Читать книгу Війни Міллігана - Дэниел Киз, Деніел Кіз - Страница 15

Після припинення прийому «Стелазину» спочатку було важко. аллен постійно почувався втомленим, не міг спати і не мав бажання бодай щось робити. Нарешті організм почав очищатися від препарату, і вперше за кілька тижнів аллен відчув себе живим. Повернулися відчуття. Виявилося, що вже три дні йде дощ, а він лише зараз помітив, як краплі б’ються об вікно. Потоки води, що лилися за склом, гіпнотизували й заспокоювали. аллен довго сидів біля вікна із ґратами та вдихав чисте свіже повітря. Він почувався не просто живим – він почувався реальним. Уперше після того, як поїхав з Афін.

аллен причесався, узяв мило, щітку та рушник і пішов трохи освіжитися перед сніданком. Увійшовши до кімнати з умивальниками, він почув, як Боббі наказує Річарду добре вимити за вухами.

– Доброго ранку! – привітався аллен.

Боббі простягнув йому бритву, яку передавали по черзі.

– Ось, тримай. Це нова – поголися добре, поки її не передали зомбі. Ті, мабуть, разів з двадцять поголяться, поки вона повернеться.

– У мене є план, – заявив аллен.

– Втечі?

– Та ні. Як зробити випивку.

Боббі озирнувся, перевіряючи, чи ніхто їх не підслуховує.

– Як ми можемо допомогти?

– Спочатку треба зібрати інгредієнти. Почнемо з хліба: візьміть за сніданком скільки зможете та принесіть у кімнату.

– А нащо нам хліб?

– У ньому є дріжджі. А вони потрібні для бродіння. Додамо фруктовий сік і цукор з їдальні – і буде нам жумагар! У тюрмі ще кажуть «сем».

– Шикуйсь у чергу! Час жерти! – урвав їх крик наглядача. Черга повільно поповзла трьохсотметровим коридором з трубами на кухню. У їдальні було 75 столів на чотирьох, поруч з якими стояли прикручені до підлоги стільці, що могли обертатися. Їжа парувала й чекала роздачі, біля посудин стояла стара товста жінка, яка накладала порції й ставила на пластикові підноси. З приборів давали тільки ложки.

На сніданок готували вівсянку і варені яйця, а до них – хліб з маслом, молоко й апельсиновий сік у паперянці. Хліб можна було брати самому – його кількість не обмежували. аллен пошепки сказав Боббі взяти якомога більше, але так, щоб не викликати підозру. Той передав це Річарду.

Четвертим за їхнім столом був Ґейб. Йому видали подвійну порцію, яку він зосереджено мовчки поглинав. Відволікся він лише раз – його ложка зависла у повітрі на півдорозі до рота, – коли побачив, як три його товариші потай від наглядачів запихають під сорочки хліб. Він нахмурив брови і продовжив працювати ложкою.

– Біллі, а як же ми пронесемо сік? Що, в кишені наливатимемо? – пошепки запитав Боббі.

– Ні-ні. Це ж помаранчевий сік. А нам треба виноградний. Його дають на обід. Я вже придумав, як ми його візьмемо.

– Так-так, – нахмурив Ґейб брови, – виносите хліб під сорочками? Плануєте вкрасти сік? Господи, що ви, в біса, задумали?!

– Друже мій велетню, – відповів аллен, ховаючи ще один шматок хліба під сорочку, – ми робитимемо випивку.

– З хліба і соку?

– Ага. Тому візьми з собою хліба в кімнату. Якщо пощастить, то в суботу у нас буде стільки бухла, що можна буде споїти всіх, у кого ще лишилися мізки.

– Це як той шмурдяк, що роблять у в’язниці?

– Приблизно. Нічого вишуканого, але нам згодиться. Після обіду вони повернулися у відділення і сховали більш як буханку хліба у шафці аллена. Ґейб сів на унітаз, склав ноги на ліжко й закинув руки за голову. Річард тихенько примостився на ліжку, допиваючи свій «Кул-Ейд», а Боббі та аллен пили каву.

– Ну, професоре, розкажіть, як же ми пронесемо сюди сік.

– Ми вкрадемо кілька пакетів з катетерами у медпункті. Вони доволі міцні.

Ґейб не второпав:

– Що за пакети з катетерами?

– Пакети для сечі, дурень, – пояснив йому Боббі. – Як на нозі у старого із зеленою табличкою на дверях!

Ґейб скривився.

– Ні-ні, все нормально, вони стерильні, – пояснив йому аллен. – Використані ми не братимемо.

– А, зрозумів, – нарешті дійшло до Боббі. – Ми закріпимо їх під сорочками й пронесемо сік у них!

– Ага. Тепер лишилося придумати, як поцупити пакети.

– А, це я владнаю, – сказав Ґейб. – У обід будуть, – він підвівся й вийшов.

– Ну, значить, найскладніше ми вирішили, – підсумував аллен.

Річард реготнув. Боббі почухав носа.

– Сподіваюсь, усе вийде. Після того лайна, що випало на нашу долю, випити не завадило б.

До обіду Боббі й аллен грали у шахи. Дошка хиталася на ліжку, але це не заважало. Річард торкнувся ліктя Боббі, питаючи дозволу налити собі ще «Кул-Ейду» – той не заперечував.

Коли малий вийшов, аллен з Боббі обговорили, як важливо підготувати його до самостійного життя, перш ніж Боббі переведуть у в’язницю. Вони погодилися, що його треба «навчити літати», тобто виштовхнути з гнізда, але слід дочекатися слушного моменту. Боббі вважав, що найкраще зробити це після слухання у справі Річарда – він пробуде тут ще кілька тижнів, перш ніж владнають усі формальності й відправлять його додому. Знаючи, що скоро буде вдома, він легше перенесе удар. А там про нього хтось подбає, вважав Боббі, бо Річард усім подобається.

Тут повернувся Річард з «Кул-Ейдом», всівся біля ніг Боббі, і гра продовжилася.

За десять хвилин до полудня у кімнату увійшов Ґейб.

– Скоро на обід, хлопці, – оголосив він, дістаючи з-під сорочки три пакети з катетерами. На його обличчі сяяла бешкетна усмішка.

– Як тобі вдалося? – спитав Боббі.

– То пусте. Головне, що я їх приніс, еге ж?

– Те, що треба! – оглянув їх аллен.

– Чорт забирай, зробімо це! – вигукнув Ґейб.

Усі троє закріпили пакети під сорочками. Річард радісно сплеснув у долоні.

– О-о-обід! – заволав наглядач.

Вони приєдналися до цівочки пацієнтів, що рухалася до кухні. аллен відчув викид адреналіну: він ризикував результатами свого слухання в суді і, якщо чесно, і сам не знав, навіщо це робить. Доктор Кол завжди казав, що в нього схильність випробовувати долю…

– Так, спочатку треба покришити хліб, – сказав аллен, коли вони повернулися з обіду.

Боббі під пильним поглядом Річарда займався хлібом, а Ґейб стежив за дверима.

– Ось так. Тепер складаємо весь хліб у пляшку з-під молока й сиплемо всю пачку цукру – у нас тут грамів триста. У хлібі є дріжджі, а якщо додати цукор і виноградний сік – усе це почне бродити та створюватиме тиск. Що краще воно бродитиме, то більше утворюватиметься алкоголю. Це те саме, що й зерновий спирт – наприклад, кукурудзяне пиво…

– А тиск від бродіння не розірве пластикову пляшку? – перервав його Ґейб. – Вона не вибухне?

– Про це не турбуйся, – аллен витяг із шафки гумову рукавичку. – Я поцупив це зі смітника, але добре вимив, – він натягнув рукавичку на горло пляшки. – Отак. Рукавичка забиратиме зайве повітря, але частково зберігатиме необхідний для процесу тиск.

Боббі потягнув за гумовий палець і відпустив.

– А можна потім додати більше соку?

– Звичайно, якщо треба буде. Лишилося тільки знайти місце, де це лишити, поки природа не зробить своє діло. Це днів вісім. І треба час від часу випускати зайвий тиск із рукавички. Ходитимемо по черзі.

– Та де ж ми це сховаємо? – спитав Ґейб.

аллен підморгнув йому.

– Гадаю, найкраще рішення – поставити її просто над пунктом наглядачів у загальній кімнаті. Віднесемо її, коли прийде нічна зміна.

– Нічого собі! Просто у них під носом! – присвиснув Боббі.

– Майже. У них над носом, – виправив його аллен. – Крім того, у загальній кімнаті завжди так смердить, що наш шмурдяк вони ніколи не почують.