Читать книгу Надходить та година - Джеффри Арчер - Страница 8

– Це вперше я дізналася, що ти робиш щось непристойне, – зауважила Емма, наливаючи собі другу філіжанку кави.

– Але це, безумовно, справедливо з точки зору моралі, – виправдовувався Гаррі. – Врешті-решт, мета завжди виправдовувала засоби.

– Дуже сумнівно. Не забувай, що пані Бабакова вже підписала контракт і прийняла чек до оплати.

– Але вона його не обготівкувала й у будь-якому разі була впевнена, що книгу Анатолія видасть «Вікінґ».

– І він видав би.

– Але не Аарон Гінзбурґ, із яким вона уклала угоду.

– Суддя Вищого суду міг би визнати це цікавою юридичною колізією. А хто тоді видаватиме Вільяма Ворвіка, якщо тепер ти вже не з «Вікінґом»?

– «Гінзбурґ-прес». Ми з Анатолієм станемо першими авторами нового видавництва, й Аарон подарує мені нову авторучку.

– Нову авторучку?

– Це довга історія, яку розповім, коли ти повернешся із засідання правління, – мовив Гаррі, розбиваючи вершечок яйця.

– Я все ще дивуюся, як це Малберрі не врахував, що Аарон може створити власне видавництво, і не включив цей пункт у документ про злиття, який забороняє викрадати авторів «Вікінґа».

– Я впевнений, що він розглядав таку ймовірність, але якби він ввів такий пункт в угоду, адвокати Аарона відразу ж збагнули б, що він задумав.

– Можливо, він сумнівався, що Аарон матиме достатньо ресурсів для створення нового видавництва.

– Тоді він дуже помилився, – зронив Гаррі. – Аарон уже мав кілька пропозицій щодо своїх акцій у «Вікінґ-Малберрі», зокрема й від самого Рекса Малберрі, який явно не хоче, щоб тридцять чотири відсотки акцій Аарона потрапили до рук його суперників.

– Кружляємо по колу, – резюмувала Емма.

Гаррі посміхнувся й посипав яйце дрібкою солі.

– Але як би ти не любив Аарона, – продовжила Емма, – після його очевидної неправильної оцінки партнерства з Малберрі ти впевнений, що він саме той, хто заслуговує бути твоїм американським видавцем? Якби ви підписали контракт із трьох книг, а потім…

– Визнаю, що мав певні сумніви, – мовив Гаррі, – але мене заспокоїв той факт, що батько Аарона погодився повернутися на посаду президента нової компанії.

– Він братиме практичну участь в її роботі?

– Гарольд Гінзбурґ не той чоловік, хто хапає жар чужими руками.

* * *

– Пункт номер один, – оголосила Емма своїм енергійним виразним голосом голови. – Найновіша інформація про спорудження нашого другого комфортабельного лайнера – «Белморал».

Вона поглянула на нового виконавчого директора Еріка Герста, який вивчав уже розгорнуту теку.

– Раді директорів буде приємно дізнатися, – сказав він, – що, незважаючи на кілька неминучих затримок, що не є незвичним для такої великої справи, ми все ще плануємо запуск нового корабля на вересень. Не менш важливим є й те, що ми залишаємось у межах нашого прогнозованого бюджету, передбачивши більшість питань, які так зашкодили при будівництві «Бекінґема».

– За кількома винятками, – докинув адмірал Саммерс.

– Маєте рацію, адмірале, – погодився Герст. – Зізнаюся, я не передбачав потреби розміщення ще одного коктейль-бару на верхній палубі.

– Пасажирам дозволять пити на палубі? – здивувався адмірал.

– Боюся, що так, – відгукнулася Емма, тамуючи посмішку. – Адже це означає додаткові надходження до нашої скарбниці.

Адмірал щось буркнув собі під ніс.

– Хоча мені все ще доводиться пильно наглядати за всім для вчасного запуску, – продовжував Герст, – це не повинно вплинути на час, коли ми зможемо оголосити про початок бронювання поїздок на «Белморалі».

– Цікаво, чи ми не відкусили більше, ніж зможемо проковтнути? – поцікавився Пітер Мейнард.

– Гадаю, що це царина фінансового директора, а не моя, – відказав Герст.

– Без сумніву, так і є, – озвався Майкл Керрік, ніби чекаючи на питання. – Якщо йдеться про загальну ситуацію в компанії, – він поглянув на свій кишеньковий калькулятор, який адмірал вважав якоюсь новомодною машинкою, – це те, що наш товарообіг зріс на три відсотки порівняно з аналогічним періодом минулого року, і це незважаючи на повернення кредиту банку «Барклайз»[10], дозволяє переконатися, що нам під силу сума фінансування кожного етапу будівництва.

– Скільки це? – запитав Мейнард.

– Два мільйони, – відповів Керрік, не маючи потреби перевіряти цифри.

– Чи можемо ми дозволити собі обслуговування такого великого овердрафту?

– Можемо, пане Мейнард, але лише тому, що наші грошові потоки також зросли торік разом зі збільшенням кількості бронювань на «Бекінґемі». Здається, покоління сімдесятників відмовляється помирати, і їм припала до смаку ідея щорічних круїзів. Причому настільки, що ми навіть запровадили програму лояльності для клієнтів, які вирушали з нами у відпустку більше трьох разів.

– І що їм дає ця програма? – втрутився Моріс Брашер, представник банку «Барклайз» у правлінні.

– Двадцять відсотків знижки на будь-який рейс, якщо квитки бронюють частіше, ніж раз на рік. Це заохочує наших постійних клієнтів розглядати «Бекінґем» як свій другий дім.

– А якщо вони помруть до закінчення року? – не вгавав Мейнард.

– Повертаємо кожне пенні, – відповіла Емма. – Беррінґтони займаються подорожами на комфортабельних лайнерах, пане Мейнард, а не похоронами.

– Але чи зможемо ми таким чином отримати прибуток, – наголосив Брашер, – якщо надаємо стільком своїм клієнтам двадцять відсотків знижки?

– Певна річ, – відповів Керрік, – ще є люфт у десять відсотків, і не забувайте, що, потрапивши на борт, пасажири витрачають гроші в наших крамницях і барах, а також у цілодобовому казино.

– Ще одне, чого я не схвалюю, – знову буркнув адмірал.

– Який маємо рівень заповнюваності зараз? – запитав Мейнард.

– Вісімдесят один відсоток за останні дванадцять місяців, на верхніх палубах – переважно сто відсотків, саме тому ми й будуємо більше кают на «Белморалі».

– А який поріг рентабельності?

– Шістдесят вісім відсотків, – поінформував Керрік.

– Цілком задовільно, – схвалив Брашер.

– Хоча я з вами погоджуюся, пане Брашер, проте ми не можемо дозволити собі розслабитися, – сказала Емма. – «Юніон-касл» планують перетворити на комфортабельний лайнер «Рейну-дель-Мар», а «Кунард» і «Пі енд О» нещодавно розпочали будівництво кораблів, які перевозитимуть понад дві тисячі пасажирів.

Запанувала тривала мовчанка, члени правління намагалися перетравити цю інформацію.

– Нью-Йорк і досі є нашим найприбутковішим маршрутом? – нарешті порушив тишу Мейнард, який, здавалося, не надто цікавився думками інших директорів.

– Авжеж, – відповів Герст, – але круїз по Балтії також стає популярним – із Саутгемптона до Ленінграда, через Копенгаґен, Осло, Стокґольм і Гельсінкі.

– Але зараз ми запускаємо другий корабель, із урахуванням того, скільки інших лайнерів уже плаває у відкритому морі, – продовжив Мейнард, – ви передбачаєте якісь кадрові проблеми?

Емма була здивована кількістю запитань, які ставив Мейнард. Вона починала підозрювати його у власному порядку денному.

– Це не повинно стати проблемою, – заспокоїв капітан Тернбулл, який до того часу мовчав. – «Бекінґем» – популярне місце роботи, особливо для філіппінців. Вони залишаються на борту одинадцять місяців, ніколи не покидають корабель і рідко витрачають на щось гроші.

– А як щодо дванадцятого місяця? – поцікавився Себастьян.

– Тоді вони повертаються додому, щоб віддати свої зароблені гроші дружинам і сім’ям. Але через двадцять вісім днів вони повертаються на службу.

– Бідолахи, – зітхнув Брашер.

– Правду кажучи, пане Брашер, – не погодився Тернбулл, – філіппінці – найщасливіші члени мого екіпажу. Вони мені сказали, що набагато краще перебувати на «Бекінґемі», ніж дванадцять місяців сидіти без роботи в Манілі.

– А як щодо офіцерів? Є якісь проблеми, капітане?

– Щонайменше шість кваліфікованих претендентів на кожне місце, адмірале.

– Жінки серед них є? – запитала Емма.

– Аякже, зараз у нас на містку з’явилася перша жінка, – сказав Тернбулл. – Клер Томпсон. Вона перший офіцер і виявилася до біса ефективною.

– Куди котиться світ? – скривився адмірал. – Будемо сподіватися, що я не доживу до жінки на посаді прем’єра.

– Будемо сподіватися, що доживете, – лагідно поглянула на свого улюбленого директора голова правління. – Адже світ рухається вперед, і, можливо, вам також не завадило б.

Емма поглянула на годинник.

– Ще якісь питання?

Секретар компанії кашлянув на знак того, що має щось сказати правлінню.

– Пане Вебстер, – Емма відкинулася на спинку крісла, усвідомлюючи, що це не той, хто любить поспішати.

– Мені здається, варто повідомити правлінню про те, як леді Вірджинія Фенвік розпорядилася своїми сімома з половиною відсотками акцій компанії.

– Але я думала… – почала було Емма.

– Її акції зареєстровані на ім’я нового власника.

– Але я думала… – повторила Емма, глянувши на свого сина.

– Це, мабуть, була приватна операція, – пояснив Себастьян. – Але можу запевнити, що її акції ніколи не з’являться у відкритому продажі. Якби вони були доступними, мій брокер негайно купив би їх від імені «Фартинґса», а Хакім Бішара став би членом нашого правління як представник банку.

Усі в кімнаті заговорили водночас, ставлячи лише одне запитання.

– Якщо акції придбав не Бішара, то хто?

Секретар компанії зачекав, поки директори вгомоняться, перш ніж відповісти на їхній колективний лемент:

– Пан Десмонд Меллор.

Здійнявся неабиякий галас, який вдалося втихомирити лише завдяки суворому втручанню Себастьяна:

– У мене є відчуття, що Меллор не повернеться до ради директорів. Це було б занадто очевидно й не відповідало б його меті.

Емма зітхнула з полегшенням:

– Гадаю, він обере когось іншого, щоб представляти свої інтереси. Когось, хто ніколи раніше не сидів у правлінні нашої компанії.

Усі погляди тепер були прикуті до Себастьяна. Але лише адмірал запитав:

– І хто, на твою думку, це може бути?

– Едріен Слоун.