Читать книгу Надходить та година - Джеффри Арчер - Страница 11

– Яка ця стара гра в політику смішна, – зауважив Джайлз. – Я побував у пустелі, а ви стали міністром закордонних справ Західної Німеччини.

– Але наші позиції можуть змінитися за одну ніч, – відказав Вальтер Шеєль, – і ви це занадто добре знаєте.

– Для мене це була б неабияка зміна, адже я навіть не беру участі у довиборах, і моя партія зараз не при владі.

– А чому ви не кандидат цього разу? – здивувався Вальтер. – Навіть із моїми поверховими знаннями про вашу виборчу систему можна сказати, що лейбористи неодмінно відвоюють своє місце у парламенті.

– Це цілком можливо, але місцевий осередок уже обрав собі молодого кандидата, Роберта Філдінґа, який займе моє місце. Він енергійний і запальний, як нещодавно призначений шкільний староста.

– Так само як і ви колись.

– Я й досі такий, правду кажучи.

– Тоді чому ви самоусунулися?

– Це довга історія, Вальтере. Насправді це причина, через яку я й хотів зустрітися з вами.

– Краще спершу щось замовити, – Вальтер розгорнув меню. – Тоді ви зможете не кваплячись розповісти мені, чому вам знадобилася допомога міністра закордонних справ Західної Німеччини.

Вальтер узявся вивчати меню.

– Страва дня – ростбіф і йоркширський пудинг. Мої улюблені, – прошепотів він. – Але не кажіть нікому ні з ваших співвітчизників, ні з моїх, інакше викриється моя таємниця. А яка ваша таємниця?

І Джайлз усе розповів своєму давньому приятелю про Карін та про те, що його не пустили до Східної Німеччини, поки вони обоє насолоджувались кавою.

– То ви кажете, що це була молода жінка, яка опинилася у вашому готельному номері, коли ми зустрічалися приватно?

– Ви її запам’ятали?

– Ще б пак, – сказав Вальтер. – Вона колись перекладала для мене, але ніколи не дозволяла собі більшого, й це не через відсутність спроб із мого боку. Тож скажіть мені, Джайлзе, чи готові ви битися на дуелі за цю молоду жінку?

– Назвіть свою зброю та свого секунданта.

Вальтер засміявся.

– А якщо серйозно, Джайлзе, чи маєте ви підстави вважати, що вона хоче перебігти?

– Атож, її мати нещодавно померла, а влада Східної Німеччини не дозволить її батькові, англійцю, який проживає в Корнуоллі, приїхати в країну.

Обмірковуючи проблему, Вальтер ковтнув кави.

– Чи змогли б ви полетіти зараз зі мною до Берліна?

– Першим же літаком.

– Нестримний, як ніколи, – видихнув Вальтер, коли офіціант поставив перед ним коньяк.

Він потримав келишок, перш ніж сказати:

– Ви не знаєте, вона розмовляє російською?

– Вільно. Це була її спеціалізація у мовній школі.

– Добре, бо я буду влаштовувати двосторонню торгову зустріч із росіянами наступного місяця, і вони могли б погодитись…

– Чи можу я чимось допомогти?

– Просто забезпечте їй отримання британського паспорта.

* * *

– Мене звуть Роберт Філдінґ, і я кандидат від лейбористів на довиборах від Бристольських доків, які відбудуться двадцятого травня.

Молодик намагався тиснути руку жінці, завантаженій торбами для покупок.

– Що ви робите у справі «Конкорда»? – поцікавилася вона.

– Усе, що в моїх силах, щоб літак побудували у Філтоні, а не в Тулузі, – запевнив Філдінґ.

Жінка виглядала задоволеною.

– Тоді я буду голосувати за вас. Але я воліла б проголосувати за нього, – сказала вона, вказуючи на Джайлза.

Коли жінка відходила, Філдінґ виглядав розчарованим.

– Не переживай через неї. Двадцять першого травня ти станеш депутатом, а я – лише історією.

– А «Конкорд»?

– Ти дав єдину правильну відповідь. Французи битимуться пекельно, адже вони мають на літак повне право, тож підозрюю, що роботу розподілять між двома країнами приблизно порівну. Тільки ніколи не слід бути категоричним, – радив Джайлз. – Можна було запитати, чи працює її чоловік у Філтоні, оскільки, підозрюю, саме тому вона й поставила своє запитання.

– От халепа. Я мав би про це подумати. Щось іще?

– Можливо, Боб Філдінґ, а не Роберт. Не треба постійно нагадувати своїм прихильникам, що ти закінчив приватну школу й Оксфорд.

Філдінґ кивнув і звернувся до наступного перехожого:

– Вітаю! Мене звуть Боб Філдінґ, і я кандидат від лейбористів на довиборах від Бристольських доків, які відбудуться двадцятого травня. Сподіваюся, ви мене підтримаєте.

– Шкода, що це ви висуваєтесь, а не сер Джайлз.

– Приємно чути, сер, але ми обрали чудового кандидата. Сподіваюся, що ви проголосуєте за Боба Філдінґа у четвер, двадцятого травня.

– Якщо ви так кажете, сер Джайлз… – сказав чоловік і поспішив піти.

– Четвер, четвер, четвер. Завжди кажи четвер, – мовив Філдінґ. – Ви казали мені це достатньо часто.

– Не турбуйся про це, – заспокоїв Джайлз. – Це скоро стане звичкою, і, чесно кажучи, ти набагато кращий кандидат, ніж я був на перших виборах.

Молодик уперше посміхнувся.

– Вітаю! Мене звуть Боб Філдінґ, і я кандидат від лейбористів на довиборах від Бристольських доків, які відбудуться двадцятого травня, – промовив він, коли до Джайлза підійшла Емма.

– Ти вже починаєш шкодувати, що не висунув власну кандидатуру? – прошепотіла вона, продовжуючи роздавати листівки. – Адже цілком зрозуміло, що виборці або пробачили, або забули про Берлін.

– Але я не забув, – заперечив Джайлз, тиснучи руку іншому перехожому.

– Вальтер Шеєль не телефонував?

– Ні, але він не зателефонує, поки не матиме чого сказати напевне.

– Будемо сподіватися, що ти маєш рацію, – здалася Емма. – Інакше ти справді пошкодуєш.

– Аякже, але що з цим робитимете ви? – наполягав якийсь виборець.

– Що ж, переводити країну на триденний тиждень не можна, – зазначив Філдінґ. – А пріоритетом Лейбористської партії завжди була проблема безробіття.

– Ніколи не кажи «безробіття», – прошепотів Джайлз. – Працевлаштування. Треба завжди намагатися звучати позитивно.

– Доброго ранку, мене звати Боб…

– Це вона? – запитала Емма, споглядаючи через дорогу.

– Безперечно, – підтвердив Джайлз.

– Познайомиш?

– Ти, мабуть, жартуєш. Ніщо не могло б втішити цю даму більше, ніж світлина на першій шпальті кожної газети завтра вранці, на якій вона тисне руку колишньому депутату.

– Ну, якщо тобі не можна, мені доведеться зробити це самій.

– Ти не можеш…

Але Емма вже перетинала вулицю. Опинившись на іншому боці, вона просто підійшла до державного секретаря з питань освіти та науки й простягнула їй руку.

– Доброго ранку, пані Тетчер. Я сестра сера Джайлза…

– І що іще важливіше, пані Кліфтон, ви перша жінка, яка очолила акціонерну компанію.

Емма посміхнулася.

– Жінки ніколи не мали права голосувати! – лементував чоловік, погрожуючи п’ястуком із автомобіля, що проїжджав повз них.

Пані Тетчер помахала йому рукою і великодушно посміхнулася.

– Не знаю, як ви собі даєте із цим раду, – промовила Емма.

– У моєму випадку я ніколи не хотіла робити щось інше, – сказала Тетчер. – Хоча й визнаю, що диктатура могла б трохи полегшити нам роботу.

Емма засміялася, але пані Тетчер залишилася серйозною.

– До речі, – сказала вона, кидаючи погляд через дорогу, – ваш брат був чудовим депутатом, а також дуже шанованим міністром як удома, так і за кордоном. На жаль, у парламенті його не вистачає, але не кажіть йому, що я так сказала.

– Чому ні? – здивувалася Емма.

– Тому що це не відповідає його уяві про мене, і я не впевнена, що він повірить.

– Я б хотіла йому сказати. Зараз він дещо пригнічений.

– Не хвилюйтеся, він невдовзі повернеться в якусь із палат. Це у нього в крові. А як щодо вас? Ви не думали коли-небудь піти у політику, пані Кліфтон? У вас є всі належні для цього дані.

– Ніколи, ніколи, ніколи, – енергійно захитала головою Емма. – Я не впораюся з таким тиском.

– Ви впоралися з ним доволі добре під час нещодавнього судового розгляду, і підозрюю, що тиск вас не турбує, коли йдеться про протистояння з вашими колегами-директорами.

– Це інший тиск, – заперечила Емма. – І в будь-якому разі…

– Мені шкода, що перебиваю вас, пані державний секретар, – втрутився схвильований помічник, – але, схоже, що кандидата спіткало лихо.

Пані Тетчер звела погляд і побачила, як якась бабега погрожувала пальцем кандидату від торі.

– Це не лихо. А ця пані, мабуть, ще пам’ятає, як цю вулицю бомбили німці. Оце були справжні клопоти. – Вона повернулася до Емми. – Мені доведеться покинути вас, пані Кліфтон, але сподіваюся, що ми ще зустрінемося, можливо, за спокійніших обставин.

– Державний секретар?

– Так-так, уже йду, – відгукнулася пані Тетчер. – Я ж не можу вічно тримати його за руку. Але якщо він не може впоратися з однією старенькою, то як він сподівається протистояти грізній опозиції в Палаті громад? – додала вона, перш ніж відійти.

Емма посміхнулася і перейшла через дорогу, щоб знову приєднатися до брата, який намагався втовкмачити військовому на вигляд джентльмену версію, чому не він балотується на довиборах.

– І що можеш про неї сказати? – запитав Джайлз, коли зумів спекатися настирливого виборця.

– Вона чудова, – відповіла Емма. – Справді чудова.

– Погоджуюся з тобою, – сказав Джайлз. – Але не кажи їй про це.

* * *

Телефон задзеленчав тоді, коли він найменше цього очікував. Джайлз увімкнув світильник біля свого ліжка і виявив, що було лише кілька хвилин після п’ятої, тож здивувався, хто б міг телефонувати йому в такий ранній час.

– Даруйте, що дзвоню вам так рано, Джайлзе, але не можу телефонувати зі свого офісу.

– Розумію, – Джайлз прокинувся остаточно.

– Якби ви змогли бути у Берліні двадцять другого травня, – сказав Вальтер, – я зміг би доправити ваш пакет.

– Це чудова новина.

– Але не без певного ризику, адже для цього знадобиться трохи удачі й особливої сміливості від двох молодих жінок.

Джайлз опустив ноги на підлогу, сів на край ліжка й уважно вислухав усе, що розповів йому міністр закордонних справ Західної Німеччини. Коли Вальтер закінчив, надворі вже розвиднилося.

* * *

Джайлз іще раз набрав номер, сподіваючись, що до телефону підійдуть. Цього разу слухавку взяли одразу.

– Доброго ранку, Джоне.

– Доброго ранку, сер Джайлз, – привітався Пенґеллі, який миттю впізнав голос.

Джайлз замислився, скільки часу мине, перш ніж він перестане називати його «сер».

– Джон, перед тим як контактуватиму з відповідним департаментом Міністерства внутрішніх справ, я маю знати, чи подавала Карін заявку на отримання британського паспорта.

– Подавала. Точніше це я робив від її імені, коли вона все ще думала вступати до Оксфорда, – повідомив Пенґеллі.

– Тільки не кажіть мені, що його зберігають десь у Східному Берліні.

– Ні, я особисто його забрав із Петті Франс[16] і мав намір повернути його, коли поїду до Східної Німеччини, але, звісно, так цього і не зробив. Це було кілька років тому, тож лише небо знає, де він зараз. Та навіть якби паспорт і потрапив до моїх рук, термін його дії, либонь, уже скінчився.

– Якщо ви його знайдете, Джоне, цілком можливо, що зможете побачитися зі своєю донькою набагато швидше, ніж очікували.

* * *

Хоча Ґріфф Гаскінс і запросив Джайлза взяти участь у підрахунку результатів у міській раді, останній не зміг скористатися запрошенням. Потоптавши вулиці з кандидатом у депутати упродовж останніх чотирьох тижнів, відвідавши незліченні публічні мітинги і навіть роздаючи листівки, що нагадували про голосування, у маєтку Вудбін, у четвер двадцятого травня, коли годинник вдарив десяту, Джайлз потиснув руку Бобу Філдінґу, побажав йому успіхів і поїхав до Беррінґтон-холу.

Прибувши додому, налив собі велику склянку віскі й полежав у гарячій ванні. Він заснув уже за лічені хвилини після того, як упав у ліжко. Прокинувся одразу після шостої, це був найдовший його сон за цей місяць. Чоловік підвівся, пішов до лазнички і вмився холодною водою. Потім одягнув халат, капці й спустився униз.

Чорний лабрадор бігав вітальнею, махаючи хвостом, припускаючи, що, мабуть, настав час його ранкової прогулянки. Яка ж іще причина могла бути у господаря для того, щоб встати так рано?

– Сидіти! – звелів Джайлз, і Старий Джек сів біля нього, ляскаючи об килим хвостом.

Джайлз увімкнув радіо і знову розмістився у зручному фотелі, щоб послухати ранкові новини. Прем’єр перебував у Парижі, де проводив перемовини з президентом Франції щодо можливого вступу Великої Британії до ЄЕС. Раніше Джайлз був би першим, хто визнав історичне значення такої зустрічі, але не сьогодні. Усе, що він хотів знати, – це результат довиборів у Бристольських доках.

– Пан Гіт обідав із президентом Помпіду в Єлисейському палаці вчора ввечері, і хоча жодне офіційне комюніке не оприлюднили, очевидно, що зараз генерал де Ґолль вже не є тією політичною силою, з якою варто рахуватися, тому заявку Об’єднаного Королівства нарешті сприймають серйозно.

– Продовжуйте, – сказав Джайлз, і диктор наче почув його, облишив Теда Гіта і повернувся до Англії.

– Ще одна невдача для торі, – заявив він, – які програли довибори у Бристольських доках учора ввечері Лейбористській партії. Це місце звільнилося після смерті майора Алекса Фішера, депутата від Консервативної партії, який наклав на себе руки. А тепер приєднуємося до нашого кореспондента із Вест Кантрі у Бристолі, щоб почути останні новини.

– Цього ранку Боба Філдінґа, кандидата від лейбористів, оголосили переможцем на довиборах тут, у Бристольських доках, із перевагою у три тисячі сто двадцять сім голосів, що становить одинадцять відсотків відставання консерваторів від лейбористів.

Джайлз аж підскочив, а собака перестав махати хвостом.

– Хоча явка на виборах і була низькою, це була рішуча перемога пана Філдінґа, який у віці тридцяти двох років стане одним із наймолодших членів Палати громад. Ось що він заявив після оголошення результату: «Насамперед я хотів би подякувати керівнику виборчої комісії та його співробітникам за зразкову організацію роботи…»

Телефон на столі задзеленчав. Джайлз вилаявся, вимкнув радіо й узяв слухавку, припускаючи, що це, мабуть, Ґріфф Гаскінс, який, як він знав, іще не лягав.

– Доброго ранку, Джайлзе, це Вальтер Шеєль…