Читать книгу Гріхи батьків - Джеффри Арчер - Страница 3

– Моє ім’я – Гаррі Кліфтон.

– Ага, а моє – Бейб Рут[2], – кепкував детектив Коловський, запалюючи цигарку.

– Ні, – заперечив Гаррі, – ви не розумієте. Сталася жахлива помилка. Я Гаррі Кліфтон, англієць із Бристоля. Я служив на тому ж кораблі, що й Том Бредшоу.

– Збережіть цю версію для свого адвоката, – порадив детектив і видихнув, наповнивши тісне приміщення хмарою диму.

– У мене немає адвоката, – запротестував Гаррі.

– Якби я потрапив у біду, як ти, жевжику, єдиною надією на порятунок вважав би Сефтона Джелкса.

– А хто такий Сефтон Джелкс?

– Ти, мабуть, і не чув про найметкішого юриста у Нью-Йорку, – зауважив детектив, випускаючи ще одну порцію диму. – Але в нього призначена зустріч із тобою завтра на дев’яту годину, а Джелкс навіть не вийде зі свого кабінету, якщо його рахунок не оплатили заздалегідь.

– Але… – почав було Гаррі, коли Коловський поплескав долонею двері камери.

– Тому коли Джелкс з’явиться тут завтра вранці, – продовжив детектив, ігноруючи слова Гаррі, – тобі краще буде вигадати переконливішу історію, ніж арешт не того чоловіка. Ти назвався імміґраційному службовцю Томом Бредшоу, і якщо цього було достатньо йому, достатньо буде й для судді.

Двері камери відчинилися, але детектив ще встиг видихнути хмару диму наостанок, що змусило Гаррі закашлятися. Коловський більше не сказав ні слова, вийшов у коридор і грюкнув за собою дверима. Гаррі впав на нари, прикріплені до стіни, і поклав голову на тверду, як цегла, подушку. В’язень звів погляд на стелю і задумався про те, як він опинився у поліційній камері по інший бік світу зі звинуваченням у вбивстві.

◾

Двері відчинилися задовго до того, як ранкове світло змогло продертися крізь ґрати на вікні камери. Незважаючи на ранню годину, Гаррі відчув, що виспався.

Охоронець зайшов, несучи тацю з їжею, яку Армія порятунку не вважала б прийнятною навіть для безхатченка без цента за душею. Щойно він поставив тацю на маленький дерев’яний столик, то відразу ж мовчки вийшов.

Гаррі мимохіть глянув на їжу, затим узявся походжати по камері. З кожним кроком він набирав певності, що як тільки пояснить панові Джелксу, чому змінив своє ім’я на Тома Бредшоу, все хутко вирішиться. Безумовно, найгірше покарання, якого він заслуговує, – депортація. Оскільки ж у наміри бранця якраз і входило повернення до Англії, щоби вступити до військово-морського флоту, все це відповідало його первісному задуму.

Близько дев’ятої ранку Гаррі сидів на краю двоярусних нарів і нетерпеливився: коли ж з’явиться той пан Джелкс? Нарешті аж о дев’ятій дванадцять масивні залізні двері відчинилися. Гаррі підвівся. Тюремний наглядач впустив високого поставного чоловіка зі сріблясто-сивою чуприною. Гаррі подумав, що той, мабуть, приблизно такого ж віку, як і його дідусь. Пан Джелкс був одягнений у темно-синій костюм у смужку, білу сорочку та смугасту краватку. Втомлений погляд очей виказував, що цього чоловіка мало що в житті може здивувати.

– Доброго ранку, – привітався гість усміхнувшись. – Моє ім’я – Сефтон Джелкс. Я працюю у фірмі «Джелкс, Майєрс та Ебернеті», і мої клієнти, пан і пані Бредшоу, попросили мене представляти вас у майбутньому судовому процесі.

Гаррі підсунув Джелксові єдиний стілець у своїй камері, наче давньому приятелеві, що завітав під час навчання в Оксфорді на горнятко чаю. Він сів на нари і спостерігав за адвокатом. А той відкрив течку, дістав звідти жовтий нотатник і поклав на стіл.

Тоді витягнув авторучку з внутрішньої кишені й сказав:

– Можливо, ви почнете з того, щоби назвати своє ім’я? Адже ми обоє знаємо, що ви – не лейтенант Бредшоу.

Якщо юрист і був здивований оповіддю Гаррі, то цього не показав. Схиливши голову, він старанно занотовував усе сказане, коли Гаррі пояснював, як опинився в буцегарні. Гаррі закінчив свою розповідь, сподіваючись, що його проблеми, безумовно, незабаром закінчаться, якщо на його боці виступить такий досвідчений юрист. Правда, це було до того, як він почув перше запитання Джелкса.

– Ви кажете, що написали своїй матері листа, коли перебували на «Зірці Канзасу», в якому пояснили, чому саме назвалися Томом Бредшоу?

– Усе правильно, сер. Я не хотів, аби моя мати страждала від туги, і водночас мені було потрібно пояснити, чому прийняв таке радикальне рішення.

– Авжеж, я можу зрозуміти, чому ви, можливо, вважали, що зміна імені вирішить усі ваші нагальні проблеми, іще не розуміючи, що це може спричинити цілу низку набагато гірших, – зазначив Джелкс.

Його наступне запитання здивувало Гаррі ще більше.

– Можете пригадати зміст цього листа?

– Ще б пак! Я переписував його стільки разів, що можу відтворити написане майже дослівно.

– Тоді дозвольте перевірити вашу пам’ять, – запропонував Джелкс і без жодного слова вирвав аркуш паперу зі свого жовтого нотатника й передав Гаррі свою авторучку.

Гаррі знадобилося трохи часу, щоби пригадати свої слова, перш ніж узятися відтворювати текст:

«Люба матусю!

Я зробив усе, що в моїй змозі, аби переконатися, що ти отримаєш цього листа, перш ніж хто-небудь зможе повідомити, що я загинув у морі. Як видно з дати цього листа, я не помер, коли «Девонець» потопили 4 вересня. Насправді мене врятував американський корабель, і я навіть цілком здоровий. Проте у мене виникла можливість назватися іншою людиною. Я зробив це, сподіваючись, що такий вчинок звільнить і тебе, і сім’ю Беррінґтонів від багатьох клопотів, які я мимоволі спричинив за багато років.

Важливо, щоби ти усвідомила: мої почуття до Емми жодним чином не ослабли на далекій відстані від неї. Але сумніваюся, що маю право вимагати, аби вона упродовж життя трималася примарної надії, що я колись зможу довести, нібито мій батько – Артур Кліфтон, а не Г’юґо Беррінґтон. Таким чином вона зможе принаймні планувати своє майбутнє з кимось іншим. Заздрю цьому чоловікові…

Планую повернутися до Англії найближчим часом. Якщо ти отримаєш якесь повідомлення від Тома Бредшоу – воно буде від мене.

Я вийду на контакт із тобою, як тільки повернуся до Англії. А тим часом змушений просити тебе зберігати мою таємницю так само ретельно, як зберігала свої власні упродовж багатьох років.

Твій люблячий син Гаррі».

Коли Джелкс закінчив читати листа, він знову заскочив Гаррі зненацька.

– Ви особисто надіслали цього листа, пане Кліфтон? – запитав він. – Чи, може, попросили зробити це когось іншого?

Гаррі одразу відчув неспокій. Він вирішив не згадувати, що просив доктора Воллеса доправити листа його матері, коли той повернеться до Бристоля за два тижні. Він остерігався, що Джелкс може переконати доктора Воллеса не пересилати листа, і тоді його мати не зможе дізнатися, що її син досі живий.

– Я надіслав листа, коли зійшов на берег, – сказав він.

Літній адвокат поміркував, тоді озвався знову:

– А ви маєте якісь докази того, що ви – Гаррі Кліфтон, а не Томас Бредшоу?

– Ні, сер, не маю, – без вагань відповів Гаррі, болісно усвідомлюючи, що ніхто на борту «Зірки Канзасу» не мав жодних сумнівів у тому, що він – Том Бредшоу. А ті люди, котрі могли підтвердити його версію, живуть по інший бік океану, більш ніж за три тисячі миль звідси.

– Тоді я можу вам допомогти, пане Кліфтон. Адже, як я розумію, ви все ще бажаєте, щоби панна Емма Беррінґтон повірила, що ви мертві? Якщо це справді так, – Джелкс розплився лукавою посмішкою на обличчі, – я можу вам запропонувати вирішення цієї проблеми.

– Вирішення? – не повірив Гаррі, вперше відчувши надію.

– Але це лише в тому випадку, якщо ви погодитесь поки що побути Томасом Бредшоу.

Гаррі мовчав.

– Окружна прокуратура визнала, що обвинувачення проти Бредшоу в кращому разі є другорядними. А єдиний реальний доказ, за який вони чіпляються, – це те, що він виїхав із країни наступного ж дня після вчинення злочину. Усвідомлюючи слабкість своїх арґументів, вони погодилися зняти звинувачення в убивстві, якщо ви визнаєте свою провину. Адже це порівняно легше звинувачення – дезертирство з американської армії.

– Але як мені погодитися на це? – не второпав Гаррі.

– Можу назвати три вагомі причини, – відповів Джелкс. – По-перше, якщо ви цього не зробите, то, швидше за все, отримаєте шість років в’язниці за надання брехливих свідчень при в’їзді до США. По-друге, ви зберегли б свою анонімність. Отож у сім’ї Беррінґтонів не буде підстав вважати, що ви досі живі. І по-третє: Бредшоу готові заплатити вам десять тисяч доларів, якщо ви посядете місце їхнього сина.

Гаррі одразу ж утямив: це ж можливість віддячити матері за всі жертви, на які вона пішла заради нього за всі ці роки! Така значна сума змінила б її життя. Вона б полишила вітальню і спальню будиночка на Стілл-Гаус-лейн, уникнувши щотижневого грюкання у двері збирача орендної платні. Вона, можливо, навіть змогла б відмовитися від роботи офіціантки у «Ґранд-готелі», щоб дозволити собі легше життя. Правда, Гаррі вважав це малоймовірним. Але перш ніж погодитись на плани Джелкса, він хотів дещо з’ясувати.

– А чому Бредшоу готові піти на це? Адже вони змушені будуть визнати, що їхній справжній син загинув у морі?

– Пані Бредшоу відчайдушно хоче очистити ім’я Томаса. Вона ніколи не прийме того, що один із її синів, можливо, вбив іншого.

– То ось у чому звинувачують Тома – в убивстві брата?

– Атож. Але, як я вже сказав, докази надумані та другорядні. Ймовірно, справа розсиплеться в суді. Тому окружний прокурор готовий відмовитися від обвинувачення. Але це лише тоді, якщо ви погодитися визнати свою провину, себто дезертирство.

– А який може бути вирок, якщо я погоджуся на це?

– Генеральна прокуратура погодилася рекомендувати судді, щоби вас засудили до року позбавлення волі. А за умови гарної поведінки вас можуть звільнити вже за шість місяців. Це ж, погодьтесь, набагато краще, аніж шість років, які ви можете отримати, якщо наполягатимете на тому, що ви – Гаррі Кліфтон.

– Але ж, як тільки я зайду до зали суду, хтось обов’язково помітить, що я не Бредшоу!

– Навряд, – заспокоїв Джелкс. – Бредшоу родом із Сіетла – це на західному узбережжі, і хоча мав багато родичів, вони рідко навідувалися до Нью-Йорка. Томас вступив до військово-морського флоту, коли йому було сімнадцять, і, як ви вже знаєте, не був у Америці чотири роки. Тому якщо визнаєте свою провину, то перебуватимете в залі суду лише якихось двадцять хвилин.

– Але коли я відкрию рота, всі одразу ж зрозуміють, що я не американець!

– Тому й не відкривайте рота, пане Кліфтон.

У цього адвоката, здається, на все були готові відповіді. Гаррі наважився на ще одне запитання.

– В Англії на процесі про вбивство завжди присутня купа журналістів, та ще й публіка з самого ранку стовбичить при вході з надією побачити підсудного…

– Пане Кліфтон, чи знаєте ви, що у Нью-Йорку відбувається чотирнадцять судових процесів про вбивства? Зокрема й сумнозвісна справа «ката з ножицями»? Сумніваюся, аби навіть якийсь жовтодзьобий репортер зацікавився вашою справою.

– Мені треба трохи часу, аби обміркувати все це…

Джелкс зиркнув на годинник.

– Нам треба з’явитися до судді Еткінса опівдні. Отож у вас є десь година, щоби прийняти рішення, пане Кліфтон.

Він покликав охоронця, і той відчинив двері камери.

– Якщо захочете відмовитися від моїх послуг – бажаю удачі. А як ні – до зустрічі, – додав правник на порозі камери.

Гаррі сів на краю двоярусних нарів, зважуючи пропозицію Сефтона Джелкса. Зрештою, він не сумнівався, що у сивочолого адвоката був свій план. Адже шість місяців таки набагато краще, ніж шість років. Зрештою, до кого ж іще він зможе звернутися, окрім цього досвідченого юриста? Якби ж то хоч на кілька хвилин опинитися у кабінеті сера Волтера Беррінґтона та попросити в нього поради…

◾

Годиною пізніше Гаррі одягнув темно-синій костюм, кремову сорочку з накрохмаленим комірцем і смугастою краваткою. З кайданками на руках його всадовили до тюремної машини й відвезли під озброєною охороною до будівлі суду.

– Ніхто не повинен повірити, що ви здатні на вбивство, – навчав Джелкс після того, як кравець навідав камеру Гаррі з костюмом, сорочкою і купою краваток.

– Я не вбивця, – нагадав йому в’язень.

Гаррі зустрівся з Джелксом у коридорі суду. Адвокат подарував йому таку ж посмішку, як і під час першої зустрічі. Вони пройшли центральним проходом без зупинки. Адвокат зайняв вільне місце за своїм столом.

Гаррі сів на відведене місце, і кайданки з нього зняли. Підсудний огледів майже порожню залу для засідань. Джелкс таки мав рацію. Мало кого з представників громадськості (і точно не пресу) зацікавила ця справа. Для них це, мабуть, було лише черговим побутовим злочином. А підсудного, ймовірно, виправдають. Не буде ніяких заголовків на кшталт «Каїн та Авель», коли судді призначають підсудному електричного стільця.

Перший дзвінок пролунав о полудні, в іншому кутку кімнати відчинилися двері, і з’явився суддя Еткінс. Він повільно пройшовся залою і зайняв своє місце за столом на підвищенні. Відтак кивнув у бік окружного прокурора, ніби вже знав, що той має сказати.

Молодий юрист підвівся з-за стола для прокурорів і заявив, що з Томаса Бредшоу знімають звинувачення в убивстві, але пред’являють інше – дезертирство з Військово-морських сил США. Суддя кивнув і зосередив свою увагу на панові Джелксі. Той миттю підвівся.

– А друге звинувачення щодо дезертирства ваш клієнт визнає?

– Так, – оголосив Джелкс. – Сподіваюся, що ваша честь буде поблажливою до мого клієнта в цьому звинуваченні, адже мені не треба нагадувати вам, що це його перше правопорушення і до цього прикрого вчинку він мав бездоганну репутацію.

Суддя Еткінс спохмурнів.

– Пане Джелкс! – зауважив він. – Дехто може подумати, що офіцер, котрий тікає від обов’язку служби в своїй країні, – це злочин, не настільки тяжкий, як убивство. Але я не повинен нагадувати вам, що донедавна за таке правопорушення могли засудити до розстрілу!

Гаррі не повірив почутому. Що ж Джелкс? А той втупився у суддю.

– Саме це маючи на увазі, – продовжив Еткінс, – я засуджую лейтенанта Томаса Бредшоу до шести років позбавлення волі!

Він стукнув молотком і додав: «Наступна справа»!

Гаррі хотів висловити свій протест – що ж це коїться?

– Ви ж мені казали… – почав було Гаррі, але Джелкс уже повернувся спиною до свого клієнта і вийшов із зали.

Гаррі хотів кинутися за ним. Але двоє охоронців ухопили його за руки, заламали їх за спину і шпарко одягли кайданки. Затим вивели його із залу суду через бічні двері.

Він озирнувся і встиг побачити, як Сефтон Джелкс тиснув руку якомусь чоловікові середнього віку, котрий радо вітав його з добре виконаною роботою. Де Гаррі раніше бачив це обличчя? І тоді до нього дійшло: це вочевидь батько Тома Бредшоу.