Читать книгу Війни Міллігана - Дэниел Киз, Деніел Кіз - Страница 8

(1)

Звістка про те, що Біллі з Афін переводять у Ліму, шокувала Мері. Мініатюрна молода жінка з блідим обличчям і коротким каштановим волоссям провела з Біллі багато часу, і її почуття розвинулися від простої цікавості до ніжної турботи.

Про рішення перевести Біллі Мері почула від медсестер та інших пацієнтів. Їй хотілося вийти зі своєї кімнати й піти з ним попрощатися. Вона розривалася між цим бажанням і потягом замкнутись у собі, та зрештою вийшла в загальну кімнату, сіла на диван, охайно поклала руки на коліна та крізь товсте скло окулярів стала стежити за головним входом.

Вона згадувала, як спершу почула голос Біллі, а вже потім побачила його. Це сталося через кілька тижнів після того, як вона приїхала у Афінський центр для лікування депресії. Мері була дуже сором’язливою й майже не виходила з кімнати, але одного разу почула, як за її дверима хтось розповідав медсестрі про ті страшні речі, які зробив Чалмер Мілліган зі своїм пасинком: зґвалтував його та закопав живцем.

Мері було дивно і водночас цікаво слухати це. Було дуже шкода молодого чоловіка. Виходити з кімнати не хотілося, тому вона просто сиділа під дверима й підслуховувала його розповідь про ці страшні події. Потім вона збагнула, що вже чула цей голос – по радіо, у передачі «Зважимо всі факти». Там розповідали про його синдром множинної особистості та вмикали запис, на якому Біллі розповідав про бажання боротися проти жорстокості стосовно дітей. Їй дуже сподобався його голос.

Наступного дня в загальній кімнаті він підійшов до неї: мовляв, хтось тут каже, що вона любить читати, і він вирішив дізнатися, що саме вона читає. Хлопець сподобався Мері відразу. Здавалося, він був таким живим. У його житті були періоди депресії та пригнічення, але тоді він справляв враження дуже енергійного та яскравого чоловіка. Навколо майже всі були дуже хворі, тому її депресія через це лише поглиблювалась. А тут він, такий живий, розповідає про свої плани на майбутнє, як розпочне нове хороше життя й боротиметься проти жорстокості.

Тоді Мері не знала, що відбувається, але згодом усвідомила: він обрав її. Він прагнув її уваги. Він хотів, щоб вона віталася з ним. Спочатку вона просто дивилася на нього і слухала – сама ж зовсім не говорила. Її лякав власний інтерес до нього. Біллі ж хотів допомагати людям, він не міг просто сидіти й дивитись, як терапевти не можуть нічим зарадити. Йому хотілося бути корисним й іншим пацієнтам. Він сам так казав.

Біллі вчив її говорити про свої почуття. Розповідав, що сам навчився висловлювати почуття лише в лікарні Ґардінґа після затримання. Казав, що якщо відкритись і почати довіряти лікарям – вони зможуть допомогти. А коли замкнешся в собі, то ніхто вже не допоможе.

Однак найчастіше говорив він. Одного вечора він дві години поспіль розповідав їй, як подолати депресію. Вона вважала, що він помиляється, що поспішає з висновками – але нічого так і не змогла відповісти. За якийсь час він змінив платівку й почав довгу промову на тему «треба бути сильною і наказати мені стулити пельку». Мері постійно чула, що вона надто сором’язлива й замкнута, а люди користуються тим, що вона просто не здатна попросити їх припинити.

Дещо з його слів дратувало Мері, але вона все одно ним захоплювалася. Сама вона чудово знала, що любить відсторонено спостерігати за людьми та вивчати їх, і що цілком здатна змусити будь-кого стулити пельку – просто в неї немає такого бажання.

Нарешті вона не витримала:

– Ну от, тепер усе, годі, стули вже пельку.

Він аж сіпнувся, кинув на неї ображений погляд і буркнув:

– Не обов’язково було це ТАК казати.

З того часу вона почала дедалі більше говорити з людьми та зрештою стала відкритішою до Біллі. Вона дуже хотіла з ним говорити, але ніяк не могла подолати сором’язливість, що охоплювала її у його присутності. Він випромінював силу й енергію, а вона вважала, що не відповідає йому. Незважаючи на це, Мері вважала Біллі дуже ніжним, чуттєвим та уважним. Вона боялася молодих хлопців свого віку, але не Біллі. Він лякав її не фізично, а інтелектуально.

Пізніше Мері згадувала, як у Афінському центрі з’явився Ґас Голстон. Того дня виявилося, що вони з Біллі знайомі ще з Лебанонської в’язниці для неповнолітніх. Вони сідали вдвох і говорили, як справжні криміналітети. Мері це не подобалося. Їй не імпонував такий жорстокий і навчений життям Біллі – Біллі, якого вона знала як жіночного і м’якого, як художника. Отой інший Біллі був не такий.

Голстон казав, що його посадили за ґрати за торгівлю кокаїном. Біллі опинився там у сімнадцять років за те, що рейджен побив і пограбував чоловіка, який хотів його зґвалтувати біля магазинчика на шосе. А ще за пограбування аптеки в Ланкастері, хоча власник закладу пізніше і визнав, що він помилився і «це не той хлопець, який мене пограбував». Здавалося страшенно несправедливим, що адвокат умовив психічнохвору людину зізнатися в тому, чого вона не робила. У результаті хлопця на 2—15 років кинули за ґрати, а його навіть не було на місці злочину.

Також Мері почала хвилюватися, коли почула, що кожного разу як Біллі викликають у суд для розгляду можливості звільнення, у залі присутній представник відділу УДЗ – щоб арештувати його за порушення умов УДЗ, якщо Департамент психічного здоров’я вирішить його звільнити. Начальник цього відділу, Джон Шумейкер, з нетерпінням чекав можливості повернути його у в’язницю, як сказав їй Біллі.

Одного дня вона почула, як Біллі говорить з іншою пацієнткою. Мері хотілося, щоб він звернув увагу на неї, тож вона вийшла зі своєї кімнати та вмостилася в одному з надто твердих крісел. Біллі ж був настільки захоплений розмовою, що, здавалося, і не бачив її. Потім він пішов у свою кімнату, повернувся звідти з альбомом для малювання і продовжив розмову. Раптом Мері побачила, що він почав малювати її, а не ту дівчину. Малюючи, Біллі пояснював своїй співрозмовниці: «Коли я не можу зрозуміти людину, я її малюю. Іноді навіть інакшою, не такою, яка вона є зараз, – молодшою чи взагалі іншого віку. Так я намагаюся краще зрозуміти, що це за людина».

Мері позувала з особливо депресивним виразом обличчя, наче навмисне ускладнюючи йому роботу. Він потім сказав, що її губи з опущеними куточками та сумний погляд так і залишилися – постійне вираження абсолютного відчаю.

Коли наглядачі закували його в кайданки, наче тварину, та повезли в Ліму, вона знала, що той жорстокий злочинець у ньому зможе це пережити. А от за ніжного художника вона боялася.

Її думки урвав прихід доктора Кола. Він був дуже пригнічений – значить, чутки про Ліму правдиві. Доктор на мить спинився біля Мері й глянув на неї. «Біллі повернеться?» – прошепотіла вона. У відповідь той лише похмуро похитав головою. Мері підскочила й чкурнула у свою кімнату, щоб ніхто не бачив, як вона плаче. За якийсь час вона опанувала себе, витерла сльози і підійшла до вікна. Вона думала, чи дозволили Біллі взяти з собою малюнки, бо вона ще не бачила жодного свого портрета…