Читать книгу Надходить та година - Джеффри Арчер - Страница 9

Чорний елегантний лімузин припаркувався біля «Sherry-Netherland»[11]. Шикарно вдягнений шофер відчинив задні дверцята, коли Гаррі вийшов із готелю. Він усівся на заднє сидіння, ігноруючи ранкові газети, акуратно складені на поличці з напоями навпроти нього. «Хто може пити у такий час уранці?» – дивувався Гаррі. Він склепив повіки і спробував зосередитись.

Гаррі кілька разів торочив Аарону Гінзбурґу, що йому не потрібен представницький лімузин, щоб переїхати з готелю до студії, жовтого таксі було б достатньо.

– Це частина послуги, яку програма «Сьогодні» пропонує своїм головним гостям.

Гаррі поступився, хоча й знав, що його дружина цього не схвалила б: «Екстравагантне марнотратство грошей компанії, яке виявило б керівництво Ен-бі-сі, якби його очолювала Емма».

Гаррі згадав, як уперше з’явився в американській радіопередачі понад двадцять років тому, коли просував свій дебютний роман про Вільяма Ворвіка. Тоді його спіткало фіаско. І без того куций проміжок часу в ефірі обрізали ще дужче, коли двоє попередніх гостей, Мел Бланк і Кларк Ґейбл, перебрали виділений їм ліміт. А коли нарешті настала його черга виступати перед мікрофоном, Гаррі навіть забув згадати назву своєї книжки, і швидко стало зрозуміло, що ведучий Метт Джейкобс її не читав. Два десятиліття минуло, і письменник визнав, що це було передбачувано.

Гаррі твердо вирішив, що його не спіткає така ж доля із «Дядьком Джо», якого «Нью-Йорк таймс» уже назвала найочікуванішою книгою сезону. Всі три ранкові шоу запропонували йому найрейтинговіший час – сьому двадцять чотири ранку. Шість хвилин не здаються довгими, але на телебаченні на стільки могли розраховувати лише колишні президенти та лауреати «Оскара». «Подумайте, скільки нам довелося б заплатити за шість хвилин реклами у прайм-таймі», – сказав йому Аарон.

Лімузин зупинився біля будинку номер тридцять – студії на розі Рокфеллер-стрит і Коламбус-авеню. На тротуарі його чекала бездоганно вдягнена молода жінка.

– Доброго ранку, Гаррі, – привіталася вона. – Мене звуть Енн, і я ваша спеціальна помічниця. Я проведу вас прямо до гримерки.

– Спасибі, – подякував Гаррі, котрий так і не звик до того, що люди, яких він раніше не зустрічав, звертаються до нього на ім’я.

– Як ви знаєте, ви опинитесь в ефірі о сьомій двадцять чотири на шість наступних хвилин, а вашим інтерв’юером буде Метт Джейкобс.

Гаррі подумки застогнав: «Чи прочитав він книгу цього разу?»

– Чудово, – сказав він уголос.

Гаррі подумки ненавидів гримуватися. Він прийняв душ і поголився лише за годину до цього, але це був ритуал, від якого, як знав чоловік, відмовитися неможливо, незважаючи на те, що наполягав: «Якнайменше, будь ласка». Після того як на щоки намазали щедру порцію крему, чоло і підборіддя вимастили пудрою, гримерка запитала:

– Мені видалити кілька сивих волосків?

– Певна річ, ні! – вигукнув Гаррі.

Вона виглядала розчарованою й задовольнилася підстриганням брів.

Щойно гість звільнився, Енн провела його до зеленої кімнати, де Гаррі міг спокійно посидіти у кутку, поки зірка фільмів категорії «б», чийого імені він не вловив, розповідала уважній аудиторії, як знімалася у сцені з Полом Ньюменом. О сьомій двадцять двері відчинилися, й Енн з’явилася знову, щоб виконати свою найважливішу функцію дня:

– Час відвести вас до студії, Гаррі.

Він схопився і пішов за нею довгим коридором. Чоловік занадто нервував, аби щось казати, та вона, здається, звикла до такого. Жінка зупинилася біля зачинених дверей, над якими блимала вивіска: «Не заходити, коли світиться червоне». Коли світло спалахнуло, вона відчинила важкі двері й провела гостя до студії розміром із авіаційний ангар, заповнений вогнями рампи та камерами, де технічні працівники та персонал метушилися туди-сюди під час рекламної паузи. Гаррі посміхнувся глядачам студії, котрі, судячи з порожніх виразів на їхніх обличчях, явно не здогадувалися, хто він такий. Письменник звернув увагу на ведучого Метта Джейкобса, який сидів на канапі, схожий на павука, що чекає, коли прилетить муха. Один асистент передав йому примірник «Дядька Джо», а другий припудрив носа. Джейкобс поглянув на обкладинку, перш ніж прочитати на задньому клапані біографію автора. Нарешті він повернувся до переднього клапана і прочитав анотацію. Цього разу Гаррі був готовий. Поки він чекав, що його підведуть ближче, уважно вивчав свого інквізитора. Здавалося, Джейкобс за останні двадцять років не постарів ні на день, хоча Гаррі підозрював, що це заслуга макіяжу, який дозволяє кинути виклик плину часу. Чи йому підтягували обличчя?

Керівник студії запросив Гаррі підсісти до Джейкобса на канапі. З ним привіталися: «Доброго ранку, пане Кліфтон», але потім господаря студії відволікла записка ще одного помічника, яку поклали перед ним.

– Шістдесят секунд до ефіру, – почувся голос звідкілясь згори.

– Де це буде? – запитав Джейкобс.

– Сторінка з’явиться на камері номер два, – повідомив менеджер згори.

– Тридцять секунд.

Це була мить, коли Гаррі завжди хотів підвестися і вийти зі студії. «Дядько Джо», «Дядько Джо», «Дядько Джо», – повторив він собі під ніс. «Не забувайте постійно повторювати назву книги, – нагадував йому Аарон, – бо на обкладинці не ваше ім’я».

– Десять секунд.

Гаррі ковтнув води, коли перед його обличчям з’явилася рука, що показувала п’ять розчепірених пальців.

– П’ять, чотири…

Джейкобс кинув свої нотатки на підлогу.

– Три, два…

Він поглянув просто в камеру.

– Один.

Рука зникла.

– Ласкаво просимо в студію, – промовив Джейкобс, читаючи прямо із телесуфлера. – Моїм наступним гостем є автор детективів Гаррі Кліфтон, але сьогодні ми обговорюємо не один із його творів, а книгу, яку він незаконно вивіз із Радянського Союзу.

Джейкобс підняв свій примірник «Дядька Джо», який заповнив увесь екран.

«Гарний початок», – подумав Гаррі.

– Але дозвольте мені пояснити, – продовжував Джейкобс, – що пан Кліфтон вивозив не саму книгу, а лише слова. Він запевняє, що, поки його тримали в російських казематах із Анатолієм Бабаковим, автором «Дядька Джо», він за чотири дні вивчив напам’ять увесь рукопис, а після звільнення написав його слово в слово. Декому, можливо, буде важко у це повірити, – додав Джейкобс, перш ніж уперше обернутися до Гаррі, і з недовірливого погляду на його обличчі стало зрозуміло, що він явно один із них.

– Дозвольте мені спробувати второпати, що ви стверджуєте, пане Кліфтон. Ви розділили камеру з видатним письменником Анатолієм Бабаковим, людиною, котрої ви раніше зроду не зустрічали.

Коли камера зосередилася на ньому, Гаррі ствердно кивнув.

– Упродовж чотирьох днів він процитував увесь зміст своєї забороненої книги, «Дядька Джо», розповідь про одинадцять років, протягом яких він працював у Кремлі тлумачем Йосипа Сталіна.

– Все правильно, – сказав Гаррі.

– Отже, коли вас звільнили з в’язниці через чотири дні, ви знали весь текст напам’ять як професійний актор.

Гаррі помовчав, оскільки тепер стало зрозуміло, що Джейкобс має свій власний порядок денний.

– Я впевнений, що ви погодитесь, пане Кліфтон, що жоден актор, хоч який досвідчений, не зможе запам’ятати сорок вісім тисяч слів лише за чотири дні репетицій.

– Я не актор, – заперечив Гаррі.

– Даруйте, – сказав Джейкобс, усім своїм виглядом демонструючи небажання вибачатися, – але підозрюю, що ви дуже досвідчений актор, котрий вигадав усю цю історію, маючи на меті не що інше, як просування своєї останньої книги. Якщо це не так, можливо, ви дозволите мені вас перевірити.

Не дочекавшись, поки Гаррі відповість, Джейкобс звернувся до іншої камери і, піднявши книгу, заявив:

– Якщо вірити вашій історії, пане Кліфтон, у вас не повинно виникнути труднощів у цитуванні сторінки, яку я вибрав із книги пана Бабакова.

Гаррі насупився, а Джейкобс додав:

– Я оберу навмання сторінку, яка з’явиться на екрані, щоб усі наші глядачі могли її побачити. Ви будете єдиним, хто цього зробити не зможе.

Серце Гаррі мало не вискакувало з грудей, бо він не читав «Дядька Джо» відтоді, як передав рукопис Аарону Гінзбурґу.

– Але спершу, – правив своє Джейкобс, обертаючись до свого гостя, – дозвольте попросити вас підтвердити, що ми ніколи раніше не зустрічалися.

– Це було лише раз, – відповів Гаррі. – Ви брали у мене інтерв’ю у своїй радіопрограмі двадцять років тому, але ви явно про це забули.

Джейкобс виглядав розгубленим, але швидко опанував себе.

– Тоді будемо сподіватися, що ваша пам’ять краща за мою, – сказав він, не намагаючись приховати свій сарказм.

Він узяв книгу й переглянув кілька сторінок, перш ніж зупинитися навмання.

– Я почну читати перший рядок сторінки сто двадцять сім, – продовжив він, – а потім побачимо, чи зможете ви продовжити.

Гаррі намагався максимально сконцентруватися.

– «Однією з багатьох тем, які ніхто не наважувався зачіпати зі Сталіним…»

Гаррі спробував зібратися з думками, і з плином секунд аудиторія зашепотіла між собою, а посмішка Джейкобса стала ширшою. Він якраз збирався озватися знову, коли Гаррі продовжив:

– «Однією з багатьох тем, які ніхто не наважувався зачіпати зі Сталіним, була роль, яку він зіграв під час облоги Москви, коли результат Другої світової війни все ще висів на волосині. Чи, як і більшість міністрів і урядових чиновників, він планував поспішну евакуацію до Куйбишева на Волзі, чи, як він стверджував, відмовився покидати столицю та залишився в Кремлі, щоб особисто керувати обороною міста? Його версія стала легендою, частиною офіційної радянської історії, хоча кілька людей і бачили його на платформі за кілька хвилин до того, як потяг вирушив до Куйбишева, і немає надійних підтверджень того, щоб хтось знову бачив його в Москві, поки російська армія не відігнала ворога від воріт міста. Мало хто з тих, хто сумнівався у версії Сталіна, залишився живим, аби розповісти правду».

Гаррі зазирнув у камеру і продовжував без вагань цитувати наступні двадцять два рядки.

Він знав, що коли дійде до кінця сторінки, аудиторія в студії вибухне оплесками. Джейкобсу знадобилося трохи більше часу, щоб відновити самовладання, але врешті-решт він сказав із приємною посмішкою:

– Я навіть сам міг би прочитати цю книгу.

– Це був би значний поступ, – сказав Гаррі й одразу пошкодував про свої слова, хоча частина аудиторії засміялася й зааплодувала іще гучніше.

Джейкобс обернувся обличчям до камери.

– Зараз зробимо невелику перерву й повернемося після реклами.

Коли спалахнуло зелене світло, Джейкобс вирвав у гостя мікрофон, зістрибнув із канапи і підійшов до менеджера:

– Заберіть його звідси!

– Але ж у нього є ще три хвилини, – заперечив менеджер, звіряючись із нотатками.

– Мені наплювати. Кличте наступного гостя.

– Ви справді хочете брати інтерв’ю у Троя Донаг’ю аж шість хвилин?

– Будь-хто, окрім цього хлопця, – заявив Джейкобс, енергійно жестикулюючи у напрямку Гаррі, перш ніж поманити Енн. – Зніми його зі зйомок негайно.

Енн поквапилася до канапи.

– Будь ласка, ходімо зі мною, пане Кліфтон, – сказала вона, і це прозвучало не як прохання.

Вона вивела Гаррі зі студії і не зупинялася, доки вони не вийшли надвір, де вона покинула свого головного гостя, хоча не було й сліду шофера, який чекав би біля відчинених дверцят лімузина.

Гаррі гукнув таксі й, повертаючись до «Шеррі-Нідерландів», перевірив сторінку сто двадцять сім свого примірника «Дядька Джо». Чи він сказав «поспішну»? Не міг бути впевненим. Відтак зайшов до свого номера, зняв грим і прийняв другий ранковий душ. Не знав, чи це величезні вогні рампи, чи манера Джейкобса спілкуватися змусили його так рясно пітніти.

Одягнувши чисту сорочку й інший костюм, Гаррі спустився ліфтом униз. Коли зайшов до ресторану, то дуже здивувався, зауваживши, скільки людей кидали на нього погляди. Замовив сніданок, але «Нью-Йорк таймс» не розгорнув, міркуючи про те, якими сердитими будуть Гінзбурґи після того, як він принизив одного з провідних телевізійних ведучих уранці. Письменник мав зустрітися з видавцями у кабінеті Аарона о дев’ятій, щоб обговорити деталі його національного турне, але він припускав, що тепер його шлях лежить назад до Хітроу першим же доступним рейсом.

Гаррі підписав рахунок і вирішив пройтися до нового офісу Аарона на Лексинґтон-авеню пішки. Він покинув «Шеррі-Нідерланди» заледве після восьмої сорок, і до того моменту, коли дістався до Лексинґтона, був уже майже готовий витримати гнів директора. Піднявся ліфтом на третій поверх, а коли двері відчинились, там уже чекала Крісті. Вона сказала лише: «Доброго ранку, пане Кліфтон», перш ніж провести його до кабінету керівника.

Вона постукала й відчинила двері, щоб відкрити погляду копію кабінету директора, як його запам’ятав Гаррі. Гемінґвей, Фіцджеральд, Ґрін і Бакен дивилися на нього з обшитих дубовими панелями стін. Гаррі зайшов досередини і побачив, як батько і син сидять один навпроти одного за столом для партнерів. Угледівши його, вони одразу ж схопилися на рівні й зааплодували.

– Вітаємо героя-завойовника! – вигукнув Аарон.

– Але я думав, що ви будете…

– Захоплений, – закінчив Гарольд Гінзбурґ, ляскаючи його по спині. – Телефон упродовж останньої години не замовкає, вас хоче запросити кожне велике ток-шоу по всій країні. Але будьте обережні, після вашого сьогоднішнього тріумфу ведучі вибиратимуть кожен іншу сторінку.

– А як щодо Джейкобса?

– Він перетворив вас на зірку. Можливо, вас більше ніколи не запросять на його шоу, але всі інші беззастережно готові вас прийняти.

* * *

Наступні сім днів Гаррі перебивався з летовища на летовище: Бостон, Вашинґтон, Даллас, Чикаґо, Сан-Франциско, Лос-Анджелес. Він поспішав від студії до студії, намагаючись виконати кожне зобов’язання, яке втискали в його графік.

Щоразу, коли письменник перебував у повітрі, в салоні лімузина або в зеленій кімнаті, навіть у ліжку, він читав і перечитував «Дядька Джо», вражаючи глядачів по всій країні своєю надзвичайною пам’яттю.

На той момент, коли він закінчив тур у Лос-Анджелесі, журналісти та телевізійні команди з’являлися в аеропортах, сподіваючись узяти з ним інтерв’ю, навіть у дорозі. Знесилений, Гаррі нарешті повернувся з червоними очима до Нью-Йорка для останньої появи у ролі головного гостя Джонні Карсона у «Вечірньому шоу», а потім його ще в одному лімузині відвезли до офісу його видавництва на Лексинґтон-авеню.

Коли Крісті відчинила двері кабінету голови, Гарольд і Аарон Гінзбурґи тримали в руках список бестселерів «Нью-Йорк таймс». Гаррі аж підстрибнув, коли побачив, що «Дядько Джо» потрапив на перше місце.

– Як би я хотів, щоб Анатолій міг насолодитися цим моментом.

– Ви дивитеся не на той список, – зауважив Аарон.

Гаррі перевів погляд на інший бік шпальти й побачив, що «Вільям Ворвік і задимлений пістолет» очолив список бестселерів у галузі художньої літератури.

– Це щось нове навіть для мене, – сказав Гарольд, відкорковуючи пляшку шампанського. – Номер один у художній літературі та документальній в один день.

Гаррі обернувся й побачив, як Аарон вішає на стіну його світлину – між Джоном Бакеном і Ґремом Ґріном.