Читать книгу Надходить та година - Джеффри Арчер - Страница 14

Граф Фенвік написав доньці й викликав її до Шотландії. Майже королівський наказ.

Вірджинія боялася вже однієї думки про зустріч з батьком. Поки вона трималася осторонь пліток і не виходила за рамки свого бюджету, старигань, здавалося, не надто турбувався про те, що вона робила в Лондоні. Однак її позов у суді вищої інстанції проти Емми Кліфтон широко висвітлював «Шотландець», єдина газета, яку будь-коли читав шляхетний граф.

Вірджинія прибула до Фенвік-холу лише під вечір й одразу ж пішла спати в надії, що батько буде в кращому гуморі, коли виспиться. Але не так сталося. Можновладець не вимовив майже жодного слова протягом сніданку, лише зронив: «Побачимося в моєму кабінеті о десятій», ніби звертався до школярки, що провинилася.

Вона зупинилася біля дверей батькового кабінету вже за п’ять хвилин десята, але не постукала, поки не почула, як годинник у залі відбиває чергову годину. Адже занадто добре знала, що батько не очікує її ні раніше, ні пізніше. Коли ж постукала, то була винагороджена лише вигуком: «Заходь!»

Жінка відчинила двері й увійшла до кімнати, до якої вона заходила лише тоді, коли опинялася в тарапатах. Вірджинія залишилася стояти по той бік письмового столу, чекаючи дозволу сісти. Не дочекалася й продовжувала мовчати. «Дітей треба бачити, а не чути», – одна з найулюбленіших сентенцій її батечка, яка, можливо, й була причиною того, що вони були майже чужими.

Поки Вірджинія чекала, коли батько розпочне розмову, вона уважніше придивилася до дідугана, який сидів за своїм робочим столом, намагаючись розкурити бріарову люльку[21]. З того часу, як донька бачила батька востаннє, він дуже постарів. Зморшки на його обличчі викарбувалися глибше. Але, незважаючи на те, що йому було вже близько сімдесяти, сиве волосся графа все ще залишалося густим, а його тонко підстрижені вусики нагадували про минуле покоління. Халат графа був синьо-зеленої барви – колір його шотландського клану. Він вважав доброчесністю те, що рідко вибирався за межі країни. Освіту здобув у школі Лоретто в Единбурзі, поглиблював навички у Сент-Ендрю. Це гольф-клуб, а не університет. На загальних виборах підтримував консервативну партію – не через переконання, а тому, що вважав торі меншим злом. Однак оскільки його депутатом парламенту був сер Алек Даґлас-Хоум, то граф не залишився без впливу. Палату лордів він відвідував украй рідко, і то лише тоді, коли треба було проголосувати за законодавчий акт, який безпосередньо впливав на його життя.

Закуривши люльку і зробивши кілька глибоких затяжок, господар кабінету неохоче звернув увагу на єдину доньку, яку вважав однією зі своїх небагатьох невдач у житті. Граф звинувачував свою покійну дружину в тому, що та потурала дитині в роки її дозрівання. Графиня віддавала перевагу прянику, а не батогу, і до вісімнадцяти років єдиним, що цікавило Вірджинію, була кількість каратів у «Картьє», а не морква місцевих зеленярів.

– Дозволь мені розпочати із запитання до тебе, Вірджиніє, – видихнув дим граф. – Чи ти вже нарешті сплатила всі рахунки юристів, які назбиралися внаслідок твого необдуманого звинувачення в наклепі?

– Так, тату. Але для цього мені довелося продати всі свої акції компанії Беррінґтонів.

– Що ж, справедливість все ж існує, – прокоментував граф, перш ніж знову затягнутися своєю старовинною люлькою. – Ти не мала права доводити справу до суду після того, як сер Едвард повідомив тобі, що твої шанси виграти у найкращому випадку п’ятдесят на п’ятдесят.

– Але я виграла б, якби Фішер не написав того злощасного листа.

– Ще один приклад відсутності в тебе здорового глузду, – зауважив граф. – Фішер завжди був безвідповідальним, і тобі не варто було з ним спілкуватися.

– Але він був армійським майором.

– Чин, який дають лише тим, кого виганяють на пенсію.

– І депутатом парламенту.

– Якого оцінюють не вище за продавців уживаних автомобілів і викрадачів худоби.

Вірджинія вибрала тактику мовчання у битві, в якій, вона це знала, не могла перемогти.

– Будь ласка, запевни мене, Вірджиніє, що ти вже не ведеш справ із покидьками.

Вона подумала про Десмонда Меллора, Едріена Слоуна та Джима Ноулса, котрих, вона не сумнівалася, батько й на поріг би своєї оселі не пустив.

– Ні, тату, я засвоїла свій урок і більше не завдаватиму тобі клопотів.

– Радий це чути.

– Але ти маєш визнати, що жити в Лондоні лише на дві тисячі фунтів на місяць доволі складно.

– Тоді повертайся і живи в Кінроссі, де на дві тисячі можна цілком комфортно жити цілий рік.

Вірджинія дуже добре знала, що це останнє, чого б хотів її батечко, тому вирішила ризикнути.

– Я швидше сподівалася, тату, що ти міг би знайти спосіб підвищити мою допомогу до трьох тисяч на місяць.

– Тобі не слід навіть мріяти про таке, – прозвучала негайна відповідь. – Адже після твоїх останніх вибриків я думав урізати твою допомогу наполовину.

– Але якщо ти це зробиш, тату, як я зможу вижити?

Вона задумалася, чи не настав момент розплакатися.

– Будеш, як усі ми, і навчишся жити відповідно до своїх можливостей.

– Але мої друзі радше очікують…

– Тоді це не ті друзі. Можливо, настав час розпочати жити в реальному світі.

– Що ти пропонуєш, тату?

– Можеш розпочати зі звільнення свого мажордома та доморядниці, котрі, на мій погляд, задарма їдять свій хліб, а потім перебратися в менше помешкання.

Вірджинію наче грім побив.

– І ти можеш пошукати собі роботу.

Вірджинія заридала.

– Хоча це, якщо подумати, було б безглуздо, адже ти нічого не вмієш робити, хіба тринькати чужі гроші.

– Але ж, тату, – втерла сльозу Вірджинія, – додаткова тисяча на місяць вирішить усі мої проблеми.

– Але не мої, – сказав граф. – Тож можеш розпочати жити за своїм новим режимом, сівши на автобус до вокзалу й повернувшись до Лондона другим класом.

* * *

Вірджинія зроду не їздила у вагоні другого класу і, незважаючи на батьків наказ, не мала наміру починати це робити. Однак під час тривалої подорожі назад до вокзалу Кінґс-кросс вона справді глибоко задумалася над своїм теперішнім скрутним становищем і про те, який вибір їй лишився, щоб більше не випробовувати терпіння дідугана.

Вона вже позичила незначні суми у кількох друзів і знайомих, і деякі з них уже вимагали від неї повернення, тоді як решта, здавалося, змирилися з тим, що вона вважала ті гроші не позикою, а подарунком.

Можливо, вона й змогла б навчитися жити без дворецького та куховарки, навідувати Пітера Джонса частіше, ніж «Герродс»[22], і навіть їздити міським автобусом, а не на таксі. Однак єдина річ, на яку вона ніколи не змогла б пристати, – це подорож на метро. Ну, хіба що для відвідин Аннабель. Її щотижневий візит до перукарні також не підлягав обговоренню, а біле вино замість шампанського – це взагалі немислимо. Жінка також не могла відмовитися від своєї ложі в Альберт-холі або абонементу на Вімблдон. Бофі Бріджвотер якось їй казав, що дехто з його друзів здавали свої місця в оренду, коли ними не користувалися. І хоча це вельми вульгарно, вона була змушена визнати, що це краще, ніж взагалі їх втратити.

Однак віднедавна Вірджинія стала отримувати більше брунатних конвертів у свою поштову скриньку. Вона залишала їх невідкритими, марно сподіваючись, що якось минеться, але за ними часто приходив лист від адвоката із попередженням про наближення виклику до суду, якщо рахунки його клієнта не будуть сплачені упродовж чотирнадцяти днів. І ніби усіх цих негараздів було недостатньо, так іще цього ранку прийшов лист від управителя банку з проханням зустрітися з її ясновельможністю якнайшвидше.

Вірджинія зроду не зустрічалася з менеджерами банку, і це, звісно, було незручно. Але, повернувшись на Кедоґан-Ґарденс і відчинивши вхідні двері, вона виявила, що брунатних конвертів на столі у передпокої зараз набагато більше, ніж білих. Вона віднесла листи до вітальні, де розділила їх на дві купки.

Кинувши в кошик для сміття вже друге прохання від управителя банку про термінову зустріч, вона звернула свою увагу на білі конверти. Кілька запрошень від друзів провести вихідні за містом, але вона нещодавно продала свій маленький «ем-джі-бі»[23] й більше не мала власного транспортного засобу. Запрошення на бал – але туди не можна двічі приходити в тій самій сукні. Ескот, Вімблдон і, звісно ж, садова вечірка у Букінґемському палаці. Але найбільше її заінтригувало запрошення Бофі Бріджвотера з рельєфним візерунком.

На думку батька, Бофі – марна трата часу. Однак він мав честь бути молодшим сином віконта, що дозволяло йому обертатися серед людей, котрі були дуже раді оплачувати його рахунки. Вірджинія прочитала послання від Бофі. Чи не хотіла б вона приєднатися до нього за обідом у «Гаррі» (що, безумовно, означало, що платити буде не він), аби поспілкуватися з його давнім американським приятелем (вони, мабуть, зустрічалися зовсім нещодавно), Сайрусом Д. Ґрантом III, котрий відвідував Лондон уперше і не знав, як розважитися в місті?

– Сайрус Д. Ґрант III, – повторила донька графа.

Де вона раніше чула це ім’я? Ага, Вільям Гікі. Вірджинія взяла вчорашню «Дейлі експрес» і знайшла стовпчик пліток, ніби гравець, який перевіряє результати перегонів. «Сайрус Д. Ґрант III відвідає Лондон цього літа, щоб провести тут весь сезон, – повідомляв Гікі. – Зокрема, щоб поспостерігати за своєю кобилою на «Неболь-конвесті», перегонах короля Ґеорґа VI та королеви Єлизавети в Ескоті. Він прилетить до Лондона своїм літаком «Лір» і зупиниться в люксі Нельсона готелю «Рітц». Журнал «Форбс» назвав Ґранта 28-м найбагатшим чоловіком Америки. Мультимільйонером, – Вірджинії сподобалося слово «мульти», – котрий збагатився на переробній промисловості», – їй було байдуже слово «промисловість».

Нижче Гікі повідомляв, що «Воґ» назвав його одним із найбажаніших парубків на планеті.

– Але скільки ж тобі рочків? – пробурмотіла Вірджинія, вивчаючи світлину магната у статті.

На вигляд, може, сорок п’ять або й усі п’ятдесят. І хоча такого чоловіка важко було назвати вродливим, навіть хоча б презентабельним, число 28 застрягло в її свідомості.

Вірджинія написала Бофі записку, ласкаво приймаючи його запрошення, і додала, як сильно вона жадає зустрічі із Сайрусом Д. Ґрантом III. Можливо, вона могла б за столом сісти поруч із ним?

* * *

– Ви дзвонили, міледі? – запитав мажордом.

– Атож, Мортоне. Мені прикро казати, що мені не залишили іншого вибору, окрім як відмовитися від ваших послуг іще до кінця місяця.

Мортон не виглядав здивованим, оскільки йому не платили вже три місяці.

– Певна річ, я дам вам чудову рекомендацію, тому знайти іншу роботу не складе труднощів.

– Дякую, міледі, бо, зізнаюся, зараз не найкращі часи.

– Не впевнена, що розумію вас, Мортоне.

– Пані Мортон знову при надії.

– Але ж ви мені лише торік казали, що, на вашу думку, трьох дітей – більш ніж достатньо.

– Я й досі так вважаю, міледі, але, скажімо так, ми цього не планували.

– Варто ретельніше організовувати своє життя, Мортоне, і навчитися жити відповідно до своїх можливостей.

– Цілком згоден, міледі.

* * *

Вірджинія більше не могла відкладати відвідини управителя свого банку після того, як збентежена перукарка з Мейфера вручила їй неоплачений чек.

– Це якась помилка, – запевнила її Вірджинія і негайно ж виписала новий чек.

Але, вийшовши зі салону, гукнула таксі й попросила відвезти її до «Коутса» на Стренд.

Пан Фейрбразер підвівся з-за столу, коли леді Вірджинія без попередження влетіла до його кабінету.

– Без сумніву, у вас є просте пояснення цьому, – заявила вона, кладучи на стіл управителя чек із поміткою «Повернути надавачу».

– Боюсь, міледі, що ви значно перевищили свій банківський ліміт, – промовив Фейрбразер, залишаючи без коментаря той факт, що вона заявилася без попередження. – Я кілька разів надсилав вам прохання про зустріч, щоб обміркувати ситуацію, що склалася, але ви, вочевидь, були надто зайняті.

– Я швидше вважала, що позаяк моя родина тримає гроші в «Коутсі» вже понад двісті років, мені можуть дати трохи більше свободи.

– Ми були настільки прихильними до вас, наскільки взагалі можливо за таких обставин, – відповів Фейрбразер. – Й оскільки ще кілька ваших операцій очікують розгляду, боюся, що ви не залишили нам вибору.

– Якщо це так, ви не залишили мені іншого вибору, ніж як перенести мій рахунок до більш цивілізованої установи.

– Як бажаєте, міледі. І, можливо, ви будете такі люб’язні, щоб повідомити мені, в який банк нам треба перенести вашу заборгованість. А тим часом, боюся, ми не зможемо сплатити жоден із ваших поточних непогашених чеків, поки не отримаємо щомісячний платіж його світлості.

– Усе добре складається, – зраділа Вірджинія. – Бо я нещодавно відвідувала свого батька в Шотландії, і він погодився збільшити мою допомогу до трьох тисяч фунтів на місяць.

– Це справді хороша новина, міледі, і це, безперечно, допоможе полегшити вашу поточну короткотермінову проблему. Однак маю зазначити, що після цієї вашої зустрічі зі своїм батьком його світлість написав повідомлення банку, що більше не готовий гарантувати ваш овердрафт. І жодним словом не згадав про будь-яке збільшення вашої щомісячної допомоги.