Читать книгу Гріхи батьків - Джеффри Арчер - Страница 14

Опівдні наступного дня Джайлз покинув один світ, щоб увійти в інший.

Тридцять шість новобранців, котрі не мали між собою нічого спільного, окрім королівського шилінґа[7], сіли у вагон разом із капралом, який відтепер виконував обов’язки їхньої няньки. Коли потяг виїхав за межі вокзалу, Джайлз утупився у похмуре вікно вагона третього класу і був упевнений тільки в одному: вони прямували на південь. Але лише після того як за чотири години потяг заїхав у Лімпстон, юнак збагнув, наскільки це було далеко на південь.

Під час цієї подорожі Джайлз мовчав і уважно слухав усіх людей, котрі були навколо і мали стати його супутниками наступні дванадцять тижнів. Водій автобуса з Філтона, поліціянт із Лонґ-Ештона, м’ясар із Брод-стрит, будівельник із Нейлсі та фермер із Вінскомба.

Як тільки вони вивантажилися з потяга, капрал спрямував їх в автобус, що вже чекав неподалік.

– Куди ми їдемо? – поцікавився м’ясар.

– Дізнаєтесь уже скоро, паночку, – відповів капрал, і за акцентом стало ясно, де він народився.

Упродовж години автобус рухався Дартмуром, доки не дістався місця, де не спостерігалося жодних ознак будинків або людей, хіба якийсь випадковий яструб летів у небі в пошуках здобичі.

Зрештою, вони зупинилися біля віддаленої групи споруд, про яку вицвіла вивіска повідомляла: «Іпрські казарми. Навчальний табір Вессекського полку». Це настрій Джайлзу не підняло. Якийсь вояк вийшов із будки біля воріт і підняв шлагбаум, аби дозволити автобусу проїхати ще сто ярдів, перш ніж зупинитися посеред навчального плацу. Єдина постать стояла в очікуванні, коли прибульці виберуться з салону.

Коли Джайлз вийшов із автобуса, то зіткнувся віч-на-віч із здорованем з широкими грудьми й одягненим у хакі, котрий виглядав так, ніби його посадили на грядку. На його грудях висіли три ряди медалей, а під пахвою стримів стек. Але найбільше Джайлза вразили гострі, як вістря ножа, складки на штанях і черевики, такі напуцовані, що він міг бачити в них своє відображення.

– Доброго дня, панове, – привітався чоловік голосом, який лунав на весь плац і не мав потреби в посиленні мегафоном. – Мене звати сержант-майор Доусон, для вас – сер. Моїм обов’язком є перетворити вас із череди овець на бойову одиницю всього за дванадцять тижнів. До закінчення цього терміну ви зможете назвати себе вояками Вессекського полку, найкращого підрозділу нашого війська. Наступні дванадцять тижнів я буду вашою матір’ю, вашим батьком і вашою коханою, і, дозвольте запевнити, у мене є лише одна мета в житті – переконатися в тому, що коли зустрінетесь із першою німецькою сволотою, зможете її порішити, перш ніж та вколошкає вас. Процес навчання розпочнеться завтра о п’ятій ранку.

Тут здійнявся стогін, який сержант-майор проігнорував.

– До цього часу наказую капралові Мак-Клауду відвести вас до їдальні, перш ніж ви влаштуєтесь у казармі. Обов’язково відпочиньте вночі, адже вам знадобиться кожна унція енерґії, яку маєте в собі, коли ми зустрінемося знову. Командуйте, капрале.

Джайлз сидів за пирогом із риби, в який забули покласти сіль, а після одного ковтка теплої коричневої води, яку називали чаєм, поставив свій кухоль на стіл.

– Якщо не їстимете свій рибний пиріг, я можу його доїсти? – запитав молодик, котрий сидів поруч.

Джайлз кивнув, і вони помінялися тарілками. Сусіда більше нічого не сказав, поки не доїв.

– Я знаю вашу маму, – повідомив молодик.

Джайлз придивився до нього уважніше, дивуючись, як таке можливе.

– Ми постачаємо м’ясо до садиби та Беррінґтон-холу, – пояснив чоловік. – Мені подобається ваша мама, – додав він. – Дуже приємна леді. До речі, я Бейтс, Террі Бейтс.

Він міцно потиснув Джайлзу руку:

– Ніколи не думав, що сидітиму поруч із вами.

– А тепер, хлопці, гайда звідси! – наказав капрал.

Нові рекрути похопилися з лавок і рушили за капралом із їдальні через плац до ніссенівського бараку[8] з написом «Марна» на дверях. Ще одна славетна битва вессекців, як пояснив капрал перед тим, як відчинити двері в їхнє нове житло.

Тридцять шість ліжок, по вісімнадцять із кожного боку, заповнювали весь простір, не більший за їдальню в Беррінґтон-холі. Джайлз опинився між Еткінсоном і Бейтсом. Подібне на школу, подумав він, хоча й помітив одну-дві відмінності упродовж кількох наступних днів.

– Баста, хлопці, маєте час роздягнутись і похропти.

Задовго до того, як останній рекрут заліз у своє ліжко, капрал вимкнув світло і гукнув:

– Переконайтесь, що всі заплющили очі. Завтра у вас буде дуже важкий день.

Джайлз не здивувався б, якби він додав, немов Фішер із його старого навчального закладу: «Ані пари з вуст після гасіння світла».

Як і обіцяли, жарівки спалахнули знову о п’ятій годині наступного ранку, хоча Джайлз і не встиг кинути оком на годинник після того, як у приміщення увійшов сержант-майор Доусон і зарепетував:

– Останній чоловік, хто поставить обидві ноги на землю, першим потрапить на багнет!

◾

Більшість ніг швидко гупнули об підлогу, коли сержант-майор дійшов до середини казарми, а його стек уже гримав по ліжках тих, чиї ноги досі не торкнулися підлоги.

– А тепер слухайте уважно, – продовжив він. – Даю вам чотири хвилини, щоби умитися та поголитися, чотири хвилини – щоб прибрати ліжко, чотири хвилини, щоб одягнутися, та вісім хвилин, аби поснідати. Загалом двадцять хвилин. Не рекомендую базікати, бо ви не можете дозволити собі гаяти час, і в будь-якому разі я єдиний, кому дозволено тут розмовляти. Це зрозуміло?

– Ще б пак, – зронив Джайлз, викликавши хвилю здивованого сміху.

За мить сержант-майор уже стояв перед ним.

– Щоразу, коли ти розтулятимеш свій писок, синку, – гукнув він, поклавши свій стек на плече Джайлза, – все, що я хочу почути, це: так, сер, ні, сер, як накажете, сер. Це зрозуміло?

– Так, сер, – промовив Джайлз.

– Не думаю, що почув тебе, синку.

– Так, сер! – вигукнув Джайлз.

– Уже краще. А тепер бігом до умивальної кімнати, миршавий маленький чоловічку, перш ніж я відправлю тебе на гауптвахту.

Джайлз поняття не мав, що таке гауптвахта, але це прозвучало не надто привабливо.

Коли Джайлз лише заходив, Бейтс уже вибирався із вбиральні. До того часу, коли він поголився, Бейтс устиг заправити своє ліжко, вдягтися та поквапився до їдальні. Коли Джайлз нарешті його наздогнав, то зайняв місце на лаві навпроти.

– Як це вам вдається? – захоплено поцікавився Джайлз.

– Що вдається? – не второпав Бейтс.

– Бути таким бадьорим, коли решта ще сонні.

– Насправді все просто. Я м’ясар, як і мій тато. Щоранку прокидався о четвертій і вирушав на ринок. Якщо хочеш отримати найкращі шматки, треба наспіти в момент, коли м’ясо доправляють із доків або вокзалу. Запізнишся хоч на кілька хвилин – і тобі залишається лише другий сорт. А запізнишся на півгодини, можеш розраховувати хіба на кістки – ваша матінка не подякувала б за це, знаєте?

Джайлз засміявся, але тут Бейтс підхопився і погнав назад до казарми, бо сержант-майор зовсім не залишив їм часу, щоб почистити зуби.

Більшу частину ранку салаги витратили на перевдягання в уніформу, кілька комплектів якої виглядали так, ніби їх уже хтось носив раніше. По тому отримали берети, паски, черевики, вовняні шапки, шоломи, пасту «Брассо»[9] та крем для чобіт. Після того як новобранців екіпірували, їх вивели на плац для першого шикування. Відслуживши, нехай навіть і дещо неуважно, в школі Об’єднаного кадетського корпусу, Джайлз розпочав із невеликою перевагою, але не міг позбутися відчуття, що Террі Бейтс хутко його наздожене.

О дванадцятій вони помарширували до їдальні. Джайлз був такий голодний, що їв майже все, що пропонували. По обіді вони повернулися до казарми та перевдяглись для заняття в тренажерній залі, куди їх негайно ж погнали. Джайлз мовчки подякував своєму інструктору з фізичної підготовки за те, що той навчив його лазити по линві, балансувати на колоді та використовувати настінні бруси для розтягування м’язів. Він не міг не помітити, що Бейтс копіював кожен його рух.

День закінчився кросом на п’ять миль через девонські болота. Лише вісім із тридцяти шести новобранців забігли у ворота казарми одночасно зі своїм інструктором із фізпідготовки. Один навіть ухитрився заблукати, і його ще довелося шукати. Після чаю настало те, що сержант-майор назвав відпочинком, себто для більшості хлопців падінням у ліжко задля глибокого сну.

◾

О п’ятій наступного ранку двері в казарму знову розчахнулися, і цього разу кілька пар ніг уже опинилися на землі ще до того, як сержант-майор устиг увімкнути світло. Після сніданку провели ще одну годину муштри на плацу, і до цього часу майже всі новобранці крокували в ногу. Потім вони сиділи в колі на траві й навчалися розбирати, чистити, заряджати гвинтівку та стріляти з неї. Капрал очистив люфу лише одним чітким порухом і заявив, що куля не знає, на чиєму вона боці, тому треба дати їй усі шанси вилетіти з люфи та закатрупити ворога, замість того щоб вибухнути в замку і вколошкати стрільця.

День провели на стрілецькому полігоні, де інструктори навчали рекрутів міцно притискати приклад гвинтівки до плеча, зміщувати мушку з прицілом та обережно тиснути на гачок, а не рвати його. Цього разу Джайлз подякував дідусеві за години, проведені за стріляниною по куріпках, що гарантувало можливість не схибити по бугаях.

День закінчився черговим кросом на п’ять миль, чаєм і відпочинком, після чого був відбій о десятій. Більшість юнаків звалилися на свої ліжка ще задовго до цього, бажаючи лишень, аби наступного ранку сонце не зійшло або принаймні щоб сержант-майор віддав Богові душу уві сні. Їм не пощастило. Перший тиждень здався Джайлзові місяцем, але до кінця другого він уже став звикати до режиму, хоча ще жодного разу не зумів потрапити до вбиральні раніше за Бейтса.

Незважаючи на те, що Джайлзу, як і будь-кому іншому, не подобалася муштра, однак йому подобалося змагатися. Але й він був змушений визнати, що з кожним днем йому стає все складніше наздоганяти м’ясара з Брод-стрит. Бейтс відповідав йому ударом на удар на боксерському рингу, вражав усі цілі на стрілецькому полігоні, а коли їм довелося бігти крос на п’ять миль у важких черевиках з гвинтівками – чоловіка, котрий роками тягав туші корів на плечах: вранці, пополудні й уночі, раптом стало майже неможливо здолати.

◾

Наприкінці шостого тижня нікого не здивувало те, що саме Беррінґтона та Бейтса підвищили до молодших капралів, і кожен отримав власний підрозділ.

Вони не встигли пришити свої відзнаки, як підрозділи, якими вони командували, стали відчайдушними суперниками; не просто на плацу чи спортивному майданчику, але й щоразу, коли їх підіймали по тривозі вночі або тренували польові маневри військ. Наприкінці кожного дня, немов школярі, Джайлз і Бейтс оголошували себе переможцями. Тому часто сержант-майор був змушений оголошувати їм подяки окремо.

Коли ж наближався день випускного параду, Джайлз міг пишатися обома підрозділами, вояки яких починали вірити, що вони, можливо, вже гідні називати себе вессекцями, принаймні до того моменту, коли підуть у бій; хоча сержант-майор і не раз попереджав їх, що це ніщо перед реальною битвою, коли доводиться в справжньому бою протистояти ворогу. Він також нагадав підопічним, що його не буде поруч, аби тримати їх за руки. Вперше Джайлз відчув, що сумуватиме за цим пронозою.

– То беріть його з собою, – це все, що Бейтс мав сказати з цього приводу.

Коли нарешті настала п’ятниця дванадцятого тижня вишколу, Джайлз припустив, що зможе повернутися до Бристоля разом з іншими хлопцями, щоб насолодитися відпусткою на вихідні, перш ніж податися до полкового збірного пункту наступного понеділка. Але коли він повернувся з плацу того дня, сержант-майор відкликав його убік.