Читать книгу Гріхи батьків - Джеффри Арчер - Страница 9

Єдине, що дідусь Емми прищепив їй із раннього віку, – це ніколи не спізнюватися на побачення. «Це справляє хибне враження, – казав він онуці. – Адже ти хочеш, аби до тебе ставилися серйозно».

Зважаючи на це, Емма того ранку вийшла із садиби о дев’ятій двадцять п’ять і в’їхала у ворота верфі Беррінґтона рівно за вісім хвилин до десятої. Автомобіль зупинився біля адміністративного приміщення за шість десята. На той час, коли вона вийшла з ліфта на п’ятому поверсі та підійшла коридором до кабінету голови правління, було за дві десята.

Панна Біл, секретарка сера Волтера, відчинила двері його кабінету, коли годинник на його коминку почав відбивати десяту. Господар усміхнувся, підвівся з-за столу і пройшов кімнатою, щоби привітатися з Еммою поцілунком в обидві щоки.

– Як там моя улюблена внучка? – запитав він, проводячи гостю до зручного фотелю біля вогню.

– У Ґрейс усе просто чудово, дідусю, – відповіла Емма. – Досягла блискучих успіхів у Кембриджі, як мені сказали, і посилає тобі запевнення в своїй любові.

– Не жартуй зі мною, люба, – посміхнувся він. – А як справи у Себастьяна, мого улюбленого правнука, усе гаразд?

– Вашого єдиного правнука, – уточнила Емма, сідаючи у глибоке шкіряне крісло.

– Позаяк ти не взяла його із собою, висновую, що маєш серйозну тему для бесіди?

Вступна частина закінчилася. Емма розуміла, що сер Волтер може виділити обмежену кількість часу на цю зустріч. Адже панна Біл повідомила їй, що відвідувачам надають п’ятнадцять, тридцять хвилин або годину – залежно від того, наскільки важливою є їхня справа. І родичі не становлять винятку з цього правила, хіба в неділю. Емма приготувала кілька запитань, сподіваючись, що їй дадуть щонайменше півгодини. Вона відкинулася на спинку, намагалася розслабитися, бо не хотіла, аби дідусь збагнув справжню причину, чому вона захотіла з ним побачитись.

– Пригадуєш, як ти приїжджав до Шотландії, – почала вона, – щоб повідомити мені, що Гаррі загинув у морі? Боюся, що була тоді в такому шоковому стані, що не усвідомлювала всього. Тому сподіваюся, що ти зможеш розповісти мені трохи більше про останні кілька днів його життя.

– Звісно, люба, – співчутливо сказав сер Волтер. – Будемо сподіватися, що моя пам’ять ще працює. Хочеш дізнатись щось конкретне?

– Ти казав, що Гаррі записався четвертим офіцером на «Девонець» після того, як приїхав із Оксфорда.

– Так. Мій давній приятель, капітан Гейвенс, зробив це можливим, і він був одним із небагатьох, хто пережив цю трагедію. Коли я нещодавно навідав його, він сказав про Гаррі багато теплих слів. Описав його як мужнього юнака, котрий замість того щоб рятувати своє життя після влучання в корабель торпеди, пожертвував своїм, намагаючись врятувати головного механіка.

– Капітана Гейвенса також підібрала «Зірка Канзасу»?

– Ні, то був інший корабель, який виявився неподалік. Тому, на жаль, він більше ніколи не бачив Гаррі.

– Отже, він не був свідком того, як Гаррі поховали у морі?

– Ні. Єдиний офіцер із «Девонця», котрий був із Гаррі, коли той загинув, був американець – лейтенант Томас Бредшоу.

– Ти казав мені, що доктор Воллес привіз пані Кліфтон листа від лейтенанта Бредшоу.

– Саме так. Доктор Воллес був корабельним медиком «Зірки Канзасу». Запевнив мене, що він і вся команда зробили все, що від них залежало, щоби урятувати Гаррі життя.

– Бредшоу і тобі писав?

– Ні. Лише найближчій родичці, якщо я правильно згадав слова доктора Воллеса.

– А тобі не здається дивним, що він не написав мені?

Сер Волтер якийсь час помовчав.

– Знаєш, я зроду не задумувався над цим. Можливо, Гаррі ніколи не згадував тебе при Бредшоу. Знаєш, наскільки він був втаємниченим…

Емма часто думала про це, але зараз вирішила продовжити:

– Ти читав листа, який отримала пані Кліфтон?

– Ні, але бачив його на коминку, коли заходив до неї наступного дня.

– Гадаєш, доктор Воллес знав, що саме Бредшоу написав у цьому листі?

– Авжеж. Він мені сказав, що це лист-співчуття від колеги, котрий служив із Гаррі на «Девонці».

– А чи могла б я зустрітися з лейтенантом Бредшоу? – закинула Емма вудочку.

– Навіть не знаю, як це можна влаштувати, люба, – замислився сер Волтер. – Може, Воллес підтримує з ним зв’язок.

– Маєш адресу доктора Воллеса?

– Лише на «Зірці Канзасу».

– Але, безумовно, вони припинили рейси до Бристоля, коли оголосили війну?

– Ні, адже в Англії ще живуть американці, готові платити шалені гроші за те, щоб повернутися додому.

– Хіба це не ризиковано, коли стільки німецьких човнів патрулює Атлантику?

– Ні, бо Америка зберігає нейтралітет, – спростував сер Волтер. – Останнє, чого хоче Гітлер, – це розпочати війну з янкі, лише тому, що один із його човнів потопив американський пасажирський корабель.

– А чи тобі відомо, коли «Зірка Канзасу» найближчим часом повернеться до Бристоля?

– Ні. Але це можна хутко з’ясувати.

Старигань піднявся з крісла і повільно підійшов до свого столу. Він узявся гортати сторінку за сторінкою щомісячного розкладу швартування.

– Ага, ось воно! – сказав він нарешті. – Корабель відбуває з Нью-Йорка за чотири тижні, а в Бристолі його очікують п’ятнадцятого листопада. Якщо сподіваєшся контактувати з кимось на борту, попереджаю, що стоянка буде недовгою, оскільки це місце, де він буде надзвичайно вразливий.

– А мене пустять на корабель?

– Ні, якщо ти не член екіпажу і не шукаєш роботу. Відверто кажучи, я не бачу тебе в ролі матроса або стюардеси.

– А як я тоді зможу побачити доктора Воллеса?

– Доведеться просто зачекати на пристані, сподіваючись, що він зійде на берег. Майже всі це роблять після тижневого плавання. Тож якщо він на кораблі – я впевнений, що ти його спіймаєш. Але не забувай, Еммо: вже рік минув відтоді, як Гаррі помер, тож Воллес може більше не бути їхнім лікарем.

Емма закусила губу.

– Але якщо захочеш, аби я влаштував тобі приватну зустріч із капітаном, я був би тільки радий…

– Ні-ні! – заперечила Емма. – Це не настільки важливо.

– Якщо передумаєш, – почав було сер Волтер, раптом второпавши, наскільки це важливо для Емми.

– Дякую, не треба, дідусю, – сказала вона підводячись. – Спасибі за те, що витратив на мене стільки свого часу.

– Не так уже й багато, – спростував старигань. – Я лише хочу, щоби ти заїжджала до мене частіше. Й обов’язково привези із собою Себастьяна наступного разу, – додав він, проводжаючи гостю до дверей.

У сера Волтера більше не залишилося сумнівів, чому саме його онука приїздила до нього.

◾

У салоні автівки, що поверталася до садиби, Емма згадувала одне речення, що врізалося їй у пам’ять. Вона програвала ці слова знову й знову, немов грамофонна голка, що застрягла на платівці.

Після повернення додому вона зайшла до Себастьяна в дитячу кімнату. Йому довелося злазити зі свого коника-гойдалки, але до того малюк пролив трохи сліз. Після обіду він згорнувся клубочком, як задоволене кошеня, і міцно заснув. Нянька вклала його спати. Емма викликала водія.

– Я хочу повернутись у Бристоль, Гадсоне.

– Куди саме, панно?

– До «Ґранд-готелю».

◾

– І що ти хочеш, щоби я зробила? – запитала Мейзі.

– Взяли мене офіціанткою.

– Але навіщо?

– Вважаю за краще не казати.

– Але ж ти й уявлення не маєш, наскільки важка ця робота!

– Ні, – зізналася Емма, – але я вас не підведу.

– А коли ти хотіла б почати?

– Завтра.

– Надовго?

– На один місяць.

– Спробуємо розібратися, – сказала Мейзі. – Ти хочеш, аби я вивчила тебе на офіціантку, починаючи від завтра, і звільнишся через місяць, так і не назвавши мені причини?

– Десь так…

– І ти очікуєш зарплати?

– Ні, – похитала головою Емма.

– Ну, це вже легше.

– Тож коли мені починати?

– Завтра о шостій ранку.

– О шостій? – повторила та з невірою.

– Це для тебе несподіванка, Еммо, але у мене є клієнти, котрих потрібно нагодувати до сьомої, аби вони встигли на роботу до восьмої. Тож доведеться приходити на робоче місце не пізніше шостої.

– Себто моє робоче місце?

– Я все поясню, якщо з’явишся ще до шостої.

◾

Усі наступні двадцять вісім днів Емма не спізнювалася на роботу. Можливо, тому, що Дженкінс щоранку стукав у її двері, а Гадсон висаджував її за сотню ярдів від службового входу до «Ґранд-готелю» о п’ятій сорок п’ять. Панна Дікенс, – під цим іменем її знали інші співробітники – була змушена вдатися до своїх акторських здібностей, щоб ніхто не дізнався, що вона – Беррінґтон.

Пані Кліфтон не дала Еммі поблажки, коли та пролила трохи юшки на постійного клієнта. А коли впустила стопку тарілок, що розбилися посеред ресторану, ще й нагримала на неї. Втрати зазвичай вираховували з платні – якби вона її мала. Минув якийсь час, поки Емма навчилася підпирати плечем подвійні двері, що відчинялися на кухню в обидва боки, і не зіткнутися з офіціанткою, котра виходила їй назустріч.

Незважаючи на це, Мейзі незабаром виявила, що треба лише раз сказати щось Еммі, і вона вже ніколи цього не забуває. Жінка також була вражена тим, як шпарко Емма могла накрити на стіл, хоча зроду цього раніше не робила. І хоча для більшості офіціанток знадобилося кілька тижнів, аби оволодіти майстерністю цієї служби, – а деякі так і не змогли її опанувати, – Еммі більше не потрібен був подальший нагляд вже до кінця другого тижня.

Наприкінці третього Мейзі засумувала, що та звільниться. До кінця четвертого вже кілька постійних відвідувачів наполягали на тому, щоб їх обслуговувала лише панна Дікенс.

Мейзі переживала: як вона пояснить управителю готелю, що панна Дікенс влаштувалася лише на місяць?

– Ви можете сказати панові Герсту, що мені запропонували кращу роботу та більшу зарплату, – порадила Емма, коли складала свою форму.

– Йому не сподобається, – зітхнула Мейзі. – Було б набагато простіше, якби ти виявилася ледачою або хоча б кілька разів спізнилася.

Емма засміялася і востаннє акуратно поклала свою маленьку білу шапочку на складений одяг.

– Чи можу я ще щось зробити для вас, панно Дікенс? – поцікавилася Мейзі.

– Аякже! – відгукнулася Емма. – Мені потрібна рекомендація.

– Подаєш заявку на іншу неоплачувану роботу, так?

– Щось таке… – відповіла Емма, відчуваючи певну провину, що не може довіритись матері Гаррі.

– Тоді я продиктую текст, ти його запишеш, а я підпишу, – сказала молодиця, передаючи Еммі аркуш бланка готелю. – Для тих, кого це може стосуватися, – почала Мейзі. – За короткий час…

– Чи можу не писати «короткий»? – запитала Емма.

Мейзі всміхнулася.

– За той час, коли панна Дікенс працювала у «Ґранд-готелі», – Емма написала «панна Беррінґтон», але не сказала про це, – вона виявилася працьовитою, ефективною та популярною як серед клієнтів, так і серед персоналу. Її вміння офіціантки вражає, а її вміння вчитися під час роботи переконує мене, що будь-який заклад матиме за честь вітати її в складі свої команди. Нам буде шкода втрачати її, і якщо вона коли-небудь захоче повернутися в цей готель, ми радо візьмемо її знов.

Емма всміхнулася, повертаючи аркуш паперу Мейзі. Та накреслила свій підпис над словами «управитель ресторану».

– Велике спасибі, – подякувала Емма, обіймаючи неофіційну свекруху.

– Навіть не здогадуюся, що ти задумала, любонько, – зронила Мейзі, коли Емма її відпустила. – Але що б це не було – бажаю тобі удачі.

Еммі хотілось сказати, що вона вирушає на пошуки її сина і не повернеться, доки не знайде його.