Читать книгу Війни Міллігана - Дэниел Киз, Деніел Кіз - Страница 13

Минуло кілька днів. Тишу загальної кімнати раптом порушив малий Річард Кейс, що прибіг з дикими очима й панічно схопив Боббі за светр, намагаючись щось сказати.

Боббі негайно вихопив своє лезо і приготувався його захищати.

– Заспокойся, Річарде. Вгамуйся, – сказав аллен.

За відсутності негайної небезпеки Боббі сховав лезо в шкарпетку.

– Малий, що сталося? Сядь і розкажи спокійно.

Річард ніяк не міг припинити заїкатися, аж поки аллен не гаркнув:

– Цить!

Той негайно замовк та нервово пискнув.

– Зроби повільний глибокий вдих. Отак… Спокійно. Видихай. Ось тепер розповідай, що сталося.

– Д-д-доктор к-к-каже, я по-попоїду додому!

Боббі з алленом глянули одне на одного і всміхнулися. – Молоде-е-ець! – вигукнули вони в один голос та ляснули одне одного по долоні.

– То коли ти їдеш? – спитав Боббі з виглядом гордого батька.

– За д-д-два ти-тижні суд. І додоктор Мі-мілкі каже, що в-він ск-к-каже судді, що я н-не не-не-небезпечний, – він склав долоні разом і підвів очі до стелі. – Дякую то-тобі Боже! – прошепотів він. – Те-тепер я можу ві-ві-відпочити.

Він озирнувся навкруги. Увага збентежила його, з обличчя зник радісний вираз, і він знов замкнувся у своєму мовчазному світі.

– Ну, таке не можна не відсвяткувати! – сказав Боббі. – Сходи-но принеси «Кул-Ейд» і приймач з моєї кімнати.

Річард радісно кивнув і чкурнув по речі.

– А чому він тут? Він наче й мухи не образить, – поцікавився аллен.

– Річард був матусин синок. Матір любив більше за саме життя. Якось він прийшов додому й побачив п’яного батька на підлозі – він до смерті забив дружину молотком і відключився. Це просто зруйнувало його душу. Батька посадили, але Річард все одно не міг думати ні про що, крім помсти. У нього дах поїхав. Отак одного дня він зайшов у магазин на заправці і, погрожуючи пістолетом, наказав віддати йому гроші з каси. Потім вийшов надвір, сів біля дверей і дочекався копів. Він розраховував, що його відправлять у ту ж саму в’язницю, що й батька, а там він зможе вбити покидька. Копи здогадалися про такі плани і відправили його сюди. Йому лише дев’ятнадцять…

– А ти сам як тут опинився?

Очі Боббі стали крижаними. Не треба було запитувати.

– Я тут, бо ходив у церкву щонеділі…

Прийшов Річард з «Кул-Ейдом» і приймачем. Боббі простяг руку, але той притис радіо до себе, наче захищаючи.

– Що т-т-треба сказ-з-зати? – мовив він.

– Дякую, Річарде, – ввічливо відповів Боббі.

Той радісно засяяв і простяг йому приймач.

– «Кул-Ейд» підходить для звичайного свята, – зауважив Боббі, – а тут не завадило б щось міцніше. Шкода, що в нас нічого немає, щоб випити за твоє звільнення.

– Ну якби знати за тиждень, то могли б організувати. – Це ж як? – не зрозумів Боббі.

– Бродіння.

– Куди бродіння?

– Бродіння, або ферментація, – пояснив аллен.

Боббі ясніше не стало.

– Так вино роблять. Самогон. Бухло.

Тут до нього дійшло.

– А звідки ти знаєш, як це робити?

– У Лебаноні навчили. Вони називають це «жумагар». Спочатку треба придумати, як дістати інгредієнти. Дай мені трохи часу поміркувати. До вашого «Кул-Ейду» не завадили б цукерки? Я принесу. Відсвяткуємо хороші новини.

Річард щасливо всміхався. Не так уже й багато треба йому для щастя.