Читать книгу Дівчина у павутинні - Давід Лаґеркранц - Страница 4

Початок листопада

Франс Балдер завжди мав себе за кепського батька.

Його синові Авґусту було вісім, та Балдерові за цей час не так і довго випало потатувати. Власне, і тепер, правду кажучи, йому було незатишно почуватись у ролі батька. Однак він уважав це за свій обов’язок. Син натерпівся, поживши з його колишньою дружиною та її клятим чоловіком Лассе Вестманом. Тож Балдер, кинувши роботу в Кремнієвій долині, прилетів додому й стояв оце в аеропорту Арланда майже в шоковому стані, чекаючи на своє таксі. Погода була препаскудна. Дощ періщив просто йому в лице, а він усоте питав себе, чи правильно вчинив.

Такий егоїстичний ідіот, як він, повинен стати повноцінним батьком – маячня божевільного, чи не так? З таким самим успіхом можна було б улаштуватися на роботу в зоопарк. Він мало що знав про дітей і ще менше про життя взагалі. І найдивніше – його ніхто не просив цього робити. Ні мати, ні бабуся – ніхто не телефонував йому, не благав узяти відповідальність за малого на себе.

Балдер так вирішив сам. Усупереч давній постанові про опіку, він мав намір без попередження навідатися до колишньої дружини й забрати в неї свого сина. Нема сумніву, що там зніметься велика спірка. Цей клятий Лассе Вестман його, певно, добряче відлупцює. Але він, намагаючись про це не думати, сів у таксі, де за водія була жінка. Вона цямкала гумкою, пориваючись водночас зайти з ним у розмову. У неї нічого не вийшло б навіть у котрийсь із його найкращих днів, не те що тепер. Балдер не любив пустих балачок.

Він сидів на задньому сидінні, думаючи про свого сина й про те, що сталося останнім часом. Авґуст був не єдина й навіть не головна причина, чому він звільнився з «Соліфону». Його життя тепер стало якимось сум’ятливим, і на мить чоловік завагався, чи справді він усвідомлює, що робить. Коли таксі заїхало в район Васастан, він відчув, як уся кров наче кудись пощезла з його тіла. Проте вороття вже не було.

На вулиці Торсґатан Балдер розплатився й витяг з таксі свій багаж. Зайшовши в під’їзд, він залишив речі біля вхідних дверей і піднявся нагору. З собою він узяв тільки порожню валізу з барвистою картою світу, куплену в аеропорту Сан-Франциско. Балдер зупинився перед дверима квартири, заплющив очі й, хекаючи, став обмірковувати всі можливі сценарії скандалу, з криками й колотнечею. «А й справді, – думав він, – чи можна буде їх винуватити?» Ніхто при здоровому глузді просто так не з’являється й не забирає дитину з її дому, а надто батько, чия участь у піклуванні полягала лише в переказі грошей на банківський рахунок. Але інакше вчинити Балдер просто не міг, тому він, набравшись відваги, все ж таки натиснув ґудзик дзвінка.

Спочатку ніхто не відповідав, та за якийсь час двері відчинилися, і в них став Вестман. Він мав пронизливі блакитні очі, масивні груди й величезні кулаки. Здавалося, він просто створений для того, щоб калічити людей, і саме тому його часто запрошували грати в кіно мерзенних типів, хоча жоден із зіграних героїв – у цьому Балдер був переконаний – не відзначався такою мерзенністю, як сам Вестман у житті.

– Трясця! Дивіться, хто тут! – сказав Вестман. – Сам пан великий геній ушанував нас своїм візитом.

– Я тут, щоб забрати Авґуста, – відповів Балдер.

– Що?

– Я забираю його з собою, Лассе.

– Глузуєш з мене?

– Я ніколи в житті не був ще такий серйозний, – сказав Балдер.

Аж тут з кімнати ліворуч з’явилася Ганна. Щоправда, вона не була вже така гарна, як колись. На її долю випало занадто багато нещасть, до того ж, либонь, вона зловживала сигаретами й пила без просипу. Та все ж таки в його грудях сколихнулась якась тепла хвиля чулості, надто коли він помітив на її шиї синець. Вона, здавалося, хотіла, навіть за таких обставин, сказати йому щось привітне, але не встигла й рота розтулити.

– І чого це ти раптом вирішив про нього піклуватися? – спитав Вестман.

– Бо з нього вже досить. Авґустові потрібен надійний дім.

– І що, вилупку, ти гадаєш, ніби здатен синові його забезпечити, га? Та ти ж ніколи не робив нічого! Одно витріщався на екран комп’ютера!

– Я змінився, – кинув Балдер, відчувши себе жалюгідним, і не тільки через сумнів у тому, чи змінився він хоч на крихту.

Балдера взяли дрижаки, коли до нього впритул підійшов дебелий Вестман, насилу стримуючи злість. І дурень зрозумів би, що Балдер не матиме жодного шансу на порятунок, якщо цей навіжений накинеться на нього. Цей задум, як не крути, божевільний від самого початку. Та, на диво, здоровило не вибухнув гнівом, а лише понуро всміхнувся й сказав:

– Ну, хіба ж не чудово!

– Це як розуміти?

– Давно вже на часі, чи не так, Ганно? Нарешті пан Маюбагатороботи вирішив стати відповідальним. Браво, браво! – театрально заплескав у долоні Вестман.

Згодом Балдера найбільше налякало саме це: як легко вони відпустили хлопчика.

Очевидно, для них Авґуст був лише тягар. Хтозна. Ганна раз по раз зиркала на Балдера. Що вона думала тоді, важко сказати. Руки в неї помітно тремтіли, а зуби були стиснуті. Вона поставила зовсім небагато запитань, хоч їй слід було вчинити йому перехресний допит, висловити тисячі вимог, попереджень і настанов, бідкаючись, що порушиться хлопчиків звичний лад. Але вона тільки й сказала:

– Ти впевнений? Упораєшся з ним?

– Я впевнений, – коротко відповів Балдер.

Потім вони зайшли в Авґустову кімнату. Балдер не бачив сина понад рік, і йому стало соромно через це. Як він міг його покинути? Такого красивого, статурного, з дивовижними густими кучерями й серйозними блакитними очима. Хлопчик цілком поринув у величезний пазл із зображенням вітрильника, і все його тіло в цей час, здавалося, кричало: «Не заважай мені!» Франс підійшов до нього повільно, ніби наближався до невідомої й непрогнозованої істоти.

Балдерові, одначе, вдалося переконати хлопчика дати руку й піти з ним у коридор. Франс ніколи не забуде цього. Що тоді подумав Авґуст? Чи міг він бодай припустити, що відбувається? Хлопчик не дивився ні на нього, ні на матір і, певна річ, не зважив на прощальні слова й помахи руки. Він просто зник у ліфті з батьком. Ото й усе.

Авґуст був аутист. Найпевніше, він ще мав і серйозні відхили в розумовому розвитку, хоч однозначних висновків щодо цього не було, і кожен, хто бачив хлопчика здалеку, міг легко запідозрити протилежне. Його витончене обличчя випромінювало величну відлюдність чи принаймні щось таке, що промовляло: він не має наміру марнувати свій час на довколишній світ. Та, придивившись уважніше, можна було помітити, що хлопчик дивиться на все якось незбагненно, ніби хоче сказати своє останнє слово.

Цим він не підтвердив жодного прогнозу, зробленого щодо нього, коли йому було два роки. Тоді лікарі припускали, що Авґуст, найімовірніше, належить до тих небагатьох дітей-аутистів, які не матимуть проблем з навчанням, і за інтенсивної поведінкової терапії його перспективи будуть досить непогані. Та сталося не так, як вони сподівалися. А сам Балдер і не знав, чи лікували хлопчика весь цей час, чи наглядали за ним і чи навчається той десь узагалі. Балдер утік у США і замкнувся у своєму світі.

Франс був дурнем, але тепер піклуватиметься про свого сина, спокутуючи провину перед ним. Тож чоловік замовив історію хвороби і зв’язався телефоном з фахівцями й експертами в галузі освіти, після чого зрозумів: гроші, що їх він надсилав, витрачено не на Авґуста, а зовсім на інші речі. Либонь, на Вестманові гульбища й сплату його картярських боргів. Хлопчика, бачиться, кинули напризволяще, просто дозволивши йому жити в установлених межах, а може, чинили з ним ще гірше – і через це також Франс повернувся додому.

Йому телефонував психолог, щоб висловити занепокоєння з приводу незрозумілих синців, що вкривали Авґустові руки, ноги, груди та плечі. За Ганниними словами, вони з’явилися внаслідок нападів, коли хлопчик метався взад-вперед. Балдер був свідком одного такого нападу вже на другий день – і це настрахало його до смерті. Але, на його думку, ці численні синці годі було пояснити тільки хворобливими нападами.

Запідозривши насильство, Балдер звернувся по допомогу до своїх знайомих: мирового судді й колишнього поліціанта, які, правду кажучи, не змогли з упевненістю підтвердити його побоювань. Проте він ще з більшою запопадливістю почав писати офіційні листи й заяви. Франс майже забув про хлопчика. Та то й не дивина, адже Авґуст здебільшого сидів на підлозі в кімнаті, що її саме для нього обладнав Балдер у своєму будинку в Салтшебадені. Хлопчик мало не весь час складав мудровані пазли, і тільки-но припасовував сотні шматочків один до одного, як відразу ж розкидав їх і заново брався до роботи.

Балдер спочатку дивився на нього зачаровано. Це було так, наче спостерігаєш за роботою великого художника. Іноді Балдер фантазував, як хлопчик несподівано зводить на нього очі й каже щось дуже по-дорослому. Але Авґуст ніколи не ронив і слова, а як і піднімав голову від пазла, то дивився повз батька просто у вікно, на море й сонце, що відбивалось у воді. Зрештою, Балдер дав йому спокій, лише зрідка виводячи в садок.

З юридичного погляду він не мав права піклуватися про хлопчика, тому не хотів ризикувати, доки не впорядкує цього питання. Тож він доручив своїй хатній робітниці Лотті Раск робити всі покупки, готувати їжу й прибирати. Балдер зовсім не знався на таких речах. Він розумівся тільки на комп’ютерах та алгоритмах і тепер захопився ними ще більше. Уночі він спав так само погано, як і в Каліфорнії.

На його життєвому обрії замаячили судові процеси й різноманітні бурі, тож вечір у вечір він випивав пляшку червоного вина, зазвичай «Амароне», що, мабуть, на якийсь час йому допомагало, однак зовсім ненадовго. Він почувався все гірше, фантазуючи навіть про те, як зникає в ранковому серпанку чи втікає кудись у негостинне місце – ген за край світу. Але якось, в одну з листопадових субот, щось трапилося. У цей холодний, вітряний вечір вони з Авґустом ішли вулицею Ринґвеґен у районі Седермалм і добряче мерзли.

Перед тим вони вечеряли з Фарах Шаріф на Цинкерсвеґу. Авґуст мав уже давно спати, проте вечеря затяглася допізна, а Балдер усе теревенив і теревенив. Фарах Шаріф могла розговорити будь-кого. Вони з Балдером знали одне одного ще з Імперського коледжу Лондона, де разом вивчали комп’ютерні науки, і тепер Фарах Шаріф була однією з небагатьох у Швеції, хто відповідав рівню Франса або принаймні міг досить уважно стежити за ходом його думок. Для нього це було неймовірне полегшення – зустріти того, хто міг би його зрозуміти.

Крім того, він уважав її за дуже принадну жінку, хоч, попри численні спроби, йому так і не вдалося її звабити. Балдер залицявся не надто вправно. Та нині йому перепали прощальні обійми, що майже обернулися на поцілунок, а це вже великий успіх. Саме про нього він і думав, коли проходив з Авґустом повз спортивний центр «Цинкенсдамм». А що, як другого разу він найме для хлопця няньку і тоді, можливо… Хто те знає!

Неподалік загавкав собака, а позаду закричала жінка – відразу й не розбереш, чи то з обурення, чи з радості. Балдер дивився в бік вулиці Горнсґатан і перехрестя, де хотів зловити таксі чи сісти в метро, щоб доїхати до Слуссену. У повітрі запахло дощем. Коли вони дійшли до переходу, загорілося червоне світло, а на другому боці вулиці зупинився обшарпаний чоловік років сорока, що видався Балдерові якимсь знайомим. Саме тієї миті Балдер узяв Авґуста за руку.

Він тільки хотів пересвідчитися, що його син залишився на тротуарі, а тоді відчув, як рука в Авґуста напружилася, наче хлопчик на щось сильно зреагував. Його погляд став зосередженим, а очі ясними, ніби з них чарівним чином спливла полуда. Тепер, замість того щоб зорити всередину себе, у власний складний внутрішній світ, Авґуст дивився на перехід і перехрестя, помітивши в них щось глибинне й важливе, чого інші вгледіти не могли, тож Франс вирішив не звертати уваги на спалахнуле зелене світло.

Він дозволив своєму синові просто стояти й спостерігати за тим, що відбувається. Не знати чому чоловіка охопили сильні емоції, і він зчудувався. Зрештою, це ж був тільки погляд, до того ж не надто усвідомлений і зовсім безрадісний. Проте саме він підняв з глибин Франсової пам’яті щось дуже далеке, напівсонне й майже забуте. І тоді вперше в житті Балдер сповнився надією.