Читать книгу Дівчина у павутинні - Давід Лаґеркранц - Страница 7

20 листопада

Едвін Нідгем, чи, як його часто називали, Ед-Архімед, не був найвисокоплатнішим у США фахівцем з питань безпеки. Зате його, здається, вважали за найкращого у своїй професії. Його батько Семмі був п’яниця та ледацюга, яких ще пошукати треба, і перебивався випадковими заробітками в порту. Але погуляти він любив, тож частенько через це опинявся у в’язниці чи в лікарні.

Одначе саме ці гулянки були найкращим часом для сім’ї та своєрідним перепочинком, коли мати Рита могла пригорнути до себе обох дітей і сказати, що все в них буде добре. А взагалі їхні хатні справи були кепські. Сім’я жила в районі Дорчестер у Бостоні, і коли батько призволяв бути вдома, то бив свою дружину до синців. Їй доводилося годинами, а то й цілими днями плакати й тремтіти, замкнувшись у туалеті.

У найгірші часи Рита блювала кров’ю, тож ніхто особливо й не здивувався, коли вона померла в сорок шість років від внутрішньої кровотечі чи коли Едова старша сестра підсіла на героїн. І ще менше – коли батько з дітьми опинився на межі бездомного існування.

Дитинство Еда розчистило йому шлях до неприємностей життя, і в підлітковому віці він належав до банди, що називала себе «The Fuckers», тобто «Трахальники». Вони наганяли страху на весь Дорчестер, беручи участь у бандитських розбірках і грабуючи бакалійні крамниці. Найближчого Едового приятеля Данієла Ґотфріда вбили, повісивши на гак для м’яса й зарубавши мачете. Тоді Ед стояв на краю прірви.

У його зовнішності було щось звіряче. Він ніколи не всміхався. Йому бракувало двох зубів – і це лише посилювало моторошне враження. Ед був коренастий, високий і безстрашний. Його обличчя майже завжди було понівечене або від сутичок з батьком, або від бійок між бандами. У школі більшість учителів боялися Еда до смерті. Усі були впевнені, що він кінець кінцем опиниться у в’язниці чи покине цей світ з кулею в голові. Проте знайшлись дорослі люди, що взялися за нього – либонь, помітивши в його полум’яних блакитних очах не тільки агресію й насильство.

Ед мав непереборну жадобу до знань та енергію, завдяки якій міг проковтнути книжку з таким самим натиском, з яким він трощив автобусні салони. Після уроків він часто-густо не квапився додому, а затримувався в школі, у так званому технічному кабінеті, де було кілька комп’ютерів. Учитель фізики зі шведськозвучним прізвищем Ларссон зауважив, що Ед має хист до роботи з машинами, і після втручання соціальних служб хлопцеві призначили стипендію, перевівши до школи для здібніших учнів.

Він досягав величезних успіхів у навчанні, здобував усе нові стипендії та нагороди і, зрештою, зважаючи на вже відомі факти, вступив до Массачусетського технологічного інституту на факультет інформаційних технологій. Ед написав докторську дисертацію про деякі специфічні побоювання щодо таких нових асиметричних криптосистем, як RSA[12], а згодом обіймав керівні посади в «Майкрософті» й «Циско». Відтак його взяли на роботу в Агенцію національної безпеки, і він переїхав до Форт-Міда, що в штаті Меріленд.

Кришталево чистого резюме він не мав. І не лише через кримінальні вчинки в підлітковому віці. У коледжі він курив багато травички, носився з соціалістичними й навіть анархістськими ідеями і був двічі заарештований за побої – бився він зазвичай у барах, нічого особливого. На вдачу він досі був поривний, тож усі, хто його знав, уважали за краще з ним не сваритися.

Але в АНБ розгледіли й інші його якості. До того ж відбувалося це восени 2001 року, коли американські спецслужби конче потребували комп’ютерників, а тому брали на роботу геть усіх. Пізніше ніхто вже не сумнівався в Едовій лояльності й патріотизмі, а як і спадало кому таке на думку, то козирів у хлопця все одно було значно більше, ніж вад.

Ед був не тільки навдивовижу обдарований. Притаманні йому одержимість, маніакальна точність і фанатична ефективність щонайкраще підходили для того, кому доручили інформаційну безпеку в найсекретнішому з американських відомств. Не було такого розумаки, що міг би зламати його систему, і цим Ед неабияк пишався. Дуже швидко у Форт-Міді він зробився незамінним. До нього постійно ставали в чергу за консультаціями. Чимало людей і далі боялися його, а він частенько лаяв інших працівників, зовсім не думаючи про наслідки. Навіть самого керівника АНБ, легендарного адмірала Чарлза О’Коннора, він якось послав до біса, а може, і далі.

– Сунь свого клятого носа туди, в чому розбираєшся! – заревів Ед, коли адмірал спробував висловити міркування про його роботу.

Однак О’Коннор і всі інші дивилися на це крізь пальці. Вони знали, що Ед кричить і лається небезпідставно – наприклад, коли його колеги нехтують правила безпеки або мудрують про те, на чому не знаються. Та він і разу не втрутився в інші сфери діяльності агенції, дарма що мав доступ майже до всього. Останніми роками агенція перебувала в центрі бурхливих скандалів, коли представники і правих, і лівих сил називали її сатанинським кодлом та Орвелловим Старшим Братом, проте Ед уважав, що організація має право робити все, аби його системи безпеки залишалися надійними й недоторканними. А що сім’ї він ще не мав, то жив здебільшого в офісі.

Ед був силою, на яку всі покладалися, і хоч його особу не раз ретельно перевіряли, але нічого вартого догани виявити не змогли, за винятком хіба кількох великих пиятик, коли він ставав тривожно сентиментальним і розводився про своє минуле. Та навіть тоді Ед жодного разу не виказав стороннім, над чим працює. Перебуваючи в іншому світі, він мовчав наче могила, і якщо хтось раптом починав на нього тиснути, завжди тримався завченої легенди, підтвердженої в інтернеті й комп’ютерних базах даних.

Його зліт у лавах Агенції національної безпеки до керівника служби безпеки не був ані випадковістю, ані результатом інтриг чи маніпуляцій. Обійнявши цю посаду, він перевернув усе догори дном, щоб жоден з новоспечених правдошукачів не зміг заскочити його зненацька й дати в пику. Ед і його команда посилили внутрішній нагляд, створивши за довгі безсонні ночі те, що він називав і непробивною стіною, і маленьким лютим гончаком.

– Жоден покидьок сюди не пролізе, жоден покидьок не нишпоритиме тут без дозволу, – з невимовною гордістю любив повторювати він.

Ед мав чим пишатись аж до того злощасного листопадового ранку. День тоді видався гарний, безхмарний. У Меріленді не було ніяких ознак пекельної негоди, що охопила Європу. Люди довкола ходили в сорочках і тонких вітрівках, а Ед, від’ївши за багато років добряче черевце, перевальцем повертався від кавового автомата.

Мавши високе становище, він цілком дозволяв собі ігнорувати формальності в одязі й носив джинси та червону картату сорочку, наче в теслі, яка не надто обтискала його в талії. Сідаючи за комп’ютер, Ед зітхнув. Почувався він сьогодні поганенько. Спина і праве коліно боліли, і він проклинав колегу – колишнього агента ФБР і вельми чарівну лесбіянку Алону Касалес, що виманила його на пробіжку два дні тому.

Добре, що ніяких надтермінових справ він не мав. Треба було тільки надіслати відповідальним за COST, програму співпраці з великими інформаційно-технологічними компаніями, службову записку з новими правилами. Однак написати багато йому не вдалося. Ед у звичній для себе різкій, пихатій манері лише набрав на комп’ютері: «Щоб жоден з вас не мав спокуси повернутися до своїх ідіотських звичок, щоб усі були насторожі, як і личить кіберагентам зі здоровим рівнем параної; я хотів би наголосити…»

Аж тут його перервало застережне повідомлення.

Він не звернув на нього особливої уваги. Його системи оповіщення були такі чутливі, що реагували навіть на найнезначніші відхили в інформаційному потоці. Мабуть, це чергова маленька аномалія: система просто попереджала про перевищення прав доступу чи про якесь незначне втручання.

Та нічого перевірити він не встиг. За мить сталося щось таке моторошне, у що кілька секунд Ед відмовлявся вірити. Він просто сидів, утупившись в екран. Проте Нідгем уже достеменно знав, що відбувається. У їхній внутрішній мережі NSANet з’явився «пацюк». Коли б Ед був у якому іншому місці, то неодмінно подумав би: «От покидьки! Ну, я їх зараз розчавлю!» Але тут, у найзакритішій і найконтрольованішій мережі, яку він зі своєю командою тільки за останній рік ретельно вивчав сім тисяч одинадцять разів, щоб виявити найкрихітнішу вразливість!.. Тут – ні, це було неможливо, навіть гіпотетично!

Сам цього не усвідомлюючи, Ед заплющив очі, немов сподіваючись, що до тієї миті, коли він їх розплющить, усе щезне само собою. Та коли він знову подивився на екран, то речення, яке він почав, було вже закінчене. Після його «…я хотів би наголосити…» ішли слова: «щоб ви припинили чинити будь-які беззаконні дії, бо це насправді дуже просто. Той, хто таємно стежить за народом, урешті сам опиняється під наглядом народу. У цьому – засаднича демократична логіка».

– Прокляття, прокляття! – пробурмотів Ед, помалу скаженіючи.

Але текст продовжився: «Розслабся, Едді. Ходім прогуляймося краще. Я маю Root[13]». Раптом Нідгем голосно закричав. Слово Root зруйнувало весь його світ. Приблизно хвилину, поки комп’ютер блискавично перевіряв найпотаємніші частини системи, Ед думав, що його от-от поб’є грець. Навколо його стола почали збиратися люди, але це все відбувалося вже наче в тумані.

Ганні Балдер треба було дещо купити. У холодильнику – порожньо. До того ж Лассе може от-от повернутися додому і навряд чи зрадіє, що нема й пляшки пива, не те що поїсти. Проте погода була жахлива, тож вона все відкладала свій похід до крамниці, сидячи на кухні й курячи, дарма що це шкодило її шкірі й узагалі всьому організмові.

Вона знову й знову переглядала контакти у своєму телефоні, сподіваючись натрапити на якесь нове ім’я. Але, певна річ, там були тільки ті, хто вже від неї добряче втомився. Усупереч здоровому глуздові, вона зателефонувала Мії. Мія була її агенткою. Якийсь час вони дуже близько приятелювали і мріяли завоювати світ разом. А тепер Ганна зробилася для Мії муками сумління, і та вже втратила лік її вибаченням. «Для актриси нелегко старіти… ля-ля-ля… льо-льо-льо…» Це було нестерпно. Чому б просто не сказати: «Ганно, ти маєш страшний вигляд. Публіка тебе більше не любить»?

Однак Мія не відповідала, і це, певно, було на краще. Така розмова не втішила б жодну з них. Ганна не стрималася й заглянула до Авґустової кімнати. Її огорнуло відчуття пекучої втрати, яке допомогло їй зрозуміти: вона провалила найважливішу справу свого життя – материнство. Якимось химерним чином жалість до себе дала їй розраду, і вона вже була замислилася, чи не сходити все-таки по пиво. Аж тут задзвонив телефон.

То був Франс. Вона скривилася, подумавши, що цілий день поривалась, та так і не наважилася йому зателефонувати й сказати, що хоче забрати Авґуста назад. І не тільки тому, що вона сумувала за хлопчиком, і не через думку, що синові було б краще з нею. Просто їй хотілося уникнути катастрофи.

Лассе хоче знову одержувати аліменти, і лише самому Богові відомо, що може статися, подумала вона, як він з’явиться в Салтшебаден і заявить про свої права. Ану ж він силоміць витягне Авґуста з дому, не на жарт його налякавши, і поб’є Франса мало не до смерті? Вона мусить попередити колишнього чоловіка. Відповівши на дзвінок, Ганна спробувала була щось сказати Франсові, проте не могла вставити й слова. Він говорив без упину, розповідаючи якусь чудну історію, що видавалася йому абсолютно фантастичною й цілком дивовижною, і все в такому дусі.

– Вибач, Франсе, я не розумію. Про що ти кажеш? – запитала вона.

– Авґуст – савант. Він геній.

– Ти з глузду з’їхав?

– Навпаки, моя мила, я нарешті прозрів. Ти мусиш приїхати сюди. Так, справді, негайно! Гадаю, це єдиний вихід. Інакше не зрозумієш. Таксі я оплачу. Обіцяю, ти будеш приголомшена. Він має, певно, фотографічну пам’ять, розумієш? І якимсь незрозумілим чином він самотужки опанував усі секрети малювання перспективи. Це так гарно, Ганно, так точно! Він так сяє, наче з якогось іншого світу.

– Що сяє?

– Його світлофор. Ти що, не слухаєш? Світлофор. Ми повз нього проходили одного вечора. Він намалював цілу серію ідеальних малюнків. Навіть більш ніж ідеальних…

– Більш ніж?..

– Ну, як тобі пояснити? Ганно, він не просто його скопіював, не тільки точно його змалював, а й додав якогось художнього виміру. У його роботі така проникливість і, хоч як парадоксально, щось математичне, ніби він розуміється на аксонометрії.

– Аксо…

– Пусте! Ти мусиш приїхати й побачити, – сказав він, і Ганна поступово почала розуміти.

Неждано-негадано Авґуст почав малювати, немов віртуоз. Принаймні так стверджував Франс, і це було б, звичайно, чудово, якби виявилося правдою. Але Ганна зовсім цьому не зраділа і спочатку не могла зрозуміти чому. Аж тут до неї дійшло – бо це все відбулось у Франса. Хлопчик жив з нею й Лассе багато років, і нічого особливого з ним не траплялося. Він просто сидів з пазлами, будував щось із кубиків і, не кажучи й слова, бився час від часу в жахливих нападах та пронизливо кричав, кидаючись на всі боки. І от тобі штука! Кілька тижнів у татуся – і син став генієм.

Це вже занадто. Не те щоб вона не була рада за Авґуста. Просто її це зачепило за живе. А найгірше – вона не так уже й здивувалася, хоч, за логікою речей, мала б. Навпаки, вона ніби все прочувала – не саме те, що хлопчик годен ідеально зображати світлофори, а що він має приховані здібності.

Вона розуміла це з його очей, з погляду, що у хвилини збудження, здавалося, реєстрував кожну маленьку деталь навколишнього світу. Вона вгадувала це й по тому, як хлопчик слухав своїх учителів, як нервово гортав куплені для нього підручники математики, а найбільше по його числах. Ганна не бачила нічого дивнішого за синові числа. Авґуст годинами писав серії незбагненно великих чисел, і вона щиро намагалася розгадати їх, принаймні вловити в них бодай якийсь сенс. Проте, хоч як вона силкувалася, розібратись їй так і не вдалося, і тепер їй здавалося, що вона не помітила в тих числах чогось важливого. Либонь, вона була надто засмучена й замкнена в собі, щоб зрозуміти, що робиться в синовій голові.

– Я не знаю, – промовила Ганна.

– Не знаєш – що? – спитав роздратовано Франс.

– Я не знаю, чи зможу приїхати, – сказала вона й тієї самої миті почула шум за дверима.

Лассе зайшов у квартиру зі своїм давнім горілчаним братом Руґером Вінтером. Ганна підстрибнула зі страху, пробелькотіла слова вибачення й утисячне дорікнула собі, що вона погана мати.

Балдер стояв на клітчастій підлозі спальні, тримав телефон у руці й лаявся. То була його ідея – викласти так підлогу, бо саме цей малюнок відповідав його почуттю математичного порядку, а ще через те, що клітини шахівниці нескінченно множилися в дзеркалах шаф обабіч ліжка. Були дні, коли він розглядав подвоєння квадратів як розбіжну загадку, як щось майже живе, що виникало зі схематичності та регулярності, подібно до того, як з нейронів мозку народжуються думки та мрії або з бінарних кодів – комп’ютерні програми. Але в цю хвилину він був заглиблений у зовсім інше.

– Хлопчику мій! Що сталося з твоєю мамою? – промовив Франс.

Авґуст, що сидів на підлозі поруч з ним і їв накладанець із сиром та маринованим огірком, зосереджено подивився на батька, і в того виникло передчуття, ніби син от-от скаже щось доросле й премудре. Та це, звісно, була дурниця. Авґуст мовчав. Власне, як і завжди. І нічого не знав про запропащих і збляклих жінок. На таку думку Балдера, певна річ, навели синові малюнки. Їх було вже три, і вони уявлялися йому доказом не тільки художнього й математичного таланту, а й своєрідної мудрості. Роботи здавалися такими досконалими й важкими з огляду на геометричну точність, що ніяк не поєднувались у Франса з образом Авґуста як розумово відсталої дитини. Точніше, Балдер не хотів, щоб вони поєднувались, адже він багато років тому зрозумів, у чому річ. І не лише через те, що, як і всі, бачив фільм «Людина дощу»[14].

Як тато хлопця-аутиста, Балдер, звісно ж, давно знав термін «савант», що описує людину з серйозними когнітивними вадами й водночас із блискучими здібностями в обмежених сферах, фантастичною пам’яттю й умінням помічати найдрібніші деталі. Франс від самого початку підозрював, що багато батьків сподіваються на діагноз «савант» як на втішний приз. Та обставини були проти них.

Згідно з загальною статистикою, тільки один з десяти дітей-аутистів має синдром саванта, до того ж найчастіше він виявляється не в таких феноменальних здібностях, як у Людини дощу з фільму. Є, приміром, аутисти, що можуть сказати, на який день тижня припаде певна дата в інтервалі кількох сотень років, у поодиноких випадках – у межах сорока тисяч років.

Є й такі, що мають енциклопедичні знання у вузькій сфері, як от розклад автобусів чи телефонні номери. Декотрі можуть додавати в думці великі числа, або пам’ятають, якою була погода в кожний день їхнього життя, або з точністю до секунди визначають час, не дивлячись на годинник. Можна назвати ще цілу низку більш-менш дивних талантів, і, як розумів Франс, усіх, кому вони властиві, називають талановитими савантами, тобто людьми, наділеними чимось унікальним, зважаючи на їхні відхили в розвитку.

Ще одна, менш поширена група, – і Балдер сподівався, що Авґуст належить саме до неї, – так звані геніальні саванти. Це особи, чиї таланти сенсаційні з усякого погляду. Наприклад, Кім Пік, який помер нещодавно від серцевого нападу. Кім мав тяжкі розумові порушення й не міг навіть самостійно вдягатися. Проте він пам’ятав двадцять тисяч книжок і міг дати блискавичну відповідь на будь-яке фактичне питання. Він був наче жива база даних. Його ще називали Кімп’ютер.

Потім музикант Леслі Лемке – сліпий і розумово відсталий чоловік, який у шістнадцять років прокинувся серед ночі й, не навчаючись і не вправляючись, досконало зіграв Перший фортеп’яновий концерт Чайковського, хоча чув його лише один раз у телепрограмі.

Або ж Стівен Вілтшир – англійський хлопчик-аутист, що був дуже замкнутий і своє перше слово вимовив, тільки коли йому минув шостий рік. До того ж це слово було «папір». Років у сім Стівен міг, лише побіжно глянувши на великий архітектурний комплекс, ідеально накреслити його в найдрібніших деталях. Якось він літав над Лондоном на гелікоптері, а коли приземлився, то намалював запаморочливу, строкату панораму всього міста. Та хлопчик аж ніяк не копіював. У роботах Стівена рано виявилася дивовижна оригінальність, і тепер його всі вважають за великого художника. Отож є такі, як він, і це саме хлопчики.

На шість савантів припадає тільки одна дівчинка. Мабуть, тому, що серед основних причин аутизму – циркуляція великої кількості тестостерону в утробі матері. Звісно ж, насамперед тоді, коли жінка виношує хлопчика. Тестостерон може пошкодити мозкову тканину ембріона, атакуючи зазвичай ліву півкулю, яка розвивається повільніше й відзначається вразливістю. Синдром саванта – компенсація правої півкулі мозку за пошкодження лівої.

Однак через те, що півкулі мозку різняться поміж собою – ліва відповідає за абстрактне мислення й здатність бачити ширшу картину, – наслідки таких змін досить своєрідні. Виникає нова перспектива, особливий тип фіксації деталей, і коли Франс усе зрозумів правильно, то вони з Авґустом бачили той світлофор зовсім по-різному. І не тільки тому, що хлопчик був набагато сконцентрованіший, а й через те, що Балдерів мозок відразу відкинув усі неістотні деталі, зосередившись лише на сигналах світлофора – іди чи стій. Цілком імовірно, що його сприйняття затьмарювали думки про Фарах Шаріф, тоді як для Авґуста перехрестя уявлялося таким, яким воно було насправді, з усіма подробицями.

Хлопчик у найдрібніших деталях зумів зафіксувати і сам перехід, і напівзнайомого чоловіка, який перетинав вулицю. Потім він тримав цей образ у голові, як гарну гравюру, і тільки за два тижні відчув потребу його зобразити. І найдивніше – крім світлофора, він відтворив ще й перехожого, наділивши його якимось тривожним сяйвом. Франс ніяк не міг позбутися думки, що Авґуст хоче йому сказати щось більше, ніж «Глянь, що я можу зробити!» Він усоте пильно вдивлявся в малюнки, аж тут йому ніби голку встромили в серце.

Балдер злякався. Ще не до кінця розгадавши свій страх, він відчував: це, без сумніву, пов’язано з чоловіком на малюнку. Той мав блискучі й жорстокі очі, напружені щелепи й напрочуд вузькі, ледь помітні губи, хоч остання деталь навряд чи могла свідчити проти нього. Та що довше Франс його розглядав, то страшнішим видавався той чоловік, і раптом Балдера охопив крижаний жах, ніби він убачив недобрий знак.

– Я люблю тебе, мій хлопчику, – пробурмотів він, заледве усвідомлюючи, що сказав, і, мабуть, повторив цю фразу ще кілька разів, бо слова ці стали звучати все незвичніше.

З якимось новим болем Франс зрозумів, що ніколи не вимовляв їх раніше. Тільки-но він оговтався від першого шоку, як до нього дійшло: у цьому всьому є щось жалюгідне, нікчемне. Невже для того, щоб полюбити власну дитину, йому знадобився винятковий талант? Якщо так, то це надто типово, бо він усе життя був сліпо націлений на результат.

Франса ніколи не цікавило те, що не було інноваційним чи висококваліфікованим, і, покидаючи Швецію заради Кремнієвої долини, він навряд чи думав про Авґуста. Загалом кажучи, син був лише джерелом роздратування на дорозі до блискучих відкриттів, яких повсякчас прагнув Балдер.

Але тепер, пообіцяв він собі, все буде інакше. Він відкладе свої дослідження, забуде все, що мучило його останні кілька місяців, і цілком присвятить себе хлопчикові.

Нарешті він зміниться.