше. Якщо десь у невеличкому глухому містечку траплялося звичайнісіньке вбивство, ми винаймали гелікоптер, бронювали цілий поверх у найшикарнішому готелі й замовляли шампанське для вечірки. Знаєте, збираючись у свою першу закордонну подорож, я запитав журналіста-міжнародника Улфа Нілсона про обмінний курс німецької марки. «Гадки не маю, – відповів він. – Я собі встановлюю власний курс». Ха-ха! Тож у ті часи ми роздували наші відрядні рахунки, як собі хотіли, пам’ятаєш, Мікке? Мабуть, саме тоді ми були найкреативнішими. Уся наша робота полягала в тому, щоб нашвидкуруч писати статейки, однак це не заважало нам розпродувати весь наклад. Та відтоді багато чого змінилося – і ми всі знаємо це. Конкуренція тепер запекла, і заробляти гроші на журналістиці не так і просто. Навіть найкращій редакції Швеції, як ваша. Отож сьогодні я хотів би трохи погомоніти про виклики майбутнього. Я навіть і думки не припускаю, що можу вас чогось навчити. Просто я хочу дати вам трохи матеріалу для обговорення. Ми в «Сернері» замовили кілька досліджень щодо ваших читачів і суспільного погляду на «Міленіум». Результати деяких з них можуть вас трохи налякати. Але, замість засмучуватися, ви маєте сприйняти це як виклик, пам’ятаючи, що навколо відбуваються божевільні зміни.

Левін зробив паузу, думаючи, що вислів «божевільні зміни» не варто було говорити, бо так він наче намагався видаватися надто розкутим і молодявим, та й узагалі годі розтікатися мислію по древу й весь час жартувати. Як сказав би Гокон Сернер, у журналістів з малою зарплатою почуття гумору теж невелике. «Ба ні, – вирішив Уве, – я з усім упораюсь. Я перетягну їх на свій бік!»

Блумквіст перестав слухати десь після того, як Левін почав пояснювати, що всі вони мають подумати про дигітальну зрілість, і тому пропустив повз вуха слова, що молоде покоління не знає ні про «Міленіум», ні про Мікаела Блумквіста. На жаль, це була саме та мить, коли він вирішив, що з нього досить, і вийшов випити кави в редакційну кухню, тож не мав найменшого уявлення про те, що норвезький консультант Арон Улман голосно, щоб усі почули, сказав:

– Сумно. Невже він так злякався, що його забудуть?

Та насправді тоді це хвилювало Блумквіста найменше. Його розлютило, що Левін вважав, ніби їх можуть урятувати ці всі споживацькі опитування. Не на клятих дослідженнях ринку заснували журнал, а на пристрасті й запалі. «Міленіум» досяг успіху, бо був вірний курсові, який уважав за правильний і значущий, а не тому, що намагався вгадати, куди дме вітер. Мікаел просто стояв на кухні, міркуючи, скільки мине часу, перш ніж до нього вийде Еріка.

Відповідь не забарилася. Дві хвилини. По тому, як цокали її підбори, Мікаел намагався визначити, чи сильно вона розгнівалася. Однак, ставши біля нього, Еріка тільки зажурено всміхнулася.

– Як ти? – спитала вона.

– Просто несила це слухати.

– Ти розумієш, що людям неймовірно незручно, коли ти так поводишся?

– Розумію.

– Гадаю, ти розумієш також, що «Сернер» не може нічого зробити без нашої згоди. Ми й досі все контролюємо.

– Чорта лисого ми контролюємо. Ми їхні заручники, Ріккі! Хіба ти цього не розумієш? Якщо ми їх не послухаємося, вони відмовлять нам у допомозі, і тоді ми опинимось у справжній дупі, – сказав він голосно й сердито, а коли Еріка, цитьнувши на нього, похитала головою, додав стиха: – Вибач. Я поводжуся як розпещене дитя. Я – додому. Мені треба подумати.

– Ти працюєш усе менше й менше.

– Ну, в мене є ще невикористані відгули за понаднормову роботу. Вважаймо, що тепер я ними користуюся.

– Нехай так. Зайти до тебе ввечері?

– Не знаю. Справді, я не знаю, Еріко, – сказав він і, покинувши редакцію, вийшов на Ґетґатсбаккен.

Пронизливий вітер і крижаний дощ ударили Мікаелові в лице. Блумквіст ішов, клянучи все на світі. Проминаючи книгарню, він на мить задумався, чи не заскочити туди й не купити ще один англійський детектив, щоб на якийсь час забути про все на світі. Натомість Блумквіст звернув на Санкт-Паулсґатан. Коли він порівнявся з суші-рестораном, у нього задзвонив мобільник. Мікаел був упевнений, що то Еріка. Але на екрані телефона висвічувалося ім’я його дочки Пернілли. Було очевидно, що вона обрала не найвдаліший час для спілкування з батьком, а той уже почав докоряти собі, що надто мало для неї робить.

– Привіт, дорогенька, – озвався Мікаел.

– Що це за шум?

– Вітер і дощ, певно.

– Окей, окей, я швидко. Я вступила на письменницькі курси в Біскопс-Арне.

– То тепер ти хочеш писати, – промовив він надто різким, майже саркастичним тоном, і це з усякого погляду було несправедливо.

Йому б годилося просто привітати її, побажавши удачі, проте Пернілла так багато років металася між дивними християнськими сектами, вивчала то одне, то друге, не довівши нічого до пуття. Тож, коли вона заявила про нову зміну в своєму житі, він відчув лише безсилля.

– Це не надто схоже на вигук радості.

– Sorry[2], Пернілло. Я сьогодні не в гуморі.

– А ти колись буваєш у гуморі?

– Просто я не впевнений, що письменство – гарна ідея, беручи до уваги те, в якому стані тепер ця галузь. Мені дуже хочеться, щоб ти знайшла собі щось справді годяще.

– Я не маю наміру віддаватися нудній журналістиці, як ти.

– Ну, а як ти збираєшся писати?

– По-справжньому.

– Окей, – сказав Мікаел, не допитуючись, що саме вона має на увазі. – Тобі вистачає грошей?

– Я підробляю у «Вейнз коффі».

– Не хочеш прийти сьогодні повечеряти? Ми б усе обговорили.

– Нема часу, тату. Я просто хотіла, щоб ти знав новину, – сказала вона й закінчила розмову.

Мікаел спробував був знайти щось позитивне в доччиному ентузіазмі, але марно. Через це йому стало ще гірше на душі. Поквапом минувши майдан Маріяторґет і вулицю Горнсґатан, він дістався своєї квартири на Беллмансґатані.

Здавалося, він тільки-но звідси вийшов. У нього виникло дивне відчуття, ніби віднині він більше не має роботи і тепер стоїть на межі нової форми існування, де не треба гарувати і є бездонне море часу. Блумквіст ненадовго задумався, чи не прибрати йому в квартирі. Усюди валялися журнали, книжки й одяг. Однак замість цього він узяв з холодильника дві пляшки пива «Пілзнер урквел» і всівся на дивані у вітальні, щоб обміркувати все на тверезу голову, якщо взагалі можна міркувати тверезо, хильнувши трохи пива. Що ж йому робити?

Блумквіст не мав жодної ідеї і, либонь, найбільше тривожився через те, що втратив бажання боротися. Навпаки, він ніби примирився з тим, що «Міленіум» вислизає зі сфери його інтересів. «Чи не час почати нову справу?» – питав він себе. Це, звичайно ж, була б зрада щодо Еріки й інших. Та чи здатен він керувати журналом, що живе з самої реклами й передплати? Ану ж він розкриється краще деінде?

Навіть таким гігантам, як великі ранкові газети, сьогодні доводиться скрутно, і єдине місце, де є ресурси й гроші на журналістські розслідування, – громадські ЗМІ: «Екот»[3] чи Шведське телебачення… зрештою, чом би й ні? Мікаел згадав Кайсу Окерстам – вельми привабливу жінку, з якою він час від часу зустрічався, щоб хильнути по чарочці-другій. Кайса завідувала телевізійною програмою, присвяченою розслідуванням, і вже не перший рік намагалася перенадити його до себе. Однак Мікаела ніколи не цікавила її пропозиція, попри запевнення в усебічній підтримці й цілковитій свободі творчості.

«Міленіум» був йому за дім, тут жила його душа. Але нині… після того всього болота, якби Кайса запропонувала знову, він, мабуть, погодився б. У своїй професії Блумквіст робив багато чого, проте не на телебаченні – там він лише брав участь у сотнях дискусій і ранкових зустрічей. Може, робота в телепрограмі журналістських розслідувань запалила б його з новою силою…

Задзвонив мобільний телефон, і на мить Блумквіст зрадів. Незалежно від того, Еріка це чи Пернілла, він пообіцяв собі, що розмовлятиме дружньо й справді слухатиме. Та номер не висвітився, і це його дещо насторожило.

– Це Мікаел Блумквіст? – запитав молодий голос.

– Так, – відповів Мікаел.

– Ми можемо поговорити?

– Якщо спершу назветеся.

– Мене звуть Лінус Брандел.

– Окей, Лінусе, що тобі треба?

– Я маю для тебе історію.

– Слухаю!

– Розкажу, якщо спустишся вниз, дійдеш до паба «Бішопс армс» і зустрінешся зі мною.

Блумквіст був роздратований: цей Лінус Брандел не лише дозволяє собі розмовляти з ним владним тоном, а ще й приперся в його район.

– Гадаю, досить і телефонної розмови.

– Таке не варто обговорювати відкрито.

– Лінусе, чого це розмова з тобою завдає мені такої нудьги, га?

– Може, ти мав поганий день.

– День таки видався поганий, це вже точно.

– Ну от… Спускайся в «Бішоп», я пригощу тебе пивом і розповім щось надзвичайне.

Найбільше Блумквістові хотілося гарикнути: «Годі мені наказувати!» Однак, сам не знаючи чому, – либонь, через те, що в нього не було кращого діла, ніж сидіти у квартирі й думати про своє майбутнє, – він сказав:

– За своє пиво я плачу сам… Ну, добре, прийду.

– Мудро.

– Але, Лінусе…

– Так?

– …якщо ти почнеш довго й нудно розповідати мені про всякі дикі теорії змови, про те, що Елвіс живий і що тобі відомо, хто стріляв в Улофа Палме, то я зразу піду додому.

– Fair enough[4], – відказав Брандел.