Читать книгу Дівчина у павутинні - Давід Лаґеркранц - Страница 8

20 листопада

Як так сталося, що Ґабрієллі Ґране вдалося потрапити в СЕПО, не розумів ніхто. А найменше – вона сама. Ґабрієлла була з тих дівчат, кому всі провіщають блискуче майбутнє. Те, що їй уже набігло тридцять три, а вона досі не стала відомою чи заможною, ба навіть ні з ким не побралася – ні з багатим, ні з ким іншим, дуже непокоїло її давніх подруг з фешенебельного району Юшгольм.

– Що сталося з тобою, Ґабрієлло? Невже ти все життя збираєшся працювати в поліції?

Найчастіше їй просто набридало сперечатися чи пояснювати, що вона не поліціантка, а аналітик і що пише тепер набагато складніші тексти, ніж тоді, коли працювала в Міністерстві закордонних справ чи підробляла влітку як автор передовиць у газеті «Свенска даґбладет». Крім того, вона все одно майже ні про що не мала права розповідати. Тоді вже краще мовчати й просто змиритися з тим, що роботу в Службі безпеки Швеції сприймають за цілковите фіаско і її друзі з вищого світу, і навіть приятелі-інтелектуали.

СЕПО уявлялося їм збіговиськом незграбних ідіотів з правим ухилом, що з расистських міркувань ганяються за курдами й арабами, без докорів сумління скоюють тяжкі злочини і порушують громадянські права, щоб захистити колишніх радянських шпигунів найвищого рангу. І Ґабрієлла, правду кажучи, частенько погоджувалася з такими висновками. Організації бракувало фаховості й об’єктивності, а справа Залаченка й досі лишалася великою ганебною плямою на її репутації. Та це було не все. Не бракувало тут і цікавої, важливої роботи, надто тепер, після всіх кадрових чисток, і часом їй здавалося, що саме в СЕПО, а не в редакціях газет чи університетських аудиторіях найкраще розуміють глибокі соціальні світові зміни. Щоправда, вона часто запитувала себе: «Як я сюди потрапила й чому досі не йду звідси?»

Либонь, її підкупили лестощі. З нею зв’язалася сама Гелена Крафт, новопризначена керівниця СЕПО, і сказала, що після всіх провалів і негативних відгуків у пресі треба нарешті почати добирати персонал по-новому. Мовляв, слід брати приклад з британців і залучати справжні таланти з університетів, тож, правду кажучи, Ґабрієлло, кращої, ніж ти, годі знайти. Інші слова були зайві.

Ґабрієллу взяли на роботу аналітиком до відділу контррозвідки, а згодом перевели до відділу промислової безпеки, хоч вона й не дуже підходила для нової посади, зважаючи на молодий вік, належність до жіночої статі й непересічну красу. Її називали «татусевою донькою» і «гламурною шмаркачкою», проте вона була чудова працівниця, здатна мислити швидко й нестандартно. Крім того, вона знала російську. Її Ґабрієлла вивчила в Стокгольмській школі економіки, де, звичайно ж, була зразковою студенткою, хоч майбутня спеціальність її не надто захоплювала. Вона мріяла про щось більше, ніж життя в бізнесі, тому, закінчивши виш, подала заяву на роботу до Міністерства закордонних справ, куди її, певна річ, узяли. Однак тамтешня праця її теж не дуже надихала: дипломати видавалися їй надто нудними й манірними. Аж от із нею зв’язується Гелена Крафт – і вже п’ять років, як вона працює в СЕПО. Її талант поступово оцінили, хоча часом їй доводилося нелегко.

От і сьогодні видався жахливий день, і не тільки через трикляту погоду. У її кабінет прийшов керівник відділу Раґнар Улофссон, який був вочевидь не в гуморі і з незадоволеним виразом обличчя зауважив їй, що на завданні, хай йому грець, не можна фліртувати.

– Фліртувати?

– Сюди доставили квіти.

– Хіба я тому виною?

– Так, гадаю, відповідальність лежить на тобі. Виконуючи завдання, ми повинні весь час поводитися пристойно й стримано. Ми репрезентуємо один з найважливіших органів влади.

– Як це чудово, любий Раґнаре! У тебе завжди можна чогось навчитися. До мене нарешті дійшло: це ж я винна, що керівник науково-дослідного відділу компанії «Ерікссон» не може відрізнити звичайного ввічливого поводження від флірту. Тепер я втямила, що мушу відповідати за те, що деякі чоловіки, прагнучи сприйняти бажане за дійсне, бачать у звичайній усмішці запрошення до сексу.

– Не мели бозна-чого, – сказав Улофссон і зник.

Згодом Ґабрієлла шкодувала, що грубіянила у відповідь. Такі висловлювання зазвичай ні до чого не ведуть. З другого боку, вона надто довго терпіла це все лайно. Вона швидко впорядкувала папери на своєму столі й дістала рапорт Британського центру урядового зв’язку про російське промислове шпигунство проти європейських компаній-розробників, що його ще не встигла прочитати. Раптом пролунав телефонний дзвінок. То була Гелена Крафт, і Ґабрієлла зраділа, адже та ніколи ще не телефонувала, щоб поскаржитися чи дорікнути, навпаки.

– Я зразу до суті, – сказала Гелена. – Мені телефонували зі США, і справа, бачиться, термінова. Ти можеш прийняти відомості через «Циско»? Ми організували надійну лінію.

– Авжеж.

– Добре. Я хочу, щоб ти переклала для мене інформацію й оцінила ступінь її важливості. Звучить серйозно, але я не можу зрозуміти тієї жінки, яка передає повідомлення. Вона, до речі, каже, що знає тебе.

– З’єднуйте.

Це була Алона Касалес з АНБ з Меріленду. Щоправда, на якусь мить Ґабрієлла засумнівалася, чи справді це саме вона. Коли вони востаннє зустрічалися на конференції у Вашингтоні, впевнена в собі й харизматична Алона виступала з доповіддю про те, що назвала, вдавшись до певного евфемізму, активною сигнальною розвідкою. Іншими словами, про гакерство. Згодом вони з Ґабрієллою трохи потеревенили за келихом чогось міцненького. Ґабрієлла, сама того не бажаючи, зачарувалася розмовницею. Касалес курила сигарили й похмурим чуттєвим голосом пускала дотепи, часто з сексуальним підтекстом. Але тепер у телефонній слухавці її голос звучав розгублено, і раз по раз вона перестрибувала з теми на тему.

Алона ніколи особливо не нервувалася й завжди без проблем концентрувалась на потрібних речах. Вона мала сорок вісім років, була висока на зріст і відверта у своїх висловлюваннях, з розкішною фігурою та маленькими розумними очима, що всякого могли б позбавити рівноваги. Алона, здавалось, бачила людей наскрізь і вже точно не відзначалась особливою повагою до начальства. Вона могла б приструнчити будь-кого, хоч самого генерального прокурора. Це була одна з причин, чому Ед-Архімед так добре з нею ладнав. Ніхто з них не надавав великого значення статусові: вони обоє зважали тільки на здібності людини, і тому керівниця служби безпеки в такій невеличкій країні, як Швеція, була для Алони дрібною пташкою.

Але за той час, поки перевіряли її дзвінок, вона зовсім спантеличилася. Звісно ж, не через Гелену Крафт. До цього спричинилася драма, що розігралась у їхньому офісі. До спалахів люті Еда всі вже, певна річ, звикли. Він міг горлати, ревіти, бити кулаком у стіл майже без причини. Одначе тепер щось підказало їй: тут ситуація зовсім іншого масштабу.

Чоловік здавався спаралізованим. Доки розгублена Касалес намагалася зліпити докупи кілька слів, навколо Еда вже зібралися люди. Їхні обличчя виявляли тривогу й переляк, та Алона чи то від власного ідіотизму, чи просто від сильного шоку слухавки не поклала й не сказала, що передзвонить пізніше. Вона лише дочекалася, коли її з’єднають з Ґабрієллою Ґране – з тією молодою чарівною дівчиною, аналітиком із СЕПО, з якою вона познайомилась у Вашингтоні й одразу спробувала закрутити роман. І хоча з цього нічого не вийшло, Алона попрощалася з нею з почуттям глибокої приязні.

– Привіт, дорогенька, – сказала вона. – Як живеш?

– Непогано, – відповіла Ґабрієлла. – У нас жахлива погода, а так усе чудово.

– Добре ми посиділи минулого разу, еге ж?

– Безперечно, було дуже приємно. На другий день, правда, голова боліла з похмілля. Але, гадаю, ти телефонуєш не для того, щоб кудись мене запросити?

– На жаль, не для того. Я телефоную, бо ми перехопили серйозну загрозу на адресу одного шведського науковця.

– Кого саме?

– Ми довго не могли розібратися в інформації чи навіть збагнути, про яку країну йдеться. Повідомлення було зашифроване. Воно складалося тільки з якихось дивних кодів, проте з кількох маленьких шматочків пазла нам удалося… що за чортівня?..

– Що?

– Зачекай хвилину!..

Комп’ютер Алони замерехтів, а тоді погас. Як вона зрозуміла, те саме сталося в усьому офісі. На мить вона замислилася, що ж їй робити, але вирішила далі вести розмову. Зрештою, можливо, це просто проблеми з електрикою, хоч усі лампи світилися.

– Я ще тут, – сказала Ґабрієлла.

– Дякую, дуже люб’язно з твого боку. Перепрошую. Тут у нас якийсь розгардіяш. На чому я спинилась?

– Ти казала про шматочки пазла.

– Так, справді. Отже, ми склали докупи факти, бо, знаєш, завжди декотрі, хай якими професіоналами вони себе уявляють, поводяться необачно, або…

– Так?

– …щось бовкнуть, назвуть якусь адресу й таке інше. А це більше скидається…

Алона знову замовкла. В офіс зайшов не хто-небудь, а сам командер Джонні Інґрем – один з найвпливовіших людей в АНБ, який мав контакти з верхівкою Білого дому. Звичайно, Джонні Інґрем намагався триматись, як завжди, незворушно. Він навіть кинув якийсь жарт товариству, що стояло осторонь. Але нікого не обдурив. За доглянутою, засмаглою зовнішністю – ще з часів керівництва шифрувальним центром АНБ на острові Оагу він ходив засмаглим цілий рік – у його очах прозирала нервозність, і тепер йому, очевидно, хотілося привернути до себе увагу всього колективу.

– Алло, ти мене чуєш? – спитала Ґабрієлла.

– Я, на жаль, мушу закінчити розмову. Наберу тебе пізніше, – схвильовано відповіла Алона й поклала трубку.

Навіть у повітрі відчувалося, що трапилося щось жахливе – можливо, новий великий теракт. Однак Інґрем досі видавався спокійним, і, хоч над верхньою губою й на лобі йому виступив піт, він раз по раз повторював, що нічого серйозного не сталося. Найпевніше, казав він, у внутрішню мережу проник вірус, попри всі заходи безпеки.

– Про всяк випадок ми вимкнули наші сервери, – промовив він, на якусь мить послабивши загальну напруженість.

«Хай йому біс! Вірус – це ж не так уже й небезпечно», – заговорили, здавалося, всі навколо.

А тоді Інґрем почав довгий монолог, туманно формулюючи думки. Алона зрештою не витримала й вигукнула:

– Та скажіть уже, що сталося!

– Ми ще точно не знаємо. Але, можливо, нашу мережу гакнули. Щойно знатимемо більше, зразу вас повідомимо, – відповів Джонні Інґрем, помітно збентежившись.

Присутні в офісі почали перемовлятися.

– Знову іранці? – поцікавився хтось.

– Ми гадаємо… – повів Інґрем, та закінчити фразу не встиг.

Його різко урвав той, хто й мав би від самого початку пояснити, що відбувається. Ед звівся на ноги й тут-таки зробився подібним до ведмедя. Ще хвилину тому пригнічений, він разюче змінився на виду і тепер буквально випромінював рішучість.

– Ні, – прошипів Ед. – Це гакер, якийсь довбаний супергакер, якому я відріжу яйця.

Ґабрієлла тільки-но вдягла пальто, щоб іти додому, як знову зателефонувала Алона Касалес. Попервах Ґране була роздратована. І не тільки через попереднє сум’яття. Вона хотіла повернутися додому ще до того, як буря розгуляється до краю. У радіоновинах сказали, що пориви вітру сягнуть тридцяти метрів за секунду, а температура знизиться до –10 °C. Ґабрієллине вбрання аж ніяк не підходило до такої погоди.

– Вибач за затримку, – сказала Алона. – Нам випав шалений ранок. Цілковитий хаос.

– Тут теж, – чемно відповіла Ґабрієлла, поглядаючи на годинник.

– Але я маю до тебе, як уже казала, важливу справу. Принаймні я так думаю. Її нелегко оцінити. Я саме почала вишукувати угруповання росіян. Я про це згадувала?

– Ні.

– Ну, мабуть, там ще німці й американці є, а може, і дехто зі шведів.

– Про яке угруповання ми говоримо?

– Це злочинці, вправні злочинці, які більше не грабують банків і не продають наркотиків. Натомість вони викрадають корпоративні секрети й конфіденційну бізнесову інформацію.

– Чорні гакери.

– Це не просто гакери. Вони ще шантажують і підкуповують людей. Можливо, не гребують і такою старомодною справою, як убивство. Правду кажучи, я на них зібрала небагато інформації, переважно якісь кодові слова й непідтверджені зв’язки плюс кілька справжніх імен молодих комп’ютерників нижчої ланки. Це угруповання спеціалізується на промисловому шпигунстві, тому-то ця справа опинилася на моєму столі. Ми боїмося, що найсучасніші американські технології потрапили до рук росіян.

– Розумію.

– Але дістати їх нелегко. Вони добре шифруються, і, хоч як я намагалася наблизитись до їхніх ватажків, мені лише вдалося встановити, що їхнього лідера звуть Танос.

– Танос?

– Так, це похідне від Танатоса – бога смерті в грецькій міфології. Він доводився сином Нікті, ночі, і братом-близнюком Гіпносові, сну.

– Як драматично.

– Швидше по-дитячому. Танос – лихий руйнівник у коміксах компанії «Марвел». Ну, знаєш, там де є ще такі герої, як Галк, Залізна людина й Капітан Америка. По-перше, це все не дуже російське, а найголовніше… як би сказати… це…

– …несерйозне й бундючне?

– Так, наче вони – купка зарозумілих студентів коледжу, що знущаються з нас, і це мене доводить до сказу. Насправді в цій історії багато тривожного, тож я дуже зацікавилась, коли ми завдяки радіотехнічній розвідці дізналися, що, судячи з усього, з цієї компанії хтось утік. Нам подумалося, що цей хтось міг би надати нам певну інформацію, коли тільки ми зуміємо знайти його першими. Одначе, розібравшись у ситуації краще, ми зрозуміли, що все не зовсім так, як ми гадали.

– Що ти маєш на увазі?

– Їх покинув не якийсь злочинець, а, навпаки, порядний чоловік. Він звільнився з фірми, де ця організація має інформаторів. З усього видно, йому пощастило там дізнатися щось украй важливе.

– Зрозуміло.

– На нашу думку, цьому чоловікові тепер загрожує серйозна небезпека. Він потребує захисту, але донедавна ми й не уявляли, де його шукати. Навіть не знали, на якій фірмі він працював. І от, здається, ми його вирахували, – вела далі Алона. – Розумієш, днями один з цих персонажів випадково згадав про того хлопця, сказавши, що з ним здиміли всі кляті «Т».

– Кляті «Т»?

– Еге ж, це прозвучало дивно й таємниче, але мало один козир – специфічність. Завдяки їй і вдалося все досить швидко розгадати. Щоправда, сам пошук словосполуки «кляті „Т“» нічого не дав, але «Т» взагалі, слова на «Т», пов’язані з високотехнологічними фірмами, весь час вели нас до одного – до Ніколаса Ґранта та його максими «Толерантність, Талант і Тіснота».

– Ідеться про «Соліфон»? – спитала Ґабрієлла.

– Гадаю, так. Принаймні нам здалося, що все стало на свої місця, і тому ми почали перевіряти, хто недавно покинув «Соліфон». Спочатку ми нічого не знайшли, бо там велика плинність кадрів. Такий їхній принцип – таланти мають постійно змінювати один одного. І тоді ми стали міркувати над цими «Т». Знаєш, що саме означає цей Ґрантів принцип?

– Не впевнена.

– Це його рецепт креативності. Під толерантністю він має на увазі те, що слід терпимо ставитися до незвичайних ідей і незвичайних людей. Що відкритіший ти для різних людей узагалі й для меншин зокрема, то більше маєш нових думок. Знаєш, це трохи скидається на Річарда Флориду з його гей-індексом. Там де толерантно ставляться до таких, як я, є також велика відкритість і креативність.

– Занадто однорідні й забобонні організації нічого не досягають.

– Саме так. А таланти… Таланти, як він каже, не лише дають добрий результат, а й притягають інші таланти. Створюють середовище, де людям хочеться бути. Тож від самого початку Ґрант намагався залучити до роботи геніїв у своїй справі, а не ідеальних фахівців. «Хай курс визначають таланти, а не навпаки», – уважає він.

– А що означає тіснота?

– Те, що між талантами мають бути тісні зв’язки. Приміром, щоб улаштувати зустріч, не треба ніякої бюрократії. Навіщо заздалегідь домовлятися про все, спілкуватися з секретарем? Просто ввалюй і обговорюй. Обмінюватись ідеями треба без перепон. І, як ти, мабуть, знаєш, «Соліфон» досяг неабиякого успіху. Вони забезпечили новітніми технологіями цілу низку організацій, навіть АНБ, між нами кажучи. А тоді з’явився новий малий геній, твій земляк, і з ним…

– …здиміли всі кляті «Т».

– Атож.

– І це був Балдер.

– Саме так. І я не думаю, що в нормальній ситуації він мав би проблеми з толерантністю чи тіснотою. Однак від самого початку він поширював довкола себе якусь отруту. Балдер відмовлявся будь-чим ділитися, і йому відразу ж удалося зіпсувати приємну атмосферу серед елітарних науковців компанії, надто коли він почав звинувачувати людей у крадіжках і мавпуванні. А ще він розбив глек із власником Ніколасом Ґрантом. Але той відмовляється розповідати про причини сварки. Каже тільки, що то було щось особисте. А невдовзі Балдер звільнився.

– Я знаю.

– Більшість тільки зраділа, коли він пішов. Стало легше дихати, і люди знову почали довіряти одне одному. Бодай якоюсь мірою. Проте Ґрант не зрадів, як і його адвокати. Балдер забрав із собою свої начерки та розробки, і ходили чутки, – можливо, тому, що ніхто нічого до пуття не знав, – ніби він додумався до чогось сенсаційного, здатного докорінно змінити квантовий комп’ютер, над яким працював «Соліфон».

– Суто з юридичного погляду всі його надбання належать компанії, а не йому особисто.

– Правильно. Отже, хоч Балдер і кричав голосно про крадіжки, але кінець кінцем сам виявився злодієм. І, найімовірніше, не сьогодні-завтра справа дійде до суду, якщо тільки Балдер не зможе пристрашити адвокатів відомими йому фактами. Він сказав, що ця інформація – його забезпека, і, мабуть, так воно і є. Але за найгіршого сценарію вона може…

– …призвести до його смерті.

– Оцього я й боюся найбільше, – промовила Алона. – Ми зібрали переконливі докази того, що починається щось серйозне, а зі слів твоєї керівниці я зрозуміла, що ти зможеш зарадити нам.

За вікном розігралася буря, і Ґабрієлла відчула жагуче бажання кинути все й податися додому. Однак вона зняла пальто й у препаскудному настрої знову сіла за стіл.

– Чим я можу зарадити?

– Як гадаєш, що він винюхав?

– Чи маю я це розуміти так, що вам не вдалося ні поставити йому жучка, ні гакнути його комп’ютер?

– На це питання, серденько, я тобі не відповідатиму. Але що ти думаєш?

Ґабрієлла згадала, як Франс Балдер не так давно стояв у дверях її кабінету й белькотів про те, що мріє про нове життя… І що він мав тоді на увазі?

– Тобі, мабуть, відомо, – сказала вона, – що Балдер уважав, ніби результати його досліджень викрадено тут, у Швеції. Радіотехнічний центр Міноборони провів досить велике розслідування й певною мірою підтвердив Балдерові слова, хоч глибше копати не схотів. Тоді я вперше й зустрілася з Балдером, та він мені не дуже сподобався. Заговорив мене вкрай і був глухий до всього, що безпосередньо не мало стосунку до нього та його досліджень. Пам’ятаю, мені ще подумалося, що ніякі успіхи не варті такої однобічності. Якщо така позиція потрібна для того, щоб здобути світове ім’я, то я навіть мріяти про нього не хочу. А втім, можливо, на моє ставлення до нього вплинула судова постанова.

– Про опіку?

– Так, йому тоді якраз заборонили піклуватися про сина-аутиста, бо він не приділяв хлопцеві аніякісінької уваги й навіть не помітив, як тому на голову звалився стелаж із книжками. І коли я почула, що проти нього повстав мало не весь «Соліфон», то відразу ж зрозуміла чому. Мені подумалось: так йому й треба.

– А потім?

– Потім він повернувся додому, і в нас заговорили про те, що йому треба дати якийсь захист, тоді я знову з ним зустрілася. Кілька тижнів тому. Просто неймовірно, але він зовсім змінився. Не тільки тому, що збрив бороду, прибрав волосся та схуд. Він став добродушнішим і навіть трохи невпевненим у собі. Не лишилося й знаку від його одержимості. Я пам’ятаю, що спитала його, чи не хвилюється він через майбутні судові процеси? І знаєш, що він відповів?

– Ні.

– Він украй саркастично заявив, що не хвилюється, бо перед законом усі рівні.

– І що він мав на увазі?

– Те, що ми всі рівні, коли однаково розплачуємось. У його світі, сказав він, закон – не що інше, як меч, що ним простромлюють таких, як він. Тож він таки хвилювався. Ще й тому, що знає речі, які важко тримати в собі. Навіть коли ті речі можуть урятувати його.

– А він не сказав, що це?

– Він сказав, що не хоче втрачати своєї єдиної козирної карти. Що почекає й подивиться, як далеко готовий піти супротивник. Проте я помітила, що Балдер був спантеличений. У якийсь момент він навіть випалив, що є люди, які хочуть йому нашкодити.

– Як саме?

– Не суто фізично, на його думку. Вони більше прагнуть відібрати в нього результати досліджень і добре ім’я. Не впевнена, що він справді вважає, ніби на тому все скінчиться. Я запропонувала йому завести сторожового собаку. Мені взагалі здається, що собака був би чудовим компаньйоном для людини, яка живе в передмісті, та ще й у великому будинку. Але він не хотів і чути про це й досить різко заявив, що не може собі дозволити тепер завести пса.

– Як ти думаєш, чому?

– Навіть не знаю. Та в мене виникло відчуття, що його щось гризе, і Балдер не став особливо протестувати, коли я наказала встановити в його домі новітню систему сигналізації. Її щойно змонтували.

– Хто?

– Одна компанія – «Мілтон сек’юриті». Ми з ними зазвичай співпрацюємо.

– Добре. Але я все-таки рекомендувала б перевезти його в якесь надійне місце.

– Усе так погано?

– Ми вважаємо, що ризик є.

– Окей, – відповіла Ґабрієлла. – Ти можеш надіслати мені якісь документи, щоб я відразу ж поговорила зі своїм керівництвом.

– Зараз гляну, що можна зробити, але я не впевнена, що вийде швидко. Ми тут маємо… одну проблемку з комп’ютерами.

– Невже така установа, як ваша, може собі таке дозволити?

– Ні, твоя правда. Я тебе ще наберу, серденько, – сказала Алона й поклала слухавку.

Ґабрієлла сиділа нерухомо, дивлячись на бурю, що дедалі несамовитіше била у вікно. Згодом вона дістала свій блекфон і набрала Франса Балдера. Вона телефонувала знову й знову, бо хотіла не тільки попередити його й простежити, щоб він негайно переїхав у якесь безпечне місце, а й поцікавитися, що він мав на увазі, кажучи: «Останніми днями я мрію про нове життя».

Одначе ніхто не знав, а коли й довідався б, то зроду б не повірив, що саме цієї миті Франс Балдер був цілком захоплений спробами змусити сина намалювати ще один малюнок, який промінився б дивним сяйвом, наче з іншого світу.