Читать книгу Гріхи батьків - Джеффри Арчер - Страница 11

Коли Емма прокинулася наступного ранку, Пеґґі вже була на ногах та одягнена.

– Я йду на сніданок, – заявила вона. – Побачимося в бюро пізніше. До речі, наше чергування розпочинається о восьмій.

Як тільки двері зачинилися, Емма зістрибнула з ліжка і після того як повільно вмилася, зате швидко одяглася, збагнула, що часу на сніданок уже не залишилося, якщо вона сподівалася вчасно опинитися за стійкою інформаційного бюро.

Коли Емма з’явилася на своєму робочому місці, вона швидко виявила, що Пеґґі дуже серйозно ставиться до своїх обов’язків і намагається надавати допомогу будь-якому пасажиру, котрий звертався до неї. Під час вранішньої перерви на каву Емма наважилася:

– Один із пасажирів питав мене про години прийому лікаря.

– З сьомої до одинадцятої ранку, – відповіла Пеґґі, – і з четвертої до шостої пополудні. У разі надзвичайної ситуації треба набрати один-один-один на найближчому телефоні.

– А яке прізвище в лікаря?

– Паркінсон. Доктор Паркінсон. Він єдиний чоловік, від котрого на кораблі шаленіють усі дівчата без винятку.

– А один із пасажирів вирішив, що це доктор Воллес.

– Ні, Воллі вийшов на пенсію десь із півроку тому. Милий дідуган.

Під час перерви Емма більше не ставила запитань, а просто пила каву.

– Чому б тобі не прогулятися трохи, огледітися, щоби знати, куди їх відправляєш? – запропонувала Пеґґі, як тільки вони підійшли до виходу.

Вона передала Еммі путівник по кораблю.

– Побачимося на обіді.

Відкривши путівник, Емма розпочала своє знайомство з горішнього поверху: ресторани, бари, зала для гри в карти, бібліотека і навіть танцювальний майданчик із джазовим оркестром. Вона зупинилася лише для того, щоби придивитись уважніше, коли натрапила на лазарет на другому нижньому поверсі, прочинивши подвійні двері і зазирнувши досередини. Два акуратно застелених ліжка стояли біля стіни по інший бік приміщення. Можливо, Гаррі спав на одному з них, а лейтенант Бредшоу – на іншому?

– Я можу чимось вам допомогти? – почувся голос.

Емма обернулася і побачила цибатого чоловіка у довгому білому халаті. Вона одразу ж зрозуміла, чому Пеґґі ним захоплювалася.

– Я щойно почала роботу в інформаційному бюро, – пояснила вона, – і маю намір дізнатися, де все розташоване.

– Моє ім’я Саймон Паркінсон, – назвався він і приязно всміхнувся. – Тепер ви дізналися, де я перебуваю, куди можете завітати будь-коли.

– Спасибі, – подякувала Емма, швидко відступила назад у коридор, зачинила за собою двері й відійшла.

Вона не могла згадати, коли востаннє хтось із нею фліртував, але їй хотілося, щоби краще це був доктор Воллес. Решту ранку жінка провела, вивчаючи кожен поверх, доки не відчула, що освоїла розташування корабля, і тепер зможе пояснювати пасажирам усе з більшою певністю.

Вона з нетерпінням очікувала, як увесь пообідній час демонструватиме свої нові знання, але Пеґґі попросила її переглянути списки пасажирів так само ретельно, як вона вивчала корабель. Емма опинилася сама в якомусь задрипаному приміщенні, вивчаючи імена людей, яких більше ніколи не побачить у своєму житті.

Увечері вона спробувала спожити вечерю – квасолю з тостами та склянку лимонаду – й уже незабаром після цього знову опинилася в каюті, сподіваючись заснути до того, як повернеться механік. Коли ж двері відчинилися, світло в коридорі розбудило Емму. Вона не могла збагнути, хто ввійшов до каюти, бо це точно був не механік, адже його ноги не сягали стіни. Вона пролежала без сну сорок хвилин і не заснула, доки двері не зачинилися знову.

◾

Емма хутко звикла до щоденного графіка з чиїмось нічним візитом. Ці відвідини не надто різнилися між собою, змінювалися лише чоловіки, хоча одного разу якийсь гість рушив до Емми, а не до Пеґґі.

– Не та дівчина, – твердо зауважила Емма.

– Даруйте, – почулося у відповідь, перш ніж гість змінив напрямок.

Пеґґі, мабуть, припустила, що її сусідка спить, адже після того як пара злягалася, Емма чула кожне слово їхньої балачки пошепки.

– Як вважаєш, твоя колежанка доступна?

– Сподобалася? – захихотіла Пеґґі.

– Ні, не мені, але я знаю, хто хотів би стати першим чоловіком, котрий зможе розстебнути її уніформу.

– І не сподівайся. У неї в Бристолі є хлопець, і навіть доктор Паркінсон не справив на неї враження.

– Шкода, – сказав голос.

◾

Пеґґі і Труді часто розмовляли перед сніданком про загибель дев’ятьох моряків із «Девонця» в морі. Ставлячи каверзні запитання, Емма змогла отримати інформацію, яку ні її дідусь, ні Мейзі ніколи б не дізналися. Але залишалося тільки три дні до того, як вони прибудуть до Нью-Йорка, а вона так і не наблизилася до з’ясування, хто ж насправді вижив – Гаррі чи лейтенант Бредшоу?

На п’ятий день Емма вперше чергувала сама, і сюрпризів не було. Він стався аж о п’ятій ночі.

Коли двері каюти вдосвіта відчинилися і якийсь чоловік знову рушив у бік Емми, цього разу вона вже твердо заявила:

– Не та дівчина.

І зайда негайно вийшов. Вона більше не спала, дивуючись, хто б це міг бути.

На шостий день Емма також не дізналася про Гаррі чи Тома Бредшоу нічого нового і стала вже непокоїтись, що може приїхати до Нью-Йорка, не маючи якихось підстав для подальших пошуків. Саме під час сьогоднішньої вечері вона й вирішила розпитати Пеґґі про «того, хто вижив».

– Я бачила Тома Бредшоу лише раз, – зізналася Пеґґі, – коли він чвалав поверхом зі своєю медсестрою. Хоча сказати «чвалав» було б занадто, адже бідолаха був на милицях.

– Ви розмовляли? – поцікавилася Емма.

– Ні, він здавався дуже сором’язливим. У будь-якому випадку Крістін не випускала його з свого поля зору.

– Крістін?

– Вона в той час була корабельною медсестрою, працювала разом із доктором Воллесом. І вони, безперечно, врятували Тому Бредшоу життя.

– І більше ви його ніколи не бачили?

– Коли ми причалили у Нью-Йорку, я лише помітила, як він сходив на берег із Крістін.

– Він покинув корабель разом із Крістін? – стривожилася Емма. – А з ними був доктор Воллес?

– Ні, лише Крістін та її хлопець Річард.

– Річард? – Емма відчула неабияке полегшення.

– Атож, Річард… Не можу згадати його прізвища. Він був третім офіцером. Невдовзі одружився з Крістін, і ми більше ніколи не бачили їх обох.

– Він був гарним чоловіком? – наполягала Емма.

– Том чи Річард? – уточнила Пеґґі.

– Чи можу я запропонувати тобі щось випити, Пеґ? – запитав молодик, котрого Емма ще не зустрічала, але мала відчуття, що побачить його профіль пізніше цієї ночі.

Емма мала рацію, і вона не спала ні під час, ні після візиту, оскільки на думці мала зовсім інше.

◾

Наступного ранку, вперше за час плавання, Емма опинилася в інформаційному бюро раніше за всіх.

– Приготувати перелік пасажирів до висадки? – поцікавилася вона, коли нарешті Пеґґі спромоглася ввійти.

– Ти – перша з тих, кого я знала, котра визвалася добровольцем на цій роботі, – зауважила Пеґґі, – але прошу дуже. Хтось же має переконатися, що все збігається, якщо імміграційна служба вирішить повторно перевірити якусь інформацію про пасажирів, коли ми пришвартуємось у Нью-Йорку.

Емма зайшла до службового приміщення. Відклавши поточний список пасажирів, вона звернула увагу на теки колишніх членів екіпажу, які знайшла в окремій шафці, що виглядала так, ніби її не відчиняли вже довгий час.

Вона розпочала повільний і ретельний пошук імен Крістін і Річарда. Знайти Крістін виявилося неважко, оскільки була лише одна жінка з таким ім’ям і лише вона працювала старшою медсестрою на «Зірці Канзасу» з 1936-го по 1939 рік.

Однак там виявилося кілька Річардів, Діків і Дікі, проте лише адреса одного з них, лейтенанта Річарда Тіббета, виявилася в тому ж багатоквартирному будинку Мангеттена, що і панни Крістін Крейвен.

Емма записала собі його адресу.