Читать книгу Дівчина у павутинні - Давід Лаґеркранц - Страница 11

20 листопада, вечір

Авґуст стояв навколішки на шаховій підлозі спальні, розглядаючи натюрморт, що його скомпонував для нього батько: запалена свічка на голубому тарелі, два зелені яблука й апельсин. Але нічого не відбувалося. Авґуст повернувся й уп’явся порожніми очима в зливу за вікном, а Балдер тим часом питав себе: «Чи є рація взагалі давати хлопчикові сюжет?»

Його син міг просто зиркнути на щось, і це закарбовувалося в його свідомості – то чи варто батькові обирати замість нього, що йому слід малювати? Авґуст, очевидно, тримає в голові тисячі власних образів. Можливо, таріль і кілька фруктів його зовсім не цікавили. Балдер знову спитав себе: «Може, хлопчик через світлофор намагався виявити щось цілком конкретне?» Малюнок не був просто випадковим маленьким спостереженням. Навпаки, червоне світло сяяло, неначе зловороже око спідлоба, і, можливо, – звідки Франсові те знати? – Авґуст відчув загрозу з боку чоловіка на переході.

Балдер устоодинадцяте за день глянув на сина. Та це ж ганьба! Раніше він мав Авґуста за дивного й незбагненного хлопчика. Тепер він знову замислився: а може, вони з сином і справді схожі? Коли Франс був юний, лікарі не надто турбувалися діагнозами. У ті дні від людей швидше відмахувалися, називаючи диваками. Він сам, без сумніву, відрізнявся від інших дітей тим, що був надто серйозний і мав незворушний вираз обличчя, тож ніхто на шкільному подвір’ї не вважав його за приємного хлопця. З другого боку, інші діти теж видавалися йому не дуже цікавими, і він шукав утіхи в числах та рівняннях, уникаючи пустих балачок.

Його навряд чи визнали б за аутиста, як Авґуста. Однак нині його напевно вважали б за хворого на синдром Асперґера, і добре це було б чи погано, не мало б значення. Вони з Ганною вірили, що рання діагностика Авґустової недуги допоможе їм. Та це не допомогло. І тільки тепер, коли їхньому синові було вісім, Франс усвідомив, що хлопчик має особливе відчуття математики й тривимірності простору. Як Ганна й Лассе цього не завважили?

Лассе, зрозуміла річ, – покидьок, але ж Ганна з природи чутлива й добра. Франс ніколи не забуде їхньої першої зустрічі. То був святковий вечір на честь Шведської королівської академії інженерних наук у Стокгольмській ратуші. Йому тоді вручили якусь незначну нагороду. Час тягся так довго, і Франс мріяв якнайшвидше дістатися додому, до свого комп’ютера, аж тут підійшла напівзнайома вродлива жінка – його знання у світі зірок були досить обмежені – і заговорила до нього. У глибині душі Балдер, як і раніше, мав себе за розумника зі школи в Тапстремі, на якого дівчата дивилися з презирством. Він не міг утямити, що така жінка, як Ганна, в ньому знайшла. Вона тоді, як згодом з’ясувалося, купалась у славі, досягши вершини своєї кар’єри, проте спокусила його й тієї ночі любилася з ним так, як жодна жінка до неї не любилася. То був, либонь, найщасливіший час у його житті, але… бінарні коди взяли гору над коханням.

Він знищив їхній шлюб роботою. Його місце посів Лассе Вестман, Ганна зробилась як не своя, і Авґуст, певно, теж. Це мало б розлютити Франса, та він знав, що сам в усьому винен. Купив собі свободу, начхав на сина, тож, мабуть, на суді, який розглядав справу про опіку, сказали правду, що мрію про штучне життя він поставив над свого сина. Який же він був бовдур!

Франс дістав ноутбук, розгорнув «Ґуґл» і почав шукати докладнішу інформацію про обдаровання савантів. Він уже замовив багато книжок, зокрема й ґрунтовну працю професора Даролда Трефферта «Острови геніальності», присвячену цій темі. Балдер, як завжди, хотів вивчити все сам до найменших подробиць. Ні один чортів психолог чи педагог не зможе краще за нього розібратися, чого тепер потребує його син. Він знатиме куди більше за багатьох з них.

Франсову увагу привернула історія про дівчинку-аутистку Надю. Історія її життя була описана в книжці Лорни Селф «Надя: незвичайні здібності до малювання в дівчинки-аутистки», а ще в книжці Олівера Сакса «Чоловік, що переплутав дружину з капелюхом». Балдер захоплено читав. Це була бентежна історія, де прозирало багато паралелей. Як і Авґуст, Надя здавалась ідеально здоровою, коли народилася, і тільки згодом її батьки зрозуміли, що з дівчинкою щось не так.

Вона ніяк не починала розмовляти, не дивилася людям у вічі, уникала фізичного контакту й не реагувала на материні репліки чи усмішки. Надя переважно була тиха й замкнута і лише нав’язливо рвала папір на вузенькі смужечки. У шість років вона так само не промовила й слова.

А проте Надя малювала, як Леонардо да Вінчі. Уже в три роки цілком несподівано дівчинка стала зображати коней. На відміну від інших дітей, вона починала не з форми, не з цілого, а навпаки, з якоїсь маленької деталі – з копита, з чобота вершника чи хвоста. Найдивнішим було те, що малювала вона швидко. З приголомшливим, чудернацьким поспіхом вона сполучала разом частини, одну – звідси, другу – звідти, аж поки утворювалось ідеальне ціле – кінь, який скаче собі чи йде. Зі свого досвіду в підлітковому віці Франс знав, що нема нічого складнішого, як намалювати тварину в русі. Хоч як старайся, однаково вийде неприродно та скуто. Треба досягти справжньої майстерності, щоб зобразити рух невимушеним і легким. Надя досягла такої майстерності вже в три роки.

Її коні були як ідеальні знімки, зроблені легкою рукою. І явно не внаслідок довгих тренувань. Її віртуозність, яка прорвалася, наче крізь греблю, зачаровувала сучасників. Як їй удавалося перестрибувати століття розвитку історії мистецтва лише кількома швидкими рухами руки? Австралійські дослідники Аллан Снайдер і Джон Мітчелл, вивчивши її малюнки, 1999 року запропонували теорію, що поступово здобула загальне визнання. Згідно з нею, всі ми маємо природжену здатність досягти такого рівня віртуозності, але в більшості з нас вона заблокована.

Якщо ми бачимо футбольний м’яч чи ще щось, то не відразу розуміємо, що перед нами тривимірний об’єкт. Навпаки, мозок блискавично сприймає кілька деталей, тіні й різницю в глибині та нюансах і робить з них певні висновки про форму. Ми цього не усвідомлюємо, однак нам потрібен певний аналіз для розуміння, що перед нами м’яч, а не круг.

Мозок сам створює остаточну форму, після чого ми вже не бачимо деталей, підмічених спочатку. Ліс, так би мовити, затуляє нам дерева. Але Мітчелл і Снайдер припустили, що, якби нам удалось у свідомості відтворити первісний образ, ми змогли б побачити світ зовсім по-новому й навіть, можливо, зображати його так, як це робила Надя, без будь-яких вправ.

Інакше кажучи, ідея полягала в тому, що Надя якраз і мала доступ до початкового образу, що правив мозкові за сировину. Вона бачила численні деталі й тіні, перш ніж їх устигав обробити мозок. Ось чому дівчинка завжди починала малювати окремі частини – копито чи морду, а не ціле. Адже цілого, в нашому розумінні, ще не було в її голові. І хоч Франс Балдер бачив у цій теорії чимало прогалин чи принаймні, як завжди, критично оцінював певні моменти, сама думка припала йому до вподоби.

У своїх дослідженнях він, по суті, завжди шукав саме такого первісного підходу, який би давав змогу не сприймати речі як належне, а вів за межі очевидного, до дрібних деталей. Тема захоплювала Франса дедалі дужче, і він читав з усе більшою зацікавленістю, аж поки здригнувся й навіть голосно вилаявся, глянувши з певною тривогою на сина. Та здригнутися Франса змусили не описи наукових досліджень, а розповідь про перший Надин рік у школі.

Надю зарахували до класу для дітей-аутистів, де навчання було сфокусоване на тому, щоб вона заговорила. І дівчинка мала прогрес: слова з’являлися одне за одним. Але ціна виявилася високою. Коли Надя почала говорити, її талант малювати олівцями зник і, за словами авторки книжки Лорни Селф, одна мова, либонь, замінилася другою. З геніального художника Надя обернулася на звичайну дівчинку-аутистку з серйозними вадами розвитку. Вона, звісно, годна була трохи розмовляти, проте цілком утратила дар, що вражав увесь світ. А чи варте це того, щоб просто зліпити докупи кілька слів?

«Ні!» – хотів закричати Балдер, – можливо, тому, що сам за всяку ціну завжди хотів стати генієм у своїй галузі. Краще вже бути тим, хто не може підтримати жодної розумної бесіди, аніж посередністю. Хоч ким, аби не сіряком! Отакий він мав життєвий принцип, одначе… був не такий дурний, щоб не розуміти: його власні елітарні приписи можуть тут і не діяти. Можливо, кілька приголомшливих малюнків – ніщо проти здатності самому попросити склянку молока чи перекинутися кількома словами з друзями й батьком. Звідки йому те знати?

І все ж він відмовлявся робити такий вибір. Він не хотів миритися з тим, що доведеться позбутись найдивовижнішого в Авґустовому житті. Ні… про таке й думати годі. Не можна вимагати від батьків, щоб вони обирали між генієм і не генієм. Нікому-бо не дано заздалегідь знати, як буде для дитини найкраще.

Що більше він про це розмірковував, то безглуздішим це йому видавалось. І Франсові спало на думку, що він у це просто не вірить чи, скоріше, не хоче вірити. Зрештою, Надя – лише прецедент, а прецеденти не можуть слугувати за наукове обґрунтування.

Балдер прагнув дізнатися більше. Зненацька задзвонив його мобільник. Останні кілька годин йому телефонували не раз. Один дзвінок був з невідомого номера, другий – від Лінуса. Зі своїм колишнім асистентом він не знав, як і розмовляти, особливо тепер. Ба більше, Франс не був упевнений, що тому взагалі можна довіряти.

Але він таки відповів на дзвінок – либонь, просто з нервозності. То була Ґабрієлла Ґране – привабливий аналітик із СЕПО, і Балдер навіть злегка усміхнувся. Після Фарах Шаріф Ґабрієлла посідала друге місце. Вона мала сяйні красиві очі й гострий розум. А він був небайдужий до розумних жінок.

– Ґабрієлло, – сказав Балдер, – я залюбки поговорив би з вами, проте часу обмаль. Маю важливу справу.

– На це час ви точно знайдете, – незвично суворо відповіла вона. – Ви в небезпеці.

– Ох, дурниці, Ґабрієлло! Я вам уже казав, що вони, може, спробують затягати мене по судах і обібрати до нитки – та й по всьому.

– Франсе, вибачте, але в нас з’явилися нові відомості, до того ж з дуже надійного джерела… Бачиться, загроза справді є.

– Що ви маєте на увазі? – запитав відсторонено Балдер.

Затиснувши телефон між плечем та вухом, він і далі шукав інформацію про Надин утрачений талант.

– Мені важко оцінити ці дані, але вони мене хвилюють, Франсе. Гадаю, їх слід сприйняти серйозно.

– Добре, тоді я теж сприйму. Обіцяю бути вкрай обережним. Як завжди, не виходитиму з дому. Але я тепер, як уже казав, маю невеличкий клопіт. Крім того, я більш ніж упевнений, що ви помиляєтеся. У «Соліфоні»…

– Так, так, звісно, я можу помилятися, – перебила вона. – Це правда. А що, як я маю слушність? Ану ж є бодай крихітний, малесенький ризик, що я маю слушність?

– Ну-у-у…

– Франсе, послухайте мене. Я вважаю, що маю слушність. Ніхто в «Соліфоні» не хоче шкодити вам фізично. Це як-не-як цивілізована компанія. Але скидається на те, що хтось із компанії має контакти з кримінальною організацією з філіями в Росії та Швеції. От звідки небезпека.

Балдер уперше відірвав погляд від монітора. Він знав, що Зіґмунд Екервалд із «Соліфону» співпрацює з кримінальним угрупованням. Йому навіть удалося перехопити кілька кодових слів про її лідера, однак він і уявити не міг, навіщо угрупованню нападати на нього. Чи все-таки міг?

– Кримінальна організація? – пробурмотів він.

– Саме так, – сказала Ґабрієлла. – Хіба це не логічно, в певному розумінні? Вам, здається, й самому спадало таке на думку? Якщо люди почали красти чужі ідеї й заробляти на них гроші, то вони вже перейшли межу, і тоді все летить шкереберть.

– Гадаю, – я вже, власне, казав це, – їм вистачить купки адвокатів. З купкою спритних адвокатів можна спокійно красти будь-що. Адвокати – кілери нашого часу.

– Окей, може й так. Але, послухайте, я ще не дістала постанови про особисту охорону, тому я хочу відвезти вас у потайне місце. Я маю намір забрати вас просто зараз.

– Що ви сказали?

– Думаю, ми мусимо діяти негайно.

– Нізащо, – відповів Балдер. – І я…

Він завагався.

– У вас удома ще хтось є? – запитала вона.

– Ні, ні, але зараз я нікуди не зможу поїхати.

– Ви не чуєте, що я кажу?

– Чую дуже добре. Та, попри всю мою пошану до вас, мені здається, що ви здебільшого висловлюєте припущення.

– Припущення – невідривна частина ризику, Франсе. Проте мені був дзвінок від… ну, взагалі, мені не слід цього казати… від агента з АНБ, що розслідує діяльність цієї організації.

– АНБ! – пирхнув Франс.

– Я знаю, що ви скептично ставитеся до них.

– Скептично – це ще м’яко сказано.

– Добре, добре. Але тут вони на вашому боці. У всякому разі цей агент. Вона хороша людина. З підслухів їй удалося довідатися щось дуже схоже на план убивства.

– Мого?

– Багато що свідчить саме про це.

– Дуже схоже, багато що свідчить… Це все звучить украй непевно.

Авґуст несподівано сягнув по олівці, і Франс на якусь мить цілком зосередився на синові.

– Я залишаюся, – сказав він.

– Ви, певно, жартуєте?

– Ні, зовсім ні. Я радо переїду, якщо до вас надійде більше інформації, але не тепер. Крім того, компанія «Мілтон сек’юриті» установила чудову охоронну систему. У мене всюди камери й сенсори.

– Ви серйозно?

– Так, ви ж знаєте, що я впертий віслюк.

– Чи маєте ви зброю?

– Що на вас найшло, Ґабрієлло? Я і зброя! Найнебезпечніше, що я маю, – це нова сирорізка.

– Послухайте… – задумливо промовила вона.

– Так?

– Я організую за вами спостереження, хочете ви того чи ні. Думаю, що ви навіть нічого не помітите. Але якщо вже ви такий упертюх, я дам вам іншу пораду.

– Яку ж?

– Go public[18]. Це може стати своєрідною забезпекою. Розкажіть медіям, що вам відомо. Тоді, якщо пощастить, не буде рації прибирати вас із дороги.

– Я подумаю про це.

Балдер почув з голосу, що Ґабрієллину увагу щось відвернуло.

– Так? – промовив він.

– Зачекайте хвилинку, – відповіла вона. – Мені телефонують на другу лінію. Я мушу…

Вона зникла, а Франса, який мав би думати про інше, мучила тільки одна думка: «Чи втратить Авґуст здатність малювати, якщо я навчу його розмовляти?»

– Ви слухаєте? – запитала незабаром Ґабрієлла.

– Звісно.

– Я, на жаль, змушена закінчити розмову. Але я обіцяю проконтролювати, щоб за вами якнайшвидше організували спостереження. Будьмо на зв’язку. Шануйтеся!

Поклавши слухавку, Балдер зітхнув. Він знову подумав про Ганну й Авґуста, про шахову підлогу, віддзеркалену в шафі, про всяку всячину, не таку й важливу тепер, і пробурмотів собі під носа: «Вони полюють на мене».

Франс розумів, що нічого неймовірного в цьому немає, хоч і відмовлявся вірити в те, що справа може дійти до насильства. Але що він, власне, знає? Нічого. Крім того, тепер йому нема коли цим турбуватися. Він повернувся до пошуку відомостей про Надю й міркував, які наслідки вони матимуть для його сина. Насправді то було безумство. Франс засунув голову в пісок, удаючи, ніби нічого не відбувається. Знехтувавши Ґабрієллине попередження, він блукав інтернетом і невдовзі натрапив на професора неврології, експерта з питань синдрому саванта, на ім’я Чарлз Еделман, а тоді, замість прочитати про нього більше, – Балдер завжди віддавав перевагу написаному над почутим, – зателефонував на комутатор Каролінського інституту.

Відтак він зрозумів, що вже досить пізно. Еделман навряд чи ще на роботі, а його особистого телефонного номера на сайті не було. Однак стривайте… він ще й керівник «Еклідену» – закладу для дітей-аутистів з особливими талантами. Франс спробував зателефонувати туди. Після кількох гудків йому відповіла жінка, яка назвалася сестрою Ліндрус.

– Вибачте, що турбую о такій пізній порі, – сказав Балдер. – Я шукаю професора Еделмана. Чи не затримався він часом на роботі?

– Так, він справді тут. У таку негоду додому годі дістатися. Як вас відрекомендувати?

– Франс Балдер, – відповів він і додав, сподіваючись, що це допоможе: – Професор Франс Балдер.

– Зачекайте хвилинку, – попросила сестра Ліндрус. – Я подивлюся, чи він вільний.

Балдер пильно глянув на Авґуста, що знову нерішуче взявся за олівці. Це трохи стривожило Франса, немовби який недобрий знак. «Кримінальне угруповання», – знову пробелькотів він.

– Чарлз Еделман, – пролунав голос у телефонній слухавці. – Я справді розмовляю з професором Балдером?

– Саме так. Маю до вас…

– Ви й не уявляєте, яка це для мене честь, – вів далі Еделман. – Я щойно повернувся з конференції в Стенфорді, і там ми саме обговорювали ваші дослідження в галузі нейронних мереж. І навіть порушили питання про те, чи не можемо ми, неврологи, дізнатися дещо про мозок через дослідження штучного інтелекту. Стороною, так би мовити. Ми поцікавилися…

– Мені дуже приємно, – перебив його Франс, – але я маю до вас невеличке питання.

– О, справді? Потрібна якась допомога у ваших дослідженнях?

– Ні, просто мій син – аутист. Йому вісім років, а він, як і раніше, не мовить і слова. Одначе кілька днів тому ми проходили повз світлофор на Горнсґатані, а тоді…

– Так?

– …він просто сів і намалював його з неймовірною швидкістю. І зовсім ідеально. Це приголомшливо!

– І тепер ви хочете, щоб я приїхав і подивився на його роботу?

– Це було б прекрасно. Але я телефоную не тому. Я хвилююся. Я прочитав, що малювання – можливо, його спосіб спілкування з зовнішнім світом і що коли він навчиться говорити, то може втратити свій талант. Один спосіб самовияву може змінитись на другий.

– Ви могли б просто сказати, що прочитали про Надю.

– Звідки ви знаєте?

– Бо про неї завжди згадують у таких випадках. Але… можу я звати вас Франсом?

– Авжеж.

– Чудово. Франсе, я безмежно радий, що ви зателефонували, і можу напрямки сказати, що вам не треба хвилюватися. Навпаки, Надя – лише виняток, що підтверджує правило. Ото й по всьому. Усі дослідження засвідчують, що мовний розвиток насправді поглиблює талант саванта. Узяти Стівена Вілтшира – ви ж, певно, читали про нього?

– Це той, що намалював практично весь Лондон?

– Саме так. Він розвивався і в творчому, і в інтелектуальному, і в мовному планах. А нині його вважають за видатного художника. Тож заспокойтеся, Франсе. Трапляється, звісно, що діти втрачають талант саванта, але до цього найчастіше спричиняється щось інше. Можливо, їм просто набридає. Ви, мабуть, читали, що Надя тоді втратила матір?

– Так.

– Можливо, то й була справжня причина, хоч, звісно, ні я, ні хто інший не знає всього напевно. Та навряд чи це пов’язано з тим, що вона навчилася говорити. Інших задокументованих прикладів аналогічного розвитку майже немає, і я кажу це не з доброго дива чи тому, що саме в цьому полягає моя наукова гіпотеза. Тепер більшість науковців уважає, що саванти тільки виграють від розвитку своїх інтелектуальних здібностей у всіх галузях.

– Ви в цьому впевнені?

– Безперечно.

– Він ще добре розбирається в цифрах.

– Невже? – здивувався Чарлз Еделман.

– Чому ви так говорите?

– Бо в савантів художня обдарованість украй рідко поєднується з математичним талантом. Тут ідеться про два різновиди здібностей. Вони аж ніяк не споріднені й навіть часом, здається, блокують один одного.

– Але з моїм сином це так. У його малюнках є якась геометрична точність, ніби він уміє розраховувати пропорції.

– Це надзвичайно цікаво, просто навіть захопливо. Коли я з ним можу зустрітися?

– Навіть не знаю. Я насамперед хочу попросити поради.

– Тоді порада однозначна: дбайте про хлопчика. Стимулюйте його. Нехай розвиває свої здібності в усьому.

– Я…

Франс відчув, що йому якось дивно здавило груди, аж зробилося важко говорити.

– …я хочу вам подякувати, – сказав він. – Я вам дуже вдячний. А тепер мені треба…

– Для мене така честь розмовляти з вами, і я б залюбки зустрівся з вашим сином. Якщо дозволите трохи похвалитися, то я скажу, що розробив досить складний тест для савантів. Я міг би допомогти вам краще пізнати хлопчика.

– Так, звісно. Це було б просто чудово. Але тепер мені треба… – пробурмотів Балдер, сам до пуття не знаючи, що хоче сказати. – До побачення, і ще раз дякую!

– О, радий був допомогти. Сподіваюся, ви найближчим часом знову зі мною зв’яжетеся.

Франс поклав трубку й кілька секунд сидів нерухомо, схрестивши руки на грудях і дивлячись на сина. Авґуст, як і раніше, тримав у руках жовтого олівця й позирав на запалену свічку. Балдер здвигнув плечима, і раптом у нього потекли сльози. Про професора Балдера можна було сказати багато чого, та тільки не те, що він тонкосльозий.

Він і сам не пам’ятав, коли таке траплялося з ним востаннє. Коли померла мати, він не плакав. І точно не плакав, коли бачив або читав щось зворушливе. Сам він уважав себе за кам’яного ідола. А нині, перед сином і рядами його олівців та паличок кольорової крейди, професор плакав, як дитя, навіть не намагаючись стримати сліз. Звісно, це все слова Чарлза Еделмана.

Тепер Авґуст зможе навчитися говорити й далі малювати – це запаморочлива новина. Хоч плакав Франс, певна річ, не тільки через це. Сюди домішалися ще драма в «Соліфоні», смертельна загроза, тягар його таємниці й туга за Ганною, чи за Фарах, чи будь за ким, хто міг би заповнити порожнечу в його серці.

– Мій хлопчику! – промовив Балдер.

Він так розчулився, що й не помітив, як у нього ввімкнувся ноутбук і почав показувати те, що відбувалося перед однією з камер зовнішнього спостереження біля його будинку.

Через садок, попри несамовиту бурю, йшов довготелесий чоловік в утепленій шкіряній куртці та сірій кепці, натягненій так, що вона ретельно приховувала його обличчя. Хоч хто то був, але він добре знав, що його знімають. Чоловік видавався худорлявим і поворотким, проте щось у його хиткій, трохи театральній ході нагадувало боксера-ваговика, який прямував на ринг.

Ґабрієлла Ґране сиділа у своєму кабінеті в СЕПО й провадила пошуки в інтернеті та реєстрі агенції. Вона до ладу й не знала, чого шукає. Але її мучило щось незрозуміле, щось тривожне й дивне.

Їхню розмову з Балдером урвали. Їй знову зателефонувала Гелена Крафт – керівниця СЕПО. Ще й з тієї ж самої причини, що й минулого разу. З нею хотіла поговорити Алона Касалес з АНБ, і тепер Алонин голос звучав набагато спокійніше. Вона навіть намагалася злегка фліртувати.

– Вам удалося розібратися зі своїми комп’ютерами? – спитала Ґабрієлла.

– Ха… так. Це був цирк, але, гадаю, нічого страшного. Вибач, якщо минулого разу говорила трохи загадково. Боюсь, я не маю особливого вибору. Просто хочу ще раз наголосити: професорові Балдеру загрожує реальна й серйозна небезпека, хоч ми нічого не знаємо напевно. Ви владнали цю справу?

– Я з ним поговорила. Він відмовляється покидати будинок. Сказав, що має вдома якусь важливу справу. Хочу організувати стеження.

– Чудово. Як ти, можливо, здогадуєшся, я про тебе копнула глибше. І дуже вражена, панно Ґране. Хіба таким, як ти, не слід працювати в компанії «Ґолдман Сакс» і заробляти мільйони?

– Не до мого смаку.

– І не до мого. Від грошей я не відмовилася б, але це малоплатне винюхування подобається мені більше. Отже, солоденька, справи такі… Деякі мої колеги вважають, що нічого особливого тут немає. Я, до речі, категорично не погоджуюся з цією думкою. І не тільки тому, що впевнена: це угруповання становить загрозу нашим національним економічним інтересам. Гадаю, тут є ще й політичні моменти. Російський комп’ютерник, про якого я згадувала, Анатолій Хабаров, має зв’язок з горезвісним депутатом російської держдуми Іваном Грибановим – великим акціонером Газпрому.

– Зрозуміло.

– Але це поки що переважно сліпі кінці і я згаяла багато часу, намагаючись установити особу їхнього лідера.

– Того, кого звуть Танос?

– Або тієї.

– Тієї?

– Я можу й помилятися. Хоч такі кримінальні угруповання часто використовують жінок, проте не на керівних позиціях. Та й цей тип більше схожий на чоловіка.

– Що ж тебе змушує думати, ніби то може бути жінка?

– Можна сказати, якась повага. Про цього Таноса говорять так, як чоловіки в усі часи говорили про жаданих і обожнюваних жінок.

– Іншими словами, ідеться про красу.

– Точно. Але, можливо, я просто відчула легку гомосексуальну еротику. Мене неабияк потішило б, якби російські гангстери й узагалі російське керівництво приділяли б цьому більшу увагу.

– Ха, правда!

– Та насправді я згадую про це тільки для того, щоб ти мала ширший огляд, якщо ця плутанина потрапить тобі до рук. Розумієш, до цієї справи причетні деякі адвокати. Не дивина, так? Гакери крадуть чуже – адвокати легалізують украдене. Як там казав Балдер?

– Ми рівні перед законом, коли однаково розплачуємось.

– Атож. Хто має гроші на добру оборону, той може привласнити будь-що. Ти, певно, знаєш Балдерових юридичних опонентів? Вашингтонську фірму «Дакстоун і партнер».

– Еге ж.

– Тоді тобі відомо, що до них зазвичай звертаються технологічні фірми, прагнучи засудити винахідників і раціоналізаторів, які сподіваються дістати скромну винагороду за свої витвори.

– Ще відколи ми розбиралися з процесами винахідника Гокана Ланса.

– Теж моторошна історія, так? Але найцікавіше, що фірму «Дакстоун і партнер» згадано в перемовинах цього кримінального угруповання, які нам удалося перехопити й прочитати. Щоправда, її там названо Д.П. чи навіть просто Д.

– Тож «Соліфон» і ці негідники користуються послугами тих самих адвокатів?

– Здається, так. Та це ще не все. «Дакстоун і партнер» відкривають офіс у Стокгольмі, і знаєш, як ми про це довідалися?

– Ні, – відповіла Ґабрієлла, відчуваючи все більше напруження.

Їй хотілося якнайшвидше закінчити розмову й узятися до організації поліційної охорони для Балдера.

– Стежачи за угрупованням, – вела далі Алона. – Про новину прохопився Хабаров, а це свідчить про його тісний зв’язок з тією фірмою. В угрупованні знали про відкриття офісу ще до офіційного повідомлення. А в Стокгольмі «Дакстоун і партнер» мають об’єднатися зі шведським адвокатом на ім’я Кенні Брудін. Він раніше спеціалізувався на кримінальних справах і вславився тим, що занадто зближувався зі своїми клієнтами.

– Я пам’ятаю одну класичну фотографію, надруковану у вечірній пресі, де Кенні Брудін розважається за містом зі своїми бандитами, мацаючи якусь дівчину легких звичаїв, – сказала Ґабрієлла.

– Я бачила цей знімок і заклалася б, що найкраще почати розслідування цієї історії саме з пана Брудіна. Хтозна, може, саме він сполучна ланка між фінансовими магнатами та цим угрупованням.

– Я подивлюся, – сказала Ґабрієлла. – Але тепер мені треба зробити дещо інше. Почуємося.

Вона зателефонувала черговому у Відділі особистої охорони СЕПО. Цього вечора ним виявився не хто інший, як Стіґ Іттерґрен. Їй аж у п’ятах застигло. Шістдесятирічний Іттерґрен мав надмірну вагу, любив хильнути, а ще більше – пограти в карти в інтернеті. Його часом називали пан Нічогонеможливо, тому Ґабрієлла пояснила ситуацію якнайсоліднішим тоном і зажадала, щоб професорові Франсу Балдерові з Салтшебадена щонайскоріше дали охоронців. Стіґ Іттерґрен звично відповів, що це буде дуже важко й, либонь, зовсім неможливо, а коли вона заперечила, натякнувши, що це наказ керівника СЕПО, він пробурмотів щось на зразок «сварлива сучка».

– Я цього не чула, – промовила вона. – Але глядіть, щоб ніяких затримок.

Без затримок, певна річ, не вийшло. Чекаючи, Ґабрієлла стукала пальцями по столу й шукала інформацію про «Дакстоуна і партнера» і про все, що розповіла їй Алона. Аж тут у неї виникло відчуття чогось тривожно знайомого.

Проте вона так і не зрозуміла, в чому річ, і, перш ніж устигла до чогось додуматися, їй зателефонував Стіґ Іттерґрен і, звісно ж, почав говорити, що вільних працівників у Відділі особистої охорони нема: мовляв, цього вечора незвично багато роботи через королівську родину – там якийсь спільний захід з норвезьким кронпринцом і його дружиною, та ще й лідерові партії «Шведські демократи» кинули в голову морозиво, а охоронці не встигли втрутитись, і тому довелося посилити варту на його черговому виступі в Седертельє.

Тож Іттерґрен відрядив двох чудових хлопців з поліції, яких звуть Петер Блум і Дан Флінк. Ґабрієллі довелося вдовольнитися цим, хоч імена Блум і Флінк викликали в неї асоціацію з Клінґом і Кланґом з «Пеппі Довгапанчохи». На мить її охопило погане передчуття, а тоді вона розлютилася сама на себе.

Як це типово для її снобістського виховання – судити про людей по їхніх іменах! Їй слід було б більше хвилюватись, якби їх звали Юллентофс чи якось подібно до цього. Тоді вони напевно вже виявилися б м’якодухими виродками. «Усе буде добре», – подумала Ґабрієлла.

Відтак вона повернулася до роботи. На неї чекала довга ніч.