Читать книгу Гріхи батьків - Джеффри Арчер - Страница 12

– Ласкаво просимо до США, панно Беррінґтон.

– Спасибі, – подякувала Емма.

– Скільки часу плануєте перебувати у Сполучених Штатах? – запитав імміґраційний офіцер, перевіряючи її паспорт.

– Щонайбільше тиждень-два, – сказала Емма. – Хочу навідати свою бабусю, а потім повернуся до Англії.

Це було правдою, бо в Емми і справді у Нью-Йорку жила двоюрідна бабуся, сестра лорда Гарві. Але вона не мала наміру навідувати її навіть в останню чергу, адже не хотіла, щоб решта родини дізналася, яку мету вона переслідувала.

– Яка адреса вашої бабусі?

– На розі Шістдесят четвертої та Парк-стрит.

Імміґраційний офіцер занотував цю інформацію, поставив штамп у паспорт Емми та повернув його власниці.

– Насолоджуйтесь перебуванням у Великому яблуці, панно Беррінґтон.

Після того як Емма пройшла імміграційну службу, вона встала до довгої черги пасажирів із «Зірки Канзасу». Знадобилося ще двадцять хвилин до того, як жінка змогла сісти на заднє сидіння жовтого таксі.

– Мені потрібен невеликий готель із помірними цінами, який розташований неподалік від Мертон-стрит на Мангеттені, – попросила вона водія.

– Скажіть це все ще раз, будь ласка, пані, – відгукнувся водій, з кутика рота якого стирчав недопалок сигарети.

Оскільки Еммі було важко зрозуміти сказане ним, вона логічно припустила, що у нього така ж проблема.

– Я шукаю невеликий недорогий готель неподалік від Мертон-стрит, на острові Мангеттен, – повторила вона, повільно вимовляючи кожне слово.

– Мертон-стрит, – повторив водій, мабуть, це було єдине, що він уторопав.

– Правильно, – підтвердила Емма.

– Чому не було сказати так першого разу?

Водій рушив і більше не патякав, доки не висадив свою пасажирку біля будівлі з червоної цегли, над якою тріпотів прапорець із написом «Готель «Мейфлавер».

– Це коштує сорок центів, – сказав шофер, а сигарета підскакувала то вгору, то вниз при кожному слові.

Емма оплатила вартість проїзду із зароблених грошей, які отримала за працю на кораблі. Після реєстрації в готелі вона піднялася ліфтом на четвертий поверх і подалася безпосередньо до свого номера. Перше, що вона зробила, – роздягнулася та наповнила собі гарячу ванну.

Коли ж вона неохоче вибралася з неї, то витерлася великим пухнастим рушником, одягнулася у скромне, як їй здалося, плаття і повернулася на перший поверх. Вона почувалася майже людиною.

Емма знайшла тихий столик у кутку готельного кафетерію і замовила собі горнятко чаю – вони й не чули про «Ірл ґрей», – а про замовлений клубний сандвіч не чула раніше вона. Поки відвідувачка чекала, щоб їй подали чай, вона взялася виписувати довгий перелік запитань на паперовій серветці, сподіваючись, що на Мертон-стрит, сорок шість знайдеться хтось, готовий відповісти на них.

Як тільки вона підписала чек – ще одне нове слово, – Емма попросила адміністратора підказати їй маршрут до Мертон-стрит. Три квартали на північ, два квартали на захід, як їй сказали. Жінка й не підозрювала, що кожен ньюйоркець має вбудований компас.

Емма насолоджувалася прогулянкою, кілька разів зупиняючись, аби помилуватися вітринами, наповненими товарами, яких вона зроду не бачила в Бристолі. Дівчина опинилася біля потрібної багатоповерхівки відразу ж після полудня, не знаючи, що й робити, якщо пані Тіббет не виявиться вдома.

Ошатно одягнений швейцар привітався й відчинив їй двері.

– Чим можу служити?

– Я прийшла до пані Тіббет, – заявила Емма, намагаючись виглядати так, ніби її чекали.

– Квартира тридцять один на третьому поверсі, – підказав службовець, торкаючись краю кашкета.

Це було правдою: англійський акцент, здавалося, відмикав усі двері.

Коли ліфт повільно під’їхав до третього поверху, Емма повторила про себе кілька фраз, які, як вона сподівалася, відчинять ще одні двері. Коли ліфт зупинився, вона відсунула решітку, вийшла в коридор і подалася шукати тридцять першу квартиру. У двері Тіббетів був вмонтований скляний кружечок, який нагадував Еммі око Циклопа. Вона не могла бачити, що всередині, але припустила, що мешканці можуть бачити, що відбувається назовні. Більш знайомий ґудзик дзвінка знайшовся на стіні біля дверей. Вона натиснула на нього та зачекала. Минув якийсь час, перш ніж двері врешті відчинилися, але лише на кілька дюймів, ширше заважав латунний ланцюжок. Пара очей витріщилися на прибульцю.

– Що вам треба? – запитав голос, який вона принаймні могла зрозуміти.

– Даруйте, що вас турбую, пані Тіббет, – озвалася Емма, – але ви, можливо, – мій останній шанс.

Очі виглядали підозріливими.

– Розумієте, я відчайдушно намагаюся знайти Тома.

– Тома? – повторив голос.

– Тома Бредшоу. Він – батько моєї дитини, – сказала Емма, заходячи своїм останнім козирем.

Двері зачинилися, ланцюжок зняли, і знову відчинилися, щоб показати молоду жінку з дитиною на руках.

– Перепрошую, – зронила вона, – але Річарду не подобається, коли я відчиняю двері незнайомцям. Будь ласка, заходьте.

Емма ступила до вітальні.

– Зачекайте, поки покладу Джейка в його ліжечко.

Емма сіла й огледіла кімнату. Було кілька світлин Крістін із молодим військово-морським офіцером, котрий, мабуть, і мав би бути її чоловіком Річардом. Крістін повернулася за кілька хвилин. Вона принесла тацю з кавою.

– Чорну чи з молоком?

– З молоком, будь ласка, – вибрала Емма, яка ще не пила кави в Англії, але швидко дізналася, що американці не п’ють чай навіть уранці.

– Цукор? – запитала Крістін після того, як налила дві філіжанки.

– Ні, дякую.

– Отже, Том – ваш чоловік? – запитала Крістін, сідаючи навпроти Емми.

– Ні, я його наречена. Якщо чесно, він навіть не здогадувався, що я в тяжі.

– Як ви мене знайшли? – здивувалася Крістін, в її голосі все ще чулася нотка страху.

– Доглядач із «Зірки Канзасу» сказав, що ви з Річардом були одними з останніх, хто бачив Тома.

– Це правда. Ми були з ним, аж поки його не заарештували за кілька хвилин після того, як він зійшов на берег.

– Заарештували? – з недовірою повторила Емма. – Що ж він міг такого вчинити, щоб його заарештували?

– Його звинуватили в убивстві брата, – пояснила Крістін.

– А ви це точно знаєте?

Емма розплакалася, її сподівання розсипалися з усвідомленням того, що це, вочевидь, Бредшоу вижив, а не Гаррі. Адже якби Гаррі звинуватили в убивстві брата Бредшоу, йому було б завиграшки довести, що вони заарештували не того.

Якби ж вона розірвала того листа на коминку Мейзі, то дізналася б правду, а не була змушена пережити це випробування. Вона заридала, вперше прийнявши те, що Гаррі зараз уже в кращому світі.