Читать книгу Надходить та година - Джеффри Арчер - Страница 7

Гаррі завжди насолоджувався візитами до свого нью-йоркського видавця, але якось замислився, чи не змінилося щось відтоді, коли Аарон Гінзбурґ перебрав від батька посаду директора.

Він виїхав ліфтом на сьомий поверх, а коли двері розсунулися, виявив там Крісті, терплячу секретарку іще Гарольда Гінсбурґа-старшого, котра чекала на нього. Принаймні це не змінилося. Крісті прудко провела його коридором до кабінету директора. Тихо постукала у двері перед тим, як відчинити їх, і дозволила Гаррі увійти в інший світ.

Аарон, як і його батько раніше, вважав помилкою канцелярії Всевишнього, що не народився по інший бік Атлантики. На ньому був двобортний костюм у смужку, мабуть пошитий на Севіл-роу[7], біла сорочка з накрохмаленим комірцем і краватка в кольорах Єлю. Гаррі можна було пробачити за думку, що Аарон – клон батька. Видавець вийшов з-за столу, щоб привітати свого улюбленого автора.

За ці роки вони стали друзями, і щойно Гаррі сів у старовинний шкіряний фотель з іншого боку великого письмового стола видавця, він кілька хвилин придивлявся до знайомого інтер’єру. Стіни, обшиті дубовими панелями, на яких усе ще висіли світлини в техніці сепії: Гемінґвей, Фолкнер, Бакен, Фіцджеральд, Ґрін, а віднедавна і Сол Беллоу[8]. Гаррі стало цікаво, чи зможе він коли-небудь приєднатися до них. Він уже випередив накладами більшість авторів на цій стіні, але Гінзбурґи не вимірювали успіх самими продажами.

– Вітаю, Гаррі! – той самий теплий і щирий голос. – Ви знову номер один. Вільям Ворвік стає популярнішим із кожною наступною книжкою, а прочитавши одкровення Бабакова про те, що Хрущов брав участь у вбивстві Сталіна, не можу дочекатися публікації «Дядька Джо». Я впевнений, що ця книга також посяде перше місце, хоч і в списку документальної літератури.

– Це справді дивовижна праця, – погодився Гаррі. – Мені б хотілося, щоб це написав я.

– Підозрюю, що ви написали багато з цього, – зауважив Аарон, – бо виявляю вашу руку майже на кожній сторінці.

– Кожне слово – авторства Анатолія. Я не що інше, як його вірний драгоман.

– Якщо хочете так вважати, то це мені лише на користь. Однак ваші найзатятіші шанувальники можуть помітити, як часто повторюється ваш стиль і лексика.

– Тоді нам обом доведеться триматися однієї лінії, чи не так?

– Якщо ви так хочете…

– Я так хочу, – твердо промовив Гаррі.

Аарон ствердно кивнув.

– Я склав контракт на «Дядька Джо», який вимагатиме підпису пані Бабакової як представниці свого чоловіка. Я готовий запропонувати їй аванс у сто тисяч доларів при підписанні плюс десять відсотків роялті.

– Скільки примірників плануєте продати?

– Мільйон, може, більше.

– Тоді я хочу, щоб роялті зросло до дванадцятьох із половиною відсотків після перших ста тисяч продажів і до п’ятнадцяти відсотків, коли продадуть чверть мільйона примірників.

– Я ніколи не давав таких гарних умов для першої книги, – запротестував Аарон.

– Це не перша книга, а остання, одна-єдина.

– Гаразд, я погоджуюся, – здався Аарон, – але за однієї умови.

Гаррі чекав.

– Коли книга вийде, ви здійсните авторський тур, адже громадськості буде цікаво дізнатися, як вам вдалося вивезти рукопис із Радянського Союзу.

Гаррі ствердно кивнув, двоє чоловіків підвелись і потисли навзаєм руки. Іще щось спільне було в Аарона з батьком: рукостискання було цілком достатньо, щоб визнати угоду закритою. У контракті Гінзбурґа не було варіантів вийти з неї.

– І поки ви тут, мені потрібно укласти новий контракт на три наступні книжки із серії про Вільяма Ворвіка.

– На тих же умовах, що й Бабакова, – сказав Гаррі.

– А це чому, він також буде їх писати?

Чоловіки засміялися, перш ніж потиснути одне одному руку вдруге.

– Хто видає «Дядька Джо» в Англії? – поцікавився Аарон, сідаючи в крісло.

– Біллі Коллінз. Ми уклали з ним угоду минулого тижня.

– На тих самих умовах?

– Навіщо вам знати? Майте на увазі, коли я повернусь додому, він поставить мені те саме запитання.

– Й отримає таку ж відповідь, без сумніву. Тепер, Гаррі, коли ваші умови не можуть бути ще кращими, мені треба конфіденційно поговорити з вами на іншу тему.

Гаррі відкинувся на спинку фотеля.

– Я завжди хотів, щоб «Вікінґ» об’єднався з якимось видавництвом, яке друкує літературу в м’якій обкладинці, щоб мені не доводилося щоразу укладати окремі угоди. Кілька компаній уже пішли цим шляхом, я впевнений, ви це знаєте.

– Але якщо мене не зраджує пам’ять, ваш батько завжди виступав проти цієї ідеї. Він боявся, що це задушить його незалежність.

– Він і досі так вважає. Але він більше не директор, а я вирішив, що настав час підняти ставки. Нещодавно мені зробив привабливу пропозицію Рекс Малберрі з «Малберрі-хаус».

– «Старий порядок відходить, поступаючись місцем новому».

– Нагадайте мені, звідки це.

– Теннісон[9]. «Смерть Артура».

– Отже, ви готові поступитися місцем новому?

– Хоча я і не знаю Рекса Малберрі, з радістю підтримую ваше рішення, – промовив Гаррі.

– Гаразд. Тоді мені негайно підготують обидва контракти. Якщо зможете вмовити пані Бабакову підписати свій, я підготую ваш до повернення з Пітсбурґа.

– Вона, мабуть, чинитиме опір отриманню авансу або навіть роялті, тому я буду змушений нагадати їй останні слова Анатолія перед тим, як його витягли з камери: «Переконайтесь, щоб Олена витратила решту свого життя в тюрмі іншого типу».

– Це, мабуть, такий виверт.

– Можливо. Але я знаю, що вона все ще вважає своїм обов’язком зазнавати тих самих злиднів, що і її чоловік.

– Тоді необхідно їй пояснити, що ми не можемо видати книгу, якщо вона не підпише контракт.

– Контракт вона підпише, але лише тому, що хоче, щоб увесь світ знав правду про Йосифа Сталіна. Але не впевнений, що вона коли-небудь обміняє чек.

– Спробуйте застосувати свій непереборний шарм Кліфтона, – підвівся з-за столу Аарон. – Пообідаємо?

– В Єльському клубі?

– Аж ніяк. Тато досі харчується там щодня, а я не хочу, щоб він дізнався, що я задумав.

* * *

Гаррі рідко читав ділову вкладку будь-якої газети, але сьогодні зробив виняток. «Нью-Йорк таймс» присвятила об’єднанню «Вікінґ-прес» і «Малберрі-хаус» половину шпальти поряд із світлиною, на якій Аарон тисне руку Рексу Малберрі.

«Вікінґ» отримував тридцять чотири відсотки нової компанії, тоді як «Малберрі» набагато більше – шістдесят шість відсотків. Коли кореспондент «Таймс» запитав в Аарона, як до цієї угоди ставиться його батько, він відповів: «Кертіс Малберрі і мій батько були близькими друзями упродовж багатьох років. Я дуже радий, що налагодив партнерські стосунки з його сином, і сподіваюся на таку ж довгу та плідну співпрацю».

– Дякую, – сказав Гаррі, коли офіціант налив йому другу філіжанку кави.

Він глянув у вікно, помітивши, як хмарочоси Мангеттена дедалі меншають в той час, коли потяг продовжував мчати до Пітсбурґа.

Гаррі відкинувся на спинку сидіння, склепив повіки й подумав про свою зустріч із Оленою Бабаковою. Він лише сподівався, що вона виконає бажання свого чоловіка. Тож намагався пригадати точні слова Анатолія.

* * *

Аарон Гінзбурґ піднявся рано, схвильований перспективою свого першого дня на посаді заступника директора нової компанії.

– «Вікінґ-Малберрі», – пробурмотів він у дзеркало для гоління. Йому сподобалося, як це звучить.

Перша зустріч того дня була призначена на дванадцяту годину, коли Гаррі мав повідомити про результати свого візиту до пані Бабакової. Аарон планував видати «Дядька Джо» у квітні і був радий, що Гаррі погодився поїхати в турне. Після легкого сніданку – тости й оксфордська мармуляда, яйце, варене три хвилини, й горнятко чаю «Граф Ґрей» – Аарон удруге прочитав статтю у «Нью-Йорк таймс». Він визнав, що деталі його домовленості з Рексом Малберрі висвітлені достовірно, і був радий переконатися, що його новий партнер повторює те саме, що багато разів казав і Аарону: «Я пишаюся тим, що об’єднався з видавництвом, яке має такі чудові літературні традиції».

Оскільки був ясний погідний ранок, Аарон вирішив пройтися на роботу пішки й насолодитися думкою про те, що розпочинає життя заново.

Він замислився, скільки часу мине, перш ніж його батько визнає, що син ухвалив правильне рішення, якщо компанія зможе грати у вищій лізі. Чоловік перейшов дорогу й опинився на Сьомій авеню, і його посмішка ширилася з кожним кроком. Підходячи до знайомої будівлі, він помітив двох шикарно вдягнених швейцарів, які стовбичили біля входу. Такі витрати його батько не схвалив би. Один із чоловіків ступив крок уперед і віддав честь.

– Доброго ранку, пане Гінзбурґ, – Аарон був вражений, що вони знають його ім’я. – Нам доручено, сер, не пускати вас усередину.

Аарон остовпів.

– Але це якась помилка, – врешті-решт спромігся сказати він. – Я заступник директора компанії.

– Даруйте, сер, але такі маємо вказівки, – озвався й другий охоронець, ступивши вперед, аби перекрити йому шлях.

– Але це якась помилка, – повторив Аарон.

– Ніякої помилки немає, сер. Вказівки були вкрай чіткими. Якщо ви спробуєте увійти до будівлі, ми маємо запобігти цьому.

Аарон трохи повагався, перш ніж відступити. Він витріщився на нещодавно викарбувану вивіску, на якій красувалася назва «Вікінґ-Малберрі», а потім ще раз спробував увійти до будівлі, але швейцари не поступилися ні на дюйм. Тож неохоче відійшов, гукнув таксі й назвав водієві свою домашню адресу.

– Пояснення мало бути простим, – казав видавець собі, коли таксі під’їжджало до 67-ї вулиці.

Опинившись у своєму помешканні, Аарон узяв слухавку й набрав номер, який не треба було довго шукати.

– Доброго ранку, «Вікінґ-Малберрі», чим можу вам допомогти?

– З’єднайте мене з Рексом Малберрі, будь ласка.

– Хто питає?

– Аарон Гінзбурґ.

Він почув клацання, і миттю пізніше інший голос промовив:

– Приймальня директора.

– Це Аарон Гінзбурґ. Покличте мені Рекса.

– Пан Малберрі зараз на зустрічі.

– Тоді викличте його звідти! – звелів Аарон, нервуючи.

Ще одне клацання, короткі гудки. Він набрав номер іще раз, але цього разу не дістався далі комутатора. Впавши у найближче крісло, чоловік спробував дати лад думкам. Минув ще якийсь час, перш ніж він знову взяв слухавку.

– «Фрідман, Фрідман і Яблонський», – озвався голос.

– Це Аарон Гінзбурґ. Мені потрібно погомоніти з Леонардом Фрідманом.

Його негайно ж з’єднали зі старшим партнером. Аарон неквапливо розповів, що сталося, коли він з’явився у своєму офісі цього ранку, і про результат двох наступних телефонних дзвінків.

– Тож ваш батько весь час мав рацію.

– Що ви маєте на увазі?

– Рукостискання завжди було достатньо для Кертіса Малберрі, але коли ви маєте справу з його сином Рексом, слід переконатися, що ви прочитали написане дрібним шрифтом.

– Ви припускаєте, що рація на боці Малберрі?

– Звісно ж, ні, – сказав Фрідман, – лише закон. Поки контролюватиме шістдесят шість відсотків акцій компанії, він може диктувати свої умови. Ми вас попереджали про права міноритарних акціонерів, але ви були впевнені, що це не стане проблемою. Хоча змушений визнати, що просто вражений швидкістю, з якою Малберрі скористався своєю позицією.

Після того як Фрідман витлумачив своєму клієнту відповідні нюанси контракту, Аарон пошкодував, що вивчав не право в Гарварді, а історію в Єлі.

– Тим не менш, – сказав адвокат, – нам вдалося додати пункт 19А, про що Малберрі, безумовно, буде жалкувати до кінця свого життя.

– Чому пункт 19А такий важливий?

Коли Фрідман напрочуд детально пояснив значення пункту про вихід із справи, Аарон відклав слухавку і підійшов до шафи з трунками. Він налив собі віскі – вперше у своєму житті до полудня. Дванадцятої години, часу його зустрічі з Гаррі. Видавець глянув на годинник: 11.38. Відтак відклав напій і вибіг із помешкання.

Він проклинав повільний ліфт, коли спускався на перший поверх, відсував решітку і вибігав на вулицю. Чоловік гукнув таксі, на П’ятій авеню із цим ніколи не виникало проблем, але, опинившись на Третій авеню, Аарон потрапив у неминучий корок. Світло, здавалося, ставало червоним саме тоді, коли таксі опинялося першим у черзі. Коли вони зупинилися на наступному світлофорі, Аарон подав водієві п’ятидоларову банкноту й вибрався назовні. Він пробіг останні два квартали, ухиляючись від автівок й не звертаючи уваги на клаксони.

Двоє швейцарів усе ще стояли біля будівлі, ніби очікували його повернення. Аарон на ходу глянув на годинник: за чотири хвилини дванадцята. Він молився, щоб Гаррі запізнився. Та Гаррі ніколи не запізнювався. Видавець побачив його, коли той крокував у його напрямку, приблизно за сотню ярдів попереду, і дістався до дверей будівлі буквально за хвилину до Аарона. Швейцари відсторонилися, дозволяючи йому зайти. Письменника явно чекали.

– Гаррі! Гаррі! – загукав Аарон за кілька кроків від вхідних дверей, але Гаррі вже зайшов досередини. – Гаррі! – знову заволав Аарон, добігши до входу, але обидва швейцари ступили вперед і перекрили йому шлях, як тільки Гаррі зайшов у ліфт.

* * *

Коли двері ліфта відчинилися, Гаррі з подивом виявив, що його не чекає Крісті. «Смішно, як людина до чогось звикає, – подумав він, – і сприймає це як належне». Він підійшов до стійки реєстрації та повідомив незнайомій молодій жінці своє ім’я.

– У мене зустріч із Аароном Гінзбурґом.

Вона перевірила свій список.

– Так, ваша зустріч із директором о дванадцятій, пане Кліфтон. Ви знайдете його у старому кабінеті пана Гінзбурґа.

– Його старому кабінеті? – повторив Гаррі, не спроможний приховати своє здивування.

– Атож, кімната в дальньому кінці коридору.

– Я знаю, де це, – відповів Гаррі, перш ніж рушити до кабінету Аарона.

Він постукав у двері й зачекав.

– Заходьте, – запросив голос, якого він не впізнав.

Гаррі відчинив двері й одразу ж припустив, що помилився кімнатою. Стіни були позбавлені чудових дубових панелей, а світлини видатних авторів замінив набір яскравих репродукцій. Чоловік, із котрим він іще ніколи не зустрічався, але якого впізнав по світлині в ранковій «Нью-Йорк таймс», підвівся з-за столу й простягнув гостю руку.

– Рекс Малберрі. Радий нарешті познайомитися, Гаррі.

– Доброго ранку, пане Малберрі, – привітався Гаррі. – У мене призначена зустріч із моїм видавцем Аароном Гінзбурґом.

– Боюся, що Аарон тут більше не працює, – сказав Малберрі. – Я директор нової компанії, і правління вирішило, що настав час внести у «Вікінґ» радикальні зміни. Але запевняю, що дуже шаную вашу працю.

– Отже, ви шанувальник Вільяма Ворвіка? – запитав Гаррі.

– Авжеж, я шанувальник Вільяма. Сідайте. – Гаррі неохоче сів навпроти нового голови. – Я саме переглядав ваш останній контракт, який, я впевнений, ви визнаєте щедрішим за звичними видавничими стандартами.

– Я публікувався лише у «Вікінґу», тому не маю з чим порівнювати.

– І, звісно, ми виконаємо останній контракт Аарона щодо серії про Вільяма Ворвіка, а також контракт на «Дядька Джо».

Гаррі спробував уявити, що зробив би Себастьян за таких обставин, позаяк контракт на «Дядька Джо», який після довгих вмовлянь підписала Олена Бабакова, лежав у внутрішній кишені його піджака.

– Аарон погодився підготувати новий контракт на три книжки, який я мав намір підписати з ним сьогодні, – сказав він, тягнучи час.

– Так, він у мене, – підтвердив Малберрі. – Буде кілька незначних коригувань, жодне з яких не має істотного значення, – додав він і підсунув контракт через стіл.

Гаррі перегорнув останню сторінку, щоб знайти підпис Рекса Малберрі на пунктирній лінії. Він дістав авторучку – подарунок від Аарона – відгвинтив ковпачок і поглянув на слова «Від імені автора». І завагався, перш ніж сказати перше, що спало йому на думку:

– Мені потрібно в туалет. Я приїхав просто з Центрального вокзалу, позаяк не хотів запізнитися.

Малберрі удавано посміхнувся, коли Гаррі поклав елегантний «паркер» на стіл біля контракту.

– Я ненадовго, – додав Гаррі, підвівся і невимушено вийшов із кабінету.

Письменник зачинив за собою двері, шпарко пройшов коридором, проминув стійку реєстрації і не зупинявся, доки не дістався до коридору, де заскочив у ліфт. Коли двері знову відчинилися на першому поверсі, гість змішався з офісними працівниками, які вибиралися з будівлі на обідню перерву. Поглянув на двох швейцарів, але вони навіть не глипнули на нього, коли він пройшов повз них. Здавалося, їхні погляди зосередилися на тому, хто стояв, як сторожовий пес, на протилежному боці вулиці. Гаррі повернувся до Аарона спиною й гукнув таксі.

– Куди?

– Я ще не впевнений, – сказав Гаррі, – але ви можете під’їхати он на той ріг вулиці і забрати пана, який там стоїть?

Таксі зупинилося на іншому боці вулиці. Гаррі опустив скло.

– Стрибайте сюди! – гукнув він.

Аарон підозріло зазирнув досередини, але, побачивши Гаррі, хутко приєднався до нього на задньому сидінні.

– Ви підписали контракт? – такими були перші його слова.

– Ні, не підписав.

– А як щодо контракту Бабакова?

– Він досі в мене, – сказав Гаррі й торкнувся внутрішньої кишені свого піджака.

– Тоді ми на коні.

– Ще ні. Я переконав пані Бабакову, що вона має обміняти чек «Вікінґа» на сто тисяч доларів.

– Рятуйте! – застогнав Аарон.

– Куди їдемо? – знову запитав таксист.

– Центральний вокзал, – звелів Гаррі.

– А ви не можете просто зателефонувати їй? – поцікавився Аарон.

– У неї немає телефону.