Читать книгу Війни Міллігана - Дэниел Киз, Деніел Кіз - Страница 20

Наступного ранку в аллена було таке відчуття, наче його мозок перетворився на прес-пап’є, яке засунули в баскетбольний м’яч. Носові пазухи розпікало, натякаючи на те, що розплющити очі буде боляче. У темряві власної свідомості він побачив себе самого у світлі – на сцені реальності. Як же дивно, що сам аллен ніколи не бачив сцени, аж поки артур не пояснив їм, що поговорити з кимось поза межами родини чи опинитися в реальному світі можна, лише стоячи на сцені. Зараз він бачив її абсолютно чітко. І бачив, як сам він стоїть, наче комік перед глядачами, а інші ховаються за кулісами чи поруч у темряві. Він хотів вклонитися й залишити сцену, але прожектор переміщувався за ним, утримуючи його в’язнем променю світла.

До аллена дійшло, що артур і рейджен хочуть, щоб він сам переніс похмілля й тому не пустять нікого на сцену. Йому доведеться самостійно відповідати за наслідки своїх дій.

– Любиш кататися – люби й санчата возити, – англійська вимова артура зійшла з його губ і луною повисла в кімнаті.

аллен спробував встати. У роті пересохло, а суглоби задерев’яніли. Напитися до синіх чортів уночі та встати о 5:30 – просто тортури. Нарешті він примусив себе виповзти з кімнати й дійти до фонтанчика з водою. Випив він, мабуть, з галон. Здавалося, під очима повісили мішки з піском.

– Господи, допоможи мені це пережити, – простогнав аллен.

У загальній кімнаті мовчки страждали Боббі та Річард. Боббі підняв на нього налиті кров’ю очі:

– Відчуття таке, наче я з’їв динамітну шашку.

Річард мав непоганий вигляд, зважаючи на умови. Він уже одягся на засідання й більше переживав, аніж мучився похміллям.

– Ти ж подбаєш про Зигмунда і Фройда, Біллі? – спитав він, змахуючи коричневий чубчик з очей.

– Звісно, – відповів аллен. – І я обов’язково розмовлятиму з ними, щоб у них не розвинулися комплекси.

Річард усміхнувся й одразу скривився від головного болю.

– Не хочу, щоб вони забули мене, якщо я не відразу повернуся. Мене можуть затримати на кілька днів у в’язниці після слухання.

Коли настав час іти, Річард встав і глянув на аллена й Боббі. У його очах стояли сльози. Боббі й сам ледь стримувався, тому відвів погляд і схопив його за руку.

– Тримайся, друже.

Прощання урвав Рузолі, який разом з Льюїсом увірвався в кімнату й заволав:

– До стіни, падлюки! – він відштовхнув кількох зомбі та кілька разів пройшовся вздовж шеренги пацієнтів. Очі в нього горіли вогнем, а ніздрі роздувалися. – Так, бидло, ви, чорт забирай, стоятимете тут весь день, аж поки не зізнається той, хто написав на стіні, що я членосос!

аллен здавив у горлі сміх. Саме в цей момент у гучномовець оголосили ім’я Річарда – він мав підійти до кола. Той уже зробив кілька кроків, коли Рузолі заволав:

– Назад у шеренгу, виродку!

Річард до смерті перелякався і зблід:

– Але, с-с-сер, я м-м-маю їхати в с-с-суд.

Очі Боббі стали крижаними.

Рузолі схопив Річарда за сорочку.

– Послухай мене, покидьку. Коли я скажу срати – ти присядеш. Коли я скажу підставити зад – нахилишся. Я що, неясно говорю? – він жбурнув хлопця об стіну, і той ударився головою. – Зрозуміло? Тобі зрозуміло?

Рузолі підтягнув хлопця назад у шеренгу. Тут почувся тихий, але погрозливий голос Боббі:

– Заберіть від нього руки.

Рузолі холодно глянув на Боббі, потім знов на Річарда.

– Стіл, ти що, його трахаєш? Оцього виродка?

Боббі став між Рузолі й Річардом, дістав зі шкарпетки лезо та одним рухом по дузі перерізав зап’ястя Рузолі аж до кістки. Ніхто й поворухнутися не встиг, як він наступним рухом згори вниз розрізав йому обличчя, горло та груди. Кров бризнула фонтаном і залила аллену обличчя.

– Господи Боже! – закричав він. Ноги підкосилися, але впасти він не встиг – на сцену вийшов рейджен і схопив Боббі, поки той ще нікого не вбив. Лезо зі стуком упало на підлогу.

– Код синій! Відділення «А»! Код синій! – ожив гучномовець, і відразу спрацювала сирена тривоги.

Карл Льюїс стягнув із себе сорочку й замотав нею шию Рузолі, щоб спинити фонтани крові.

– Господи, Семе, я ж казав тобі не чіпати цих психів! Господи, Семе, не помирай! Господи, тільки не помирай!

рейджена на сцену штовхнув страх аллена – наближалася небезпека. Тепер вже він чув, як по коридору біжать охоронці. Треба діяти швидко. Він кинув погляд на Ґейба – той усе зрозумів. рейджен лівою ногою миттю штовхнув лезо під кросівок Ґейба, а той негайно затер його в пил.

Охоронці схопили Боббі й потягли в ізолятор. Усіх інших пацієнтів закрили в кімнатах. Нарешті вимкнули сирену. У відділення прислали повно охорони, і почувся наказ головного:

– Обшукати!

Охоронці почали по одному витягати пацієнтів з кімнат і роздягати догола.

– Обличчям до стіни! Руки та ніс на стіну!

Вони перетрушували кожну кімнату до останньої щілини, шукаючи зброю: промацували шви штанів, рвали подушки, вичавлювали зубну пасту й шампуні. Один з охоронців натягнув гумові рукавиці та заходився перевіряти унітази.

Скоро підлогу коридорів щільно вкривали речі пацієнтів. Самі ж голі чоловіки стояли обличчям до стіни.

Леза вони так і не знайшли.